Всі люди, чоловіки й жінки, здатні покохати не один раз у житті. Давнє кохання може вмерти, а нове — народитись. Над коханням держава має не більше влади, ніж самі чоловіки чи жінки. Хто закохався, той закохався, й квит, більше він нічого не знає — тільки трепет, захват, зітхання, пісню в серці. Але над розпустою держава може мати владу.
— Ви обстоюєте якесь аж надто складне вільне кохання, — скептично зауважив Генкок.
— Правда. Бо й людина, що живе в суспільстві,— це істота аж надто складна.
— Але ж є такі чоловіки, такі коханці, що не можуть пережити втрати коханої,— вихопився Лео, здивувавши всіх. — Вони б умерли, якби вмерла вона… а тим наче — якби вона покохала іншого.
— Ну що ж, нехай вони й умирають, як умирали завжди, — відмовив Дік похмуро. — винуватити за їхню смерть нема кого. Нас так створено, що серця наші часом збочують.
— Моє серце ніколи не збочить! — гордо заявив Лео, і гадки не мавши, що його таємниця відома всім. — Я знаю, що не зміг би покохати вдруге.
— Вірю, синку, — підтримав його Теренс. — Твоїми устами промовляють усі вірні закохаиці. Найвища радість кохання саме в його неподільності. Як це сказав Шеллі… чи то пак Кітс?..[138] "Вся — диво і захват шалений". Плюгавець то, а не коханець, хто здатен хоч на мить подумати, що на світі знайдеться ще жінка, хоч на тисячну частку така чарівна, принадна, розкішна, чудовна, як його кохана, і що він коли зможе полюбити іншу.
Вже як вони виходили з їдальні, Дік, не уриваючи розмови з Дар Гаялем, думав сам собі: поцілує його Пола на добраніч чи потихеньку втече від фортеп’яно спати? І Пола, розмовляючи з Лео про його останнього сонета, що він показав їй, теж думала: чи зможе вона поцілувати Діка? Їй раптом, хтозна-чому, страшенно захотілося де зробити.
РОЗДІЛ XXIІІ
Після вечері, у великій вітальні, говорили небагато. Пола сіла за фортеп’яно, і Теренс, заслухавшись її співу, урвав посередині довгу тираду про кохання, нечутно перейшов залу й простягся на ведмежій шкурі поруч Лео. Дар Гаяль з Генкоком теж облишили суперечку і посідали нарізно в глибокі крісла. Грейм, що перебігав очима свіжий журнал, начебто зацікавився найменше, проте Дік завважив, що й він раптом кинув перегортати сторінки. І сам Дік, звісно, вловив нові нотки в Полиному голосі й замислився, що це за знак.
Коли вона доспівала пісню, троє мудреців посунули до неї й сказали в один голос, що нарешті вона забула прикидатись і заспівала так, як вони сподівалися від неї весь час. Лео лежав нерухомо й безмовно, зіпершись підборіддям на руки, з якимсь екстатичним виразом на обличчі.
— Та це все через наші балачки про кохання, — засміялася Пола. — Це ті прегарні думки, що Лео й Теренс… і Дік укинули мені в голову.
Теренс труснув довгою, вже сивуватою чуприною.
— Ви хотіли сказати — в серце, — поправив він. — Бо сьогодні ваш спів лився з серця, вашим голосом співала сама любов. Уперше, пані моя, почув я сьогодні повну його силу. І не кажіть мені більше, що ваш голос слабенький. Ні, він сильний, у ньому така міць, як у морській линві, грубій золотій линві, що нею швартують кораблі аргонавтів у гаванях Щасливих островів.
— А за це я зараз проспіваю вам "Славу", — відповіла вона, — щоб відсвяткувати звитягу над драконами, що її довершили святий Лео, святий Теренцій… ну і, звичайно, святий Річард.
Дік не пропустив з тієї розмови ні слова, але сам уникнув її — відійшов до вробленого в стіну буфета і налів собі шотландського віскі з содовою.
