Він брався до величезної справи і турбувався, що зробить надто мало шкоди. Бути людиною уїдливою, мати в собі крицеву волю, адамантову ненависть, палку зацікавленість у катастрофі — й нічого не
1 Тут — леви.
сплатити, нікого не зітнути, нікого не знищити! Бути тим, чим він був, — спустошливою силою, ненаситливою злобою, згубником людського щастя, бути створеним (бо й у нього був творець, диявол чи бог, байдуже) — бути створеним з такого матеріялу, бути Баркілфедром і здійснити тільки щуток, — хіба це неможливо? Баркілфедро промахнеться! Бути пружиною, що в силах підняти, цілу скелю, й випустити весь свій заряд, щоб зробити якійсь манірниці тільки ґулю на лобі! Бути катапультою, що робить шкоду тинові! Виконувати Сізіфову роботу, щоб мати результат мурашки? Вилити всю свою ненависть, щоб не мати майже нічого! Чи не досить це зневажливо, коли маєш механізм ворожости, що може роздробити цілий світ! Пустити всі свої зубчасті колеса, клопотатися в темряві над машиною Марлі для того тільки, щоб встигнути ущипнути кінчик рожевого пальця! Він буде перевертати брила, щоб досягти — хто знає? — тільки того, що викличеш на рівній придворній поверхні ледве помітні брижі! Це в бога така манія — щедро витрачати сили. Рух гори закінчується переміщенням кротовини.
Крім того, двір — територія вигадлива, — нічого нема небезпечнішого, як націлитися в свого ворога і не вразити його. Поперше, це викриває вас вашому ворогові и дратує його; потім — і особливо — це може не подобатися панові. Королі не похваляють неспритних. Ніяких контузій, ніяких стусанів. Ріжте всіх, тільки не заподіюйте нікому кровотечі з носу. Хто вбиває, той спритний, хто ранить, той нездатний. Королі не люблять, щоб калічили їх служників. Вони сердяться на вас, коли через вас розтріскається порцелян на їхньому каміні, або зазнає каліцтва придворний в їхньому почеті. Двір повинен залишатися чистим. Розбивайте й замінюйте, — так буде добре.
А втім це цілком погоджується з вподобою до лихослів'я, що її мають принци. Говоріть зле, тільки не робіть. Або, якщо ви робите, то вже треба робити найдужче. Проколюйте кинджалом, та не дряпайте. Хіба тільки отруєною шпилькою. Це обставина, що зменшує провину. Повторюємо, в такому саме стані була справа Баркілфедра.
Усякий ненависливий піґмей — це склянка, де замкнено Соломонового дракона. Склянка мікроскопічна, дракон величезний. Страшенне згущення, що слушної години може досягнути гігантських розмірів. Замах на вибух розважає скуку. Зміст більший за того, хто містить у собі. Захований велетень — страшна річ. Кліщ, в якому знаходиться гідра! Бути такою жахливою скринькою з сюрпризом, мати в собі Левіятана — для карлика це і мука й насолода.
Ніщо не могло примусити Баркілфедра відмовитися від своїх замірів. Він ждав свого часу. Чи прийде він? Будь-що-будь, він ждав його. Коли хто дуже злий, то примішується самолюбство. Рити ями й підкопи під фортуну придворного, що вищий за вас, закладати міни з власним риском й небезпекою, тільки щоб ви були цілком під землею й цілком заховані, — повторюємо, — це цікаво. Такій грі можна віддатися з пристрастю. Можна захопитися нею, як складанням епічної поеми. Бути дуже малим і нападати на когось дуже великого — це блискуча подія. Красиво бути блохою лева.
Гордий звір почуває, як його кусає, і звертає свій величезний гнів проти атома. Зустріч з тигром менше б дратувала його. І от ролі перемінилися. Принижений лев почуває в своєму тілі жало кузьки, а блоха може сказати: "я маю собі левину кров".
Але це тільки трохи бавило Баркілфедрову гордість. Даремне бажання розважити себе, нікчемні паліятиви. Дражнити — добре, а мучити було б краще. Одна прикра думка завжди турбувала Баркілфедра, а саме, що насправді і він не матиме іншого успіху, як тільки ледве надрізати зверху тіло Джосіяні. На що більше міг сподіватися він, такий нікчемний проти неї променистої? Уразка — як це мало для того, хто хотів би бачити весь пурпур живої рани й чути голосіння жінки більш, ніж голої, що не мала б уже й цієї сорочки — шкури! З такими бажаннями — як прикро бути безсилим! Леле! Нема нічого досконалого.
Кінець-кінцем Баркілфедро скорився. Не маючи сил на краще, він мріяв про половину своїх замірів. Зловмисно пожартувати — це все ж була ціль.
Той, хто мститься за добродіяння, — велика людина! Таким от колосом і був Баркілфедро. Звичайна невдячність походить від забуття, у цього ж обранця зла вона походила від лютости. Звичайну невдячну людину наповнює попіл. Чого був повний Баркілфедро? Горном повним вугілля, що палає. Горном, що його замуровано ненавистю, гнівом, мовчанням, злопам'ятливістю, й що ждало Джосіяну, як паливо. Ніколи ще людина не почувала такого безпричинного гидування до жінки. Яка жахлива річ! Вона була його безсонням, його турботою, його тугою, його скаженістю.
Може він був трохи закоханий у неї?
XI
БАРКІЛФЕДРО В ЗАСІДКУ
Знайти в Джосіяни вразливе місце й ударити по ньому — таке було, з усіх вищесказаних причин, незламне бажання Баркілфедра.
