В бурю їх розбиває об скелі.
— А чи є на Менк'є піщані береги?
— Довкола Будинків.
— Отих восьми скель, що їх видно з Джерсею?
— Точніше, з Азетського узбережжя. Тільки їх не вісім, а сім.
— Під час відпливу на Менк'є навіть можна прогулюватись.
— Звичайно, адже там зустрічаються мілини.
— Хочу сказати, що там теж небезпечно.
— Тільки з боку Гранвіля.
— З усього видно, що ви — мешканці Сен-Мало, так само, як і ми, гернсейці, — любите плавати в тутешніх водах.
— Авжеж, — відповів малоенець, — з тією тільки різницею, що у нас кажуть: "Ми звикли", а у вас: "Ми любимо".
— Ви — чудові моряки.
— Щодо мене, то я торгую худобою.
— Не скажете, як називали знаменитого моряка із Сен-Мало?
— Сюркуф?
— А ще одного?
— Дюге-Труен.
Тут у розмову втрутився комівояжер із Парижа:
— Дюге-Труен? Той, якого накрили англійці? Він був не тільки відчайдухом, але й неабияким бабодуром. Зачарував одну юну англійку, і та визволила його з тюрми. Аж тут пролунав громовий голос:
— Ти п'яний!
IV
Розділ, у якому виявляються всі якості капітана Клюбена
Усі оглянулися.
Виявилось, що капітан кричав на стерничого. Сьєр Клюбен нікому не "тикав". І якщо він звернувся так до стерничого Тангруйля, значить, він нетямився з люті або удавав із себе розлюченого.
Своєчасний спалах гніву звільняв від відповідальності, а буває, переносить її на іншого.
Стоячи на капітанському містку між двома колісними щитами, Клюбен пильно дивився на стерничого. "П'яниця", — ще раз процідив він крізь зуби.
Бідолашний Тангруйль похнюпив голову.
Туман стелився все ширше. Він уже огорнув майже половину обрію. Він розповзався навсебіч: адже туман розтікається, мов олійна пляма. Імла напливала непомітно.
Вітер підштовхував її повільно і безшумно. Мало-помалу вона захоплювала весь океан. Вона підкрадалася з північного заходу, і корабель плив їй напереріз.
Здавалося, що попереду — величезний скелястий берег, рухливий і розпливчатий. Він нависав над морем, як стіна. Чітко виднілась межа, якої сягав водяний простір і за якою він обривався, зникаючи в тумані.
До смуги туману залишалося десь із півмилі. Якби вітер змінив напрям, то пароплав не затопило б туманом, але потрібно було б, щоб він змінився негайно. Відстань на півмилі стягалася і скорочувалася на очах: Дюранда йшла вперед, і туман плив уперед — їй назустріч. Так вони наближалися одне до одного.
Клюбен скомандував піддати пари і повернути на схід.
Якийсь час пливли вздовж берега туману, але він усе наповзав. Одначе пароплав був усе ще залитий яскравим світлом.
В цих маневрах марнувався час. Ніч у лютому западає дуже швидко.
Гернсеєць став уважно вдивлятися в туман.
— Оце так облягло! — звернувся він до малоенців.
— Справжнє паскудство на морі, — сказав хтось із них.
— Усю поїздку зіпсує, — докинув другий. Гернсеєць підійшов до Клюбена.
— Капітане Клюбен! Боюсь, що ми попадемо в туман. Клюбен відповів:
— Я хотів був залишитись у Сен-Мало, але мені порадили їхати.
— Хто саме?
— Старі моряки.
— Ай справді, — погодився гернсеєць, — у вас були всі підстави для того, щоб сьогодні рушити в путь. Хто знає, чи завтра не буде шторму. В таку пору можна сподіватися всього найгіршого.
Через кілька хвилин Дюранда ввійшла в білясту смугу туману.
Тут сталося щось незвичайне. Раптом ті, що були в носовій частині корабля, перестали бачити тих, що розташувалися біля корми. Сіра волога стіна поділила пароплав на дві половини.