Поки Пола співала "Славу", він сидів на одному з диванів, смоктав віскі, а спогад пік його. Колись Пола вже співала так: у Парижі, під час його недовгого женихання, і потім, на шхуні "Все покинь", коли вони справляли свій медовий місяць.
Трохи згодом він підкликав до себе Грейма, мовчки показавши йому порожню скляику, і налив йому й собі. А коли Грейм допив віскі, попросив Полу, щоб вона з Греймом заспівала "Циганський шлях".
Та Пола похитала головою і почала "Зілля забуття".
— Ні, це не жінка, це страховище! — вигукнув Лео, коли вона доспівала. — А він справжній вірний коханець. Вона розбила йому серце, та він не розлюбив її. І не може покохати вдруге, бо не годен забути її.
— Ану, Червона Хмаро, "Пісню жолудя", — усміхнувшись чоловікові, сказала Пола. — Постав склянку й будь гарним хлопчиком, саджай жолуді.
Дік нехотя звівся з дивана, труснув свавільно головою, немов кінь гривою, і важко затупав ногами, зображуючи Горянина.
— Зараз я покажу Лео, що він у маєтку не єдиний поет і лицар кохання. Послухайте Горянинову пісню: вона "вся — диво і захват шалений", Теренсе, і навіть більше. Горянин не марить коханою. Він взагалі не марить. Він просто втілює любов. Зразу, стрівшися, спинається дибки, та й усе. Слухайте його!
Дік заіржав по-жереб'ячому — буйно, радісно, гучно — на всю велику залу, знову труснув головою, тупнув ногою і проспівав:
— "Слухайте мене! Я — Ерос! Я ступаю но горах! Мною повні широкі долини. Кобили на мирних пасовиськах чують мій голос і здригаються, бо знають мене. Трава все густіша й густіша, і весь край налитий снагою, і сік буяє в деревах. Це весна. Вона моя. Я самовладець у своєму царстві весни. Кобили пам’ятають мій голос, вони знають мене, ще й не бачивши, бо мене звідали їхні матері. Слухайте ж! Я — Ерос. Я ступаю по горах, і широкі долини звістують мене, відлунюючи мою ходу".
"Мудреці з мадронового гаю" вперше чули цю Дікову пісню і привітали її гучними оплесками. Генкок знайшов у ній привід поновити дискусію і вже почав розвивати в Бергсоновому дусі біологічне визначення кохання, та його спинив Теренс, помітивши вираз огиди, що майнув по обличчю Лео.
— Будь ласка, пані моя, заспівайте ще, — попросив Теренс. — Про кохання. Тільки про кохання. Я давно знаю, що мені найкраще думається про зорі під жіночий спів.
Трохи перегодя до зали ввійшов А-Гей. Діждавшись, поки Пола доспівала пісню, він підійшов нечутно до Грейма й подав йому телеграму. Дік невдоволено позирнув на служника.
— Я гадаю — дуже важлива, — пояснив китаєць.
— Хто привіз? — спитав Дік.
— Я привіз, — відповів А-Гей. — Нічний черговий з Ельдорадо телефоном подзвонив. Сказав — важлива. Я поїхав.
— Справді, важлива, — підтвердив Грейм, дочитавши телеграму. — Діку, сьогодні ще буде поїзд на Сан-Франціско?
— Стривай, А-Гей, — глянувши на годинника, спинив Дік служника, що вже рушив до дверей. — Який поїзд на Сан-Франціско спиняється в Ельдорадо?
— Об одинадцятій десять, — вразу відповів китаєць. — Часу досить. Не забагато. Кликати шофера?
Дік кивнув головою.
— Тобі справді треба їхати сьогодні? — спитав він Грейма.
— Так. Дуже важливе діло. Я встигну зібратись?
Дік ще раз кивнув головою А-Геєві, а Грейму відповів:
— Якраз устигнеш укинути в валізку, що треба.
