Біля драбини він зупинився і глянув на чоловіка, який лежав на долівці в темному кутку й досі не звертав на нас уваги та не озивався жодним словом.
— Це твій чоловік? — спитав король.
— Так.
— Він спить?
— Так, дякувати богові за цю єдину його ласку, він заснув уже три години тому. Яке це щастя, яке невимовне щастя, що він нарешті заснув!
Я сказав:
— Тоді розмовляймо тихо, щоб не розбудити його.
— О, його ви не розбудите. Він помер.
— Помер?
— Атож, помер, і це для мене така радість! Тепер ніхто більше не може ні скривдити, ні образити його. Він уже в раю і щасливий, а як не в раю, то в пеклі, і там він теж задоволений, бо в пеклі над ним не буде ні абата, ні єпископа. Ми змалечку зростали разом; двадцять п’ять років тому ми побрались і відтоді аж до сьогодні не розлучалися. Подумайте, як довго ми любилися і як довго страждали разом! Сьогодні вранці він марив, йому здавалося, що ми знову хлопчик та дівчинка і йдемо кудись квітучими полями. Так він ішов, безтурботно, весело балакаючи, все далі й далі, аж поки перейшов на ті інші, незнані поля і зник назавжди з наших смертних очей. Для нього ми й не розлучались, бо в уяві його я йшла разом із ним, і він тримав мене за руку — за мою молоду білу рученьку, а не за оцю пташину лапу. Відійти, не знаючи, що відходиш, розлучитись, не помітивши розлуки, — чи може бути краща смерть? Це винагорода йому за всі ті муки, які він терпів, ніколи не ремствуючи.
З темного кутка, де стояла драбина, почулося рипіння. То спускався з горища король, однією рукою пригортаючи щось до грудей, а другою хапаючись за щаблі. Коли світло впало на нього, я побачив, що він несе тендітну дівчинку років п’ятнадцяти — майже непритомну, бо вона теж помирала од віспи. Це був найвищий, найблагородніший вияв героїзму, це був той випадок, коли кидають виклик смерті сам на сам у чистому полі, не маючи зброї, знаючи, що всі переваги на боці супротивника, знаючи, що не одержиш ніякої винагороди, навіть схвальних оплесків натовпу, вбраного в шовки й парчу. А проте король виявляв ту саму спокійну мужність, якою так хизуються лицарі під час далеко дешевших двобоїв, коли сили в суперників рівні й їхні тіла захищає броня. Він був великий у цю мить, він випромінював велич. І я вирішив додати до неоковирних статуй його предків у палаці ще одну, яка, на відміну від усіх попередніх, зображуватиме короля не в кольчузі, котрий стоїть над повергнутим велетнем чи драконом, а в одязі простолюдина, котрий взяв на руки саму смерть, щоб нещасна селянка могла востаннє глянути на свою дитину й утішитися.
Він поклав дівчинку поряд з матір’ю, і та почала голубити її, нашіптуючи пестливі слова. В очах дитини засвітився слабенький вогник; оце й була вся її відповідь. Мати нахилилася над нею, цілуючи й гладячи її, благаючи промовити хоч слово, та посинілі губи ворушилися беззвучно. Я витяг з торби флягу з вином, проте жінка спинила мене, мовивши:
— Ні, вона не страждає. Нехай краще так. Вино може повернути її до життя; а ти ласкавий і добрий, ти не схочеш заподіяти їй такого лиха. Подумай сам — навіщо їй жити? Брати її — пропащі люди, батько на тім світі, мати вмирає, церква прокляла її; ніхто б не насмілився підняти її й прихистити, навіть якби вона конала посеред дороги. Так чи так, рятунку їй немає. Я не питаю в тебе, чоловіче добрий, чи жива її сестра там, на горищі. Я розумію: якби вона була жива, ти б і її приніс, не покинув бідолашну саму…
— Вона впокоїлася, — притишеним голосом урвав її король.