Бажати не досить; треба мати можливість.
Як взятися до цього?
От у чому питання.
Звичайні плутяги старанно готують обстанову того шахрайства, що вони ладнаються зробити його. Вони не почувають себе досить дужими, щоб на льоту схопити випадок, щоб заволодіти ним волею чи неволею й щоб примусити служити їм. Звідціля походять різні попередні комбінації, що їх зневажають завзяті лиходії. Справжні лиходії мають для всього a priori тільки свою злобу; вони обмежуються тим, що озброюються всяким знаряддям, готують їх декілька на перший-ліпший випадок і, як Баркілфедро, вижидають слушної пригоди. Вони знають, що наперед вигаданий плян не здійснюється в обставинах, що можуть трапитися. Не можна опанувати всіх можливостей, і не все робиться так, як хочеться. З долею не провадять попередніх переговорів. Завтра не кориться нам. Випадок не підлягає дисципліні.
Тому вони чекають випадка, щоб без передмов, владно й відразу вимагати від нього співробітництва. Жадного пляну, жадного малюнка, жадної моделі, жадних готових черевиків не взуває несподіване зло. Вони враз поринають в темряву. Ставка на безпосереднє й раптове використання якогось факта, що може допомогти — от у цьому майстерність, що відзначає справжнього лиходія й що підносить паскудника до величчя демона. Щоб несподівано напасти на долю — для цього треба бути генієм.
Простий злочинець б'є вас, як праща, першим кругляком.
Талановиті лиходії розраховують на несподіваність — цю несвідому помічницю таких злочинів.
Схопити випадок, скочити на нього, — немає іншого L'Art Poétique[25] для талантів цього ґатунку.
А тим часом треба дізнатися, з ким маєш справу. Дослідити ґрунт. Для Баркілфедро за ґрунт була королева Ганна.
Баркілфедро наблизився до королеви.
І так близько, що інколи йому здавалося, що він чує монологи її величности.
Іноді він був присутній, як людина, що з нею не рахуються, при розмовах двох сестер. Йому не забороняли вставити своє словечко. Він користався з цього, щоб змалити себе. Спосіб викликати довір'я.
Так одного разу в Гемптон-Корті, в саду, стоячи позад герцоґині, що була позад королеви, він почув, як Ганна, грубо наслідуючи моду, висловила сентенцію:
— Тварини щасливі, — сказала королева, — вони не ризикують потрапити в пекло.
— Вони й так уже в пеклі, — відповіла Джосіяна.
Ця відповідь, що різко переносила розмову з релігійного ґрунту на філософський, не подобалася королеві. Хоч деякою мірою відповідь була й глибока, Ганна почувала себе ображеною.
— Любо моя, — сказала вона Джосіяні, — ми з тобою говоримо про пекло, як дві дурочки. Краще спитаємо про це в Баркілфедра. Він повинен знати такі речі.
— Як чорт? — спитала Джосіяна.
— Як тварина, — відповів Баркілфедро.
І він уклонився.
— Пані, — сказала королева Джосіяні, — він розумніший за нас.
Для такої людини, як Баркілфедро, наблизитися до королеви визначало держати її в своїх руках. Він міг сказати: вона моя. Тепер йому треба було знайти спосіб використати її.
Він став твердою ногою при дворі. Мати тверде становище — це дуже добре. Тепер від нього не міг вислизнути жадний слушний випадок. Не одного разу він примушував королеву злобливо сміятися. Це визначало, що він має дозвіл полювати.
Та чи немає якої забороненої дичини? Цей дозвіл полювати чи доходив до того, що він міг би перебити крило або лапу кому такому, як рідна сестра її величности?
Треба з'ясувати перший пункт. Чи любить королева свою сестру?
Одна помилка могла погубити все. Баркілфедро почав стежити.
Перш, ніж почати партію, картар роздивляється на свої карти. Які в нього козирі? Баркілфедро почав досліджувати вік обох жінок. Джосіяні двадцять три роки, Ганні — сорок один. Це добре. Значить можна грати.
Момент, коли жінка перестає рахувати по веснах і починає рахувати по зимах, дражливий. Починають мати в собі глуху злобливість проти часу. Молоді розквітлі красуні, запашні для інших, для вас уявляють колючки і кожна з цих троянд уколює вас. Здається, що всю цю свіжість взято од вас і що красота у вас в'яне тільки тому, що вона розцвітає у інших.
Експлуатувати цей потайний злобливий настрій, поглиблювати зморшки в жінки сорока одного року, що до того ж була королевою, — Баркілфедро вважав за своє призначення.
Заздрість чудово викликає ревнощі, як пацюк примушує вийти крокодила.
Баркілфедро зосередив свою головну увагу на королеві Г анні.
Він дивився в королеву, як дивляться в стоячу воду. Болото має свою прозорість. У брудній воді видно вади, в каламутній воді видно тільки безглуздя. Ганна була тільки каламутною водою.
Зародки почуття й гробачки думок ворушилися в її грубому мозкові.
Все там було мало виразне. Це були ледве тільки якісь контури. Проте це були реальності, тільки безформені. Королева про щось думала. Королева бажала чогось. Визначити, про що й чого, було важко. Неясні трансформації, що діються в гнилій воді, незручно вивчати.
У королеви, звичайно похмурої, моментами бували безглузді й грубі вихватки. От іх слід було ловити. її треба було взяти з лицем.
Чого власне бажала Джосіяні в глибині своєї душі королева Ганна? Добра чи зла?
Проблема.