Тоді знов обернувся до китайця:
— А-Гов ще не спить?
— Ні, сер.
— Пошли його до кімнати містера Грейма, нехай допоможе збиратись, а як машину подадуть, скажеш мені. Тільки хай Сондерс бере не лімузина, а спортивну.
— Гарний чолов’яга, як дуб, — мовив Теренс, коли Грейм вийшов.
Мудреці обступили Діка, тільки Пола лишилась за фортеп’яно, але й вона слухала.
— Один з небагатьох, із ким би я не побоявся піти в вогонь, і в воду, і до дідька в зуби, — говорив Дік. — Він був на "Незермірі", коли вона сіла на рифи біля острова Панго під час урагану дев’яносто сьомого року. Панго — це просто смужечка піску, заввишки дванадцять футів над рівнем припливу, поросла кокосовими пальмами, але безлюдна. Серед пасажирів було сорок жінок — дружини англійських офіцерів тощо. У Івена рука була розпухла, як колода, — гадюка вкусила.
Море бурхало, човном не попливеш. Дві спущені шлюпки розбились, і веслярі потонули. Четверо матросів один за одним зголошувались уплав перетягти тонку линву на берег, і кожного витягали за ту линву назад уже мертвим. Як відв’язували останнього, Грейм, із хворою рукою, роздягся й зголосився пливти. І доплив, хоча як викинуло його хвилею на берег, то зламало ту руку й троє ребер. Одначе він спромігся прив’язати линву, поки зомлів. Тоді шестеро, держачись за неї, потягли на берег грубшу линву. Четверо допливло. І тільки однієї жінки з сорока не врятували: вмерла з переляку, бо мала слабе серце.
Я потім розпитував його, так він же мов той англісць, слова зайвого не витягнеш. Сказав тільки, що видужав швидко. Він гадав, що морська вода, велике напруження і перелами кісток якось збили вплив гадючої отрути.
До зали з різних кінців водночас увійшли А-Геіі і Грейм. Дік помітив, що перший Греймів погляд був звернений до Поли.
— Все готове, сер, — доповів китаєць.
Дік налагодився провести гостя до машини, а Пола, видно було, не збиралась виходити. Грейм рушив до неї, щоб перепросити за раптовий від’їзд та попрощатись, як годиться.
І Пола, ще під враженням того, що тільки-но розповідав Дік, замилувалась прегарним видовищем — легкою й гордою поставою Греймової голови, і недбало зачесаним, вигорілим на сонці чубом, і легкістю рухів, аж дивною в такому рославому й плечистому чоловікові. Коли він підступив ближче, вона спинила погляд на його довгастих сірих очах з ледь важкуватими повіками, що робили його схожим на непокірливого насупленого хлопчака. І вона чекала, що ось той вираз зникне, коли його очі засвітятьс я вже так добре знайомою їй усмішкою.
Він попрощався з нею звичайними в таких випадках словами, і вона так само висловила жаль; але очима й швидким потиском руки він сказав їй те, що хотів і чого вона несвідомо сподівалась. І вона відповіла йому поглядом і мимовільним потиском руки. Як він уже був сказав, вони й без слів розуміли одне одного.
Віднявши руку, Пола швидко озирнулась на Діка, бо вона за дванадцять років заміжжя добре вивчила його спостережливість і відчувала шанобливий острах перед його майже надприродною здатністю здогадуватися про факти з якихось невловних ознак і в’язати ті ознаки у висновки, що часом вражали своєю повнотою і влучністю. Але Дік, що стояв до неї боком і сміявся з якогось Генкокового дотепу, сам тільки-но обернув до неї усміхнені очі, вже рушаючи проводити Грейма.
Ні, подумала вона, Дік не міг помітити їхнього таємного мовчазного прощання. Адже то була тільки коротенька мить — проблиск в очах, швидкий порух пальців, і все.