Може, його зірвало з корабля або змило з берега. Тримайте просто на нього, містер Томлінсон: мені тепер якраз потрібен човен.
Менше ніж за хвилину "Золотий жезл", зробивши поворот, уже йшов у напрямку чорної плями, що підстрибувала й танцювала на хвилях. Коли моряки наблизились до човна, вони побачили в ньому щось звисле через борт.
— Людська голова! — гукнув Амос Грін. Обличчя Ефраїма Саведжа нахмурилось.
— Нога, — поправив він. — Чи не краще відвести дівчину в каюту?
Серед збентеженого мовчання вони підпливли до самотнього судна, яке викинуло такий зловісний сигнал. За десять ярдів від човна, підтягнувши задню рею, моряки побачили страшний екіпаж.
Перед ними гойдалась плоскоденна шкаралупка, футів тридцять завдовжки, занадто широка як на свою довжину і, очевидно, призначена для плавання по ріках та озерах. Під лавами лежало троє людей: чоловік в одежі заможного ремісника, жінка, яка належала до того ж класу, і дитина не старша одного року.
Човен до половини налився водою; тіла жінки й дитини лежали ниць, і світлі кучері немовляти, й темні коси матері плавали вже у воді, наче водорості. Обличчя чоловіка було звернене до неба; воно мало колір грифельної дошки; очі підкотились, виблискуючи тьмяними білками, з широкого роззявленого рота стирчав висхлий, зморщений язик, схожий на зів'ялий листок. На носі човна, весь скоцюрбившись і конвульсійно стиснувши в руці єдине весло, що зосталося, сидів чоловік, манісінький на зріст, у чорній одежі; обличчя бідолахи накрилось розгорнутою книгою, а задубіла нога стирчала догори, застрягши п'ятою в кочетах. Так плавала ця дивна компанія по довгих зелених хвилях Атлантичного океану.
З "Золотого жезла" спустили човен і, нещасних перенесли на палубу. У них не було ні крихти хліба, ні краплини води — нічого, крім весла й розгорнутої біблії на обличчі маленького чоловічка. Чоловік, жінка й дитина померли, принаймні, добу тому; через те над ними прочитали короткі молитви, які читають у цих випадках, і спустили тіла їх у море. Маленький чоловічок теж здавався трупом, але Амос помітив, що в нього ледве-ледве б'ється серце, і підніс до рота незнайомого. скло годинника, яке відразу ж злегка запітніло. Тоді бідолаху загорнули в теплу ковдру, поклали коло мачти, і шкіпер став вливати йому в рот по кілька крапель рому, дожидаючи, що іскра життя, яка крилася в ньому, спалахне яскравіше.
Тим часом Ефраїм Саведж наказав вивести нагору двох полонених, захоплених ним у Гонфлері. Вони стояли тепер на палубі з комічним виглядом, скривившись і мружачи очі від денного світла після пітьми в трюмі.
— Дуже жалкую про те, що сталось, капітан, — сказав Ефраїм Саведж, — але, бачите, треба було або вам поплавати з нами, або нам лишитись у вас в гостях. А мене ждуть у Бостоні, і, справді, я не міг баритися.
Офіцер-француз знизав плечима і оглянувся навкруги з витягнутою фізіономією. І він, і його капрал дуже мучилися від морської хвороби, в обох був нещасний вигляд, як у кожного француза, що вперше бачить, як зникає з очей дорога батьківщина.
— Як ви хочете, пливти з нами чи повернутись у Францію?
— Повернутись назад, якщо я тільки зможу знайти дорогу. О, я повинен повернутись у Францію вже хоч би для того, щоб поговорити з цим дурнем гарматником.
— Ну ми ж вилили відро води на його фітіль і заряд, то, виходить, він і не винен. Але, бачите, Франція там, — он там, де туманно.
— Бачу, бачу. Ах, якби моя нога знову торкнулась цієї землі.
Тут у нас є човен, можете взяти його.
— Боже мій, яке щастя! Човен, капрал Лемуан! Рушаймо не гаючи ні хвилини!
— Але перш за все вам необхідні деякі речі. Господи, боже мій! Та чи можна ж їхати так у дорогу! Містер Томлінсон, спустіть-но в човен барило з водою, м'яса й сухарів. Гірам Джефферсон, принесіть пару весел. Пливти вам не близько, а вітер прямо в обличчя, проте погода прекрасна, і ви можете сподіватись, що будете на місці завтра надвечір.
Скоро французам дали необхідні припаси, і вони відчалили, причому з палуби "Золотого жезла" махали капелюхами і кричали їм услід "щасливої дороги" Корабель знов зробив поворот і поплив на захід. Ще кілька годин було видно човен, який все меншав на гребенях хвиль; нарешті він зник остаточно в тумані, і з ним для емігрантів порвалось останнє кільце, яке зв'язувало їх із Старим Світом, покинутим навіки.
Тим часом, поки це все діялось, чоловічок, що лежав непритомний під мачтою, звів повіки, переривчасто зітхнув і потім розплющив очі зовсім. Шкіра на його обличчі щільно обтягувала кістки і скидалась на старий пергамент, а руки й ноги стирчали з одежі і, здавалось, належали схудлій хворобливій дитині. Одначе, хоч і кволий він був, погляд великих чорний очей, якими він оглянув усе навколо, виявляв гідність і силу.
Старик Катіна вийшов на палубу. Побачивши хворого й помітивши його одяг, він кинувся до незнайомого, побожно підняв його голову і поклав собі на плече.
— Він один із вірних! — скрикнув старик. — Це наш пастир! О, тепер дійсно буде благословенна наша путь!
Але незнайомий заперечливо похитав головою з лагідною усмішкою на губах.