— І я не хотіла б, щоб було інакше. Який сьогодні щасливий день! Ах, моя Енніс, ти незабаром побачиш сестру, ти вже поспішаєш до неї, і ці наші великодушні друзі не стануть тобі на заваді.
Жінка знову схилилась над дівчинкою, завуркотала над нею, пестячи її обличчя і волосся, цілуючи її, називаючи ніжними іменами, але очі дитини вже оскліли. Я побачив, як сльози набігли королю на очі й покотилися по щоках.
Жінка теж помітила їх і сказала:
— О’, я знаю, що це означає: у тебе вдома, бідолашний, лишилася жінка, і ви з нею не раз лягали спати голодні, віддавши останню скоринку дітям. Ти звідав злидні, з тебе знущалися пани, тобою попихали церква й король.
Король поморщився — слова влучили в самісіньке око, — але промовчав; він уже ввійшов у свою роль і, як на такого нездарного початківця, грав її досить добре. Я поспішив звернути на інше — запропонував жінці харчів та вина, але вона відмовилась, бо не хотіла віддаляти свого визволення — свою смерть. Тоді я приніс з горища її мертву дитину й поклав поряд з нею. Жінка знову заридала, заголосила так, що кров холола в жилах. Помалу мені вдалося відвернути її увагу, попросивши, щоб вона розповіла про своє життя.
— Ви й самі добре знаєте, як мені жилося: в нас у Британії в усіх, хто не пан, одна доля, одні злигодні. Нічого нового ви не почуєте. Ми пнулись із шкури, боролися й ледь-ледь зводили кінці з кінцями, тобто животіли, не помирали; гріх було б сподіватися чогось більшого. Досі нам ще так-сяк велося, та цього року і нас спіткала лиха година. Як кажуть, біда сама не ходить, а з собою ще й горе водить. Удвох вони нас і подужали. Багато років тому лорд — власник довколишніх земель — звелів посадовити на нашій фермі фруктові дерева, причому на найкращій ділянці… То була страшна кривда й наруга…
— Але то його право, — перебив її король.
— Цього ніхто не заперечує; закон так і каже: все лордове належить лордові, і все моє також належить лордові. Ми орендуємо в нього цю ферму, вона належить йому, і він може робити з нею, що заманеться. Недавно хтось зрубав троє його дерев. Наші три дорослі сини, побачивши це, страшенно перелякались і побігли до лорда, щоб повідомити про злочин. Лорд запроторив їх до своєї темниці й сказав, що згноїть їх там, якщо вони не признаються. А їм нема в чому признаватися, вони ні в чому не винні, і тому скнітимуть до смерті в підземеллі. Ви ж знаєте, як воно буває. Ми лишилися вчотирьох — яз чоловіком і двоє доньок, і нам треба було збирати врожай самим, без наших дужих хлопців, та ще й відганяти удень та вночі голубів та різних звірів, яких забороняється навіть пальцем зачепити. Як на те, панська пшениця приспіла водночас із нашою; коли в замку задзвонили в дзвін, скликаючи всіх селян задарма працювати на панських полях, ми теж прийшли, проте лорд сказав, що рахуватиме двох дочок і мене не за трьох наших ув’язнених синів, а лише за двох і через це з нас щодня стягували пеню. Тим часом наш власний урожай пропадав, бо його нікому було збирати; тож патер із лордом злупили з нас пеню ще й за те, що, мовляв, через наш недогляд зменшилася й їхня пайка. Врешті всі ці штрафи з’їли наш урожай — його в нас просто відібрали. Відібрали, змусивши нас вижати своє ж поле задарма, не даючи нам ні грошей, ні харчів, хоч з голоду ми вже ледь стояли на ногах. Ну, а потім сталося найгірше: сама не своя з голоду, з горя, з туги за синами, — а тут іще перед очима мої доньки й чоловік — злиденні, обідрані, — я почала хулити церкву та її закони. Це було десять днів тому. Я вже лежала хвора, і слова тієї хули кинула в обличчя патерові, який прийшов покартати мене за те, що я не схиляю голови під караючою десницею господньою. Патер доніс на мене. Я не покаялась, і тоді церква прокляла мене й усю мою родину.