Відтак пароплав весь занурився в туман. Сонце начеб перетворилося на величезний місяць. Невдовзі всі почали цокотіти зубами від холоду. Пасажири повдягали свої плащі, а матроси непромокальні куртки. Від спокійного незворушного моря віяло льодовою загрозою. Здавалося, що ця моторошна тиша ховала в собі щось несподіване.
Все було мертвотно-бліде й похмуре. Чорний комин і чорний дим боролися зі свинцево-сірою імлою, котра огорнула пароплав.
Відхилятися від курсу на схід — тепер це було справжнісіньке безглуздя.
Капітан знову взяв курс на Гернсей і збільшив швидкість.
Пасажир-герисеєць, тиняючись біля котельні, почув розмову негра Енбранкама з його товаришем-кочегаром. Пасажир нашорошив вуха.
Ось що казав негр:
— Вранці при сонці ми повзли, як черепахи, а тепер, коли обрій заслало туманом, ми мчимо, як на пожежу.
Гернсеєць підійшов до капітана Клюбена і спитав:
— Капітане Клюбен! Адже боятися нам нема чого, то чи не забагато ми даємо пари?
— Що поробиш, шановний добродію! Треба надолужити час, що його згаяв оцей п'яничка-стерничий.
— Що правда, то правда, капітане Клюбен.
І Клюбен додав задля більшої переконливості:
— Я хочу якнайскоріше прибути на місце. Досить з нас туману, навіщо нас має застати ніч?
Гернсеєць підійшов до малоенців і мовив:
— У нас чудовий капітан.
Час від часу величезні пасма туману, начеб зчесані гребінцем, важко звисали вниз і затуляли сонце. Потім воно виринало знову, зблякле, ніби хворе. Ті шматочки неба, які зрідка визирали, скидалися на засмальцьовані, розмазані смуги олійної фарби —
такий вигляд має небо на театральних декораціях.
Дюранда пропливла повз вітрильник, який з обережності став на якір. То був "Шільтіль" із Гернсею. Шкіпер вітрильника звернув увагу на швидкість ходу Дюранди.
Йому здалося також, що вона йшла неправильним курсом. На його думку, вона надто відхилилась на захід. Пароплав, який летів у тумані на всіх парах, здивував його.
Близько другої пополудні туман погустішав так, що капітан мусив залишити мостик і підійти до стерничого. Сонце зникло, за туманом не було нічого видно. Дюранду облягла біла імла. Пливли у тьмяних, розсіяних сутінках. Не бачили неба, не бачили моря.
Вітер зовсім ущух.
Навіть відро з терпентином, підвішене на кільці під містком між колісними щитами, жодного разу не гойднулося. Пасажири замовкли.
Однак парижанин усе ж мугикав пісеньку на слова Бе-ранже:
Якось то бог проснувся... Хтось із малоенців звернувся до нього:
— Пане, ви з Парижа?
— Так, пане.
І глянув у вікно...
— Що там у Парижі? Щось сталося з землею...
— У Парижі все догори ногами.
— Виходить, на землі те саме, що й на воді...
— Гай-гай, кепська справа з цим клятим туманом.
— О, він може наробити лиха!
— І навіщо всі ці лиха? З якої речі трапляються ці лиха? На бісового батька здалися ці лиха? — розгомонівся парижанин. — Взяти хоч би пожежу в Одеоні. Скільки родин пішло з торбами! Хіба це справедливо? Звичайно, шановний добродію, мені невідомі ваші релігійні переконання, але особисто я цього не схвалюю.
— І я теж, — втрутився малоенець.