— Боюсь, що мені не доведеться продовжувати її з вами, — стиха промовив він, — бо бог кличе мене в більш далеку дорогу. Я чув його поклик і готовий. Я дійсно священик храма в Ізіньї. Коли ми довідались про наказ нечестивого короля, то я і двоє вірних з їхнім немовлям пустилися в море, сподіваючись добратися до берегів Англії. Але в перший же день налетіла хвиля, знесла весла і все, що було з нами в човні — хліб, барило з водою, — і у нас лишилась тільки надія на ласку Всевишнього. Потім він почав закликати нас до себе, одного по одному, спершу дитину, далі жінку і, нарешті, чоловіка. Цілий зостався лише я, та й то почуваю, що настає неминуча година. Але ви теж з істинно віруючих; скажіть, чи не можу я стати вам чимсь у пригоді перед смертю?
Купець похитав головою, але раптом у голові несподівано майнула якась думка, і він з радісним обличчям підбіг до Амоса Гріна й шепнув йому на вухо кілька слів. Той засміявся і підійшов до капітана.
— І давно пора, — суворо зауважив Ефраїм Саведж.
Пошепотівшись, вони пішли до де Катіна. Він аж підскочив з радості, і очі його заблищали захватом. Потім вони спустилися вниз у каюту до Аделі; та здригнулась і почервоніла, одвернувши своє миле личко, і почала розгублено пригладжувати руками волосся, як звичайно кожна жінка в момент напруженої радості. Але треба було поспішати, бо навіть тут, у безлюдному морі, щохвилини міг з'явитися хтось великий і перешкодити їх намірові. Через кілька хвилин цей благородний чоловік і чиста дівчина уже стояли навколішках рука в руці перед умираючим священиком; той благословив їх кволим рухом схудлої руки і прошепотів слова, що з'єднували молодих навіки.
Як і кожна молода дівчина, Адель не один раз уявляла своє майбутнє весілля. Часто в мріях вона бачила себе поруч Аморі. навколішках перед алтарем храма Сен-Мартіна. Іноді уява переносила її в невелику провінціальну церкву — один з тих маленьких притулків, куди збиралась жменька вірних, і тут, в думках, відбувався над нею найбільший обряд у житті жінки. Але ніколи їй не спадала думка про таке весілля: під ногами молодих гойдалась біла палуба, над їх головами гули снасті, навколо лунали крики чайок, а замість весільного гімну гуркотіли хвилі, співаючи своєї пісні, старої, як світ. Чи зможе вона коли-небудь забути цю сцену? Жовті мачти й надуті паруси, землисте сіре виснажене обличчя священика з порепаними губами, схудла постать батька, який стояв навколішках і підтримував умираючого, де Катіна в блакитному мундирі, вже досить злинялому й брудному, капітан Саведж з його дерев'яним обличчям, зверненим до неба, і, нарешті, Амос Грін з засунутими в кишені руками і з спокійним сяйвом блакитних очей! А позаду — сухорлявий шкіпер і невелика купка новоанглійських моряків у солом'яних капелюхах з серйозними обличчями.
Так скінчилося це вінчання; потім молодих вітали співчутливими словами на грубій, чужій мові і потисками шорстких рук, зашкарублих від канатів і весел.
Де Катіна з дружиною, спершись на ванти, радісно дивилися вздовж чорного борту корабля, який то здіймався в блакитну височінь, то спускався в піну зелених хвиль, що котилися мимо.
— Усе це таке дивне й нове! — сказала Адель. — Наше майбутнє я уявляю собі таким же невиразним і темним, як он та смуга хмар, що збирається попереду нас на обрії.
— Оскільки це залежить від мене, твоя доля, моя дорога, буде така ж ясна й світла, як сонячне проміння, що виграє на гребенях хвиль. Країна, яка вигнала нас, уже далеко, але перед нами інша, прекрасніша, і кожен порив вітру наближає нас до неї. Там нас жде воля, з собою ми несемо молодість і кохання. Чого ж іще більше треба людині?
Отак стояли вони і ласкаво бадьоро розмовляли, аж поки смеркало і на потемнілому небі з'явилися перші бліді зорі. Але перше, ніж вони зблідли знову, на "Золотому жезлі" упокоїлась одна стомлена душа.
Розділ XXVI
ОСТАННЯ ПРИСТАНЬ
Три тижні дув свіжий ост або норд-ост, часом переходячи майже в бурю. "Золотий жезл" весело йшов уперед на всіх парусах, і наприкінці третього тижня Амос та Ефраїм Саведж стали вже вираховувати години, що лишились до того часу, коли вони побачать свою батьківщину. Для старого моряка, звиклого і до зустрічей, і до розлук, це мало не таку вагу, але Амос, що покинув батьківщину вперше, нетерпеливився і цілими годинами курив, сидячи на мачті, вдивляючись у лінію обрію і сподіваючись, що його приятель помилився в розрахунку і рідний берег може з'явитися кожної хвилини.
— Даремно, хлопчику, — сказав капітан, кладучи йому на плече свою велику червону руку. — Тим, хто плаває на кораблях, треба мати багато терпіння, і нема чого тривожитись через те, чого немає.
— А все-таки в повітрі почувається вже щось рідне, — відповів Амос. — Вітер дме так, як він ніколи не дув у чужій країні. Ах, щоб мені остаточно отямитись, треба буде ще прожити місяців зо три в долинах!
— Ну, — відповів приятель, запихаючи за щоку пучку тринідадського тютюну. — Я плаваю на морі відтоді, як у мене виткнулися вуса, найбільше в каботажі, ну і по океану, звичайно, коли це дозволяють навігаційні закони.