Відтоді всі нас бояться. Ніхто не заходив сюди довідатися, чи живі ми. А тут занедужали й вони. Тоді я змусила себе підвестися, щоб доглядати їх, як належить жінці, матері. їсти їм не хотілося, та я б і не могла їм нічого дати. Зате води ми мали досить, і я давала їм воду. Як же вони хотіли пити! Як благословляли її! Та вчора прийшов кінець: я знесиліла і звалилася. Вчора я востаннє бачила чоловіка й молодшу доньку живими. Я лежала тут сама усі ці години, усі ці віки, й слухала, слухала, чи не почується звідти звук…
Раптом вона пильно глянула на свою старшу дочку, вигукнула: "Ох, люба моя!" — і з останніх сил пригорнула до себе заклякле тіло, вгадавши, що смерть уже забрала її дитину.
Розділ XXX
ТРАГЕДІЯ В МАЄТКУ
Опівночі все скінчилось: перед нами лежали чотири трупи. Ми прикрили їх ганчір’ям, яке розшукали в хатині, і, вийшовши, причинили за собою двері. Вбога оселя стане домовиною цим людям, бо відлучених від церкви не ховали за християнським обрядом на цвинтарі. До них ставились, як до собак, до диких звірів чи до прокажених, і ніхто з тих, хто мріяв потрапити в рай, не став би ризикувати спасінням своєї душі, спілкуючись з цими знедоленими, безправними паріями.
Не встигли ми відійти на чотири-п’ять кроків, як раптом я почув, що хтось іде нам назустріч. Серце мало не вискочило в мене з грудей. Ніхто не повинен бачити, як ми виходимо з цієї оселі! Я смикнув короля за рукав і, позадкувавши, ми сховалися за рогом хатини.
— Тепер ми в безпеці, — сказав я, — але могли пропасти, так би мовити, ні за цапову душу. Якби ніч була місячна, цей чоловік неодмінно помітив би нас — ми ж мало не наткнулися на нього.
— А може, то не чоловік, а якийсь звір?
— Можливо. Але так чи так, нам краще постояти тут хвильку й перечекати, поки він пройде.
— Цить, воно йде сюди!
І справді, хтось підходив до нас, прямуючи до хати. Отже, то якийсь звір, і ми даремно так перелякалися. Я вже хотів виступити з-за рогу, але король застережливо поклав руку мені на плече. На мить запала тиша, потім хтось стиха постукав у двері. Мені аж моторошно стало. Постукали вдруге, й ми почули притишений голос:
— Мамо! Тату! Відчиніть! Ми звільнились і несемо вам звістку, від якої щоки ваші збліднуть, зате серця звеселяться. Швидше відчиняйте, бо ми поспішаємо — нам треба тікати!.. Вони чомусь не відповідають. Мамо! Тату!..
Я потяг короля за хату й прошепотів:
— Ходім! Тепер ми можемо вийти на дорогу.
Король завагався, хотів, видно, заперечити, але в цю мить ми почули, як рипнули, відчинившись двері, й зрозуміли, що ці нещасні зараз побачать своїх небіжчиків.
— Ходімо, володарю, бо зараз вони викрешуть вогонь, і те, що ми почуємо, розіб’є ваше серце.
Тепер він не вагався. Тільки-но ми вийшли на дорогу, я кинувся бігти, й король, забувши про свою гідність, припустив підтюпцем слідом за мною. Мені не хотілося думати про те, що робиться зараз у хаті, і, щоб відігнати від себе ці думки, я заговорив про інше, що вже давно турбувало мене:
— Я хворів на ту неміч, від якої сконали ці люди, тому мені нема чого боятись.