— Все, що відбувається тут, на землі, — знову обізвався парижанин, — видається справжнісіньким розрухом. Як на мене, господь відступився від нас. Малоенець замислено почухав потилицю. Парижанин вів далі:
— Милосердний господь наш у відпустці. Слід би видати декрет, який би зобов'язував його сидіти на своєму місці. А то він раює в своєму заміському будинку і йому до нас байдуже. Тому все й пішло шкереберть. Мабуть, шановний добродію, богові набридло керувати нами, він відпочиває, а його намісник, якийсь ангел із семінаристів, бовдур із горобиними крильцями, орудує всіми земними справами. Слово "горобиними" він вимовляв "гороблиними", наче хлопчак із передмістя. Капітан Клюбен, підійшовши до співбесідників, поклав руку на плече парижанинові й промовив:
— Тихо! Думайте, шановний, що кажете. Адже ми на морі. Ніхто не озвався й словом.
Хвилин через п'ять гернсеєць, який усе це чув, прошепотів на вухо малоенцю:
— А наш капітан — віруючий!
Дощу не було, але всі були мокрі. Всіх охоплювала чимдалі дужча тривога, — адже можна було тільки здогадуватися, куди тримає путь пароплав. На всіх наліг сум. Туман встановлює на океані тишу; він присипляє хвилі, душить вітер. У хрипінні Дюранди, що розлягалося посеред цієї тиші, було щось неспокійне і жалібне. З кораблями більше не зустрічалися. Якщо вдалині, чи то поблизу Гернсею, чи поблизу Сен-Мало, інші якісь кораблі, що не попали під туман, то Дюранди, оповитої імлою, вони не могли бачити, а хвіст її диму, що начебто нізвідки не виходив, здавався їм чорною кометою на білому тлі неба. Раптом Клюбен закричав:
— Негідник! Куди ти повернув? Ти що? Хочеш звести нас зі світу? У кайдани б тебе закувати! Геть звідси, п'янюго! — І схопив стерно.
Спантеличений стерничий вмить утік у носову частину пароплава. Гернсеєць мовив:
— Тепер ми врятовані.
Корабель плив далі так само швидко.
Близько третьої години нижні пасма туману, які стелилися над самісінькою водою, стали підніматися, і показалося море.
— Не до душі мені все це, — сказав гернсеєць.
І справді, туман могли розігнати тільки сонце та вітер. Якщо сонце, то добре, якщо вітер, то не дуже. Але для сонця було надто пізно. В лютому о третій пополудні сонце вже слабне. А від вітру на зломі дня годі сподіватися чогось путнього.
Найчастіше він — провісник урагану.
Зрештою, якщо й віяв легкий бриз, то майже нечутно.
Не спускаючи очей з нактоуза, Клюбен тримав у руках стерно і правив пароплавом.
Водночас він цідив крізь зуби слова обурення — так, щоб їх могли чути пасажири:
— Не можна гаяти часу... Через цього п'яничку ми запізнюємося!..
А втім, обличчя його було незворушне.
Море під пеленою туману вже не було спокійним. Де-не-де воно брижилось. Холодні відблиски розливались по поверхні води. Світлові зайчики на хвилях викликають у моряків занепокоєний. Адже вони вказують на те, що верховий вітер повиривав діри у найвищих шарах туману. Туман піднімався, але осідав знову, чимраз густіший. Іноді все огортала непроглядна імла. Пароплав опинився у справдешній тисняві туману. Час від часу страхітливе коло розсувалося, відкриваючи шматочок небосхилу, щоб потім знов зімкнутися, ніби кліщі.
Гернсеєць, озброєний підзорною трубою, стояв на носі Дюранди, як дозорець. Блиснув просвіт, і знову запанував морок. Гернсеєць злякано обернувся.
— Капітане Клюбен! — скрикнув він.
— Що таке?
— Ми йдемо прямісінько на Гануа.
— Помиляєтесь, — холодно відповів Клюбен. Гернсеєць наполягав на своєму:
— Я певен.
— Такого не може бути.
— Я тільки-но бачив на обрії стрімчак.
— Де він?
— Ген там.
— Там відкрите море. Цього не може бути.
І Клюбен далі тримав курс саме в тому напрямі, куди показував пасажир. Гернсеєць знову навів підзорну трубу.