Штіллер

Макс Рудольф Фріш

Сторінка 37 з 74

Вже через саму непевність, чиє то помешкання — його чи її, Рольф не квапився висідати з машини. Він звів коміра, щоб перебігти по дощі до дверей, глянув нагору й побачив, що вікна темні. Всі приниження, яких він зазнав під час подорожі, були ніщо порівняно з тією хвилиною. Було пізно, але ще далеко до півночі. Може, Сибіла— вже спала? В кожному разі, Рольф не висів, хоч шофер допитувався, чи вони втрапили на потрібну адресу, чи поїдуть далі. До того ж Рольф не хотів такий зарослий з'явитися на очі дружині, що кохає ікшого. Чи він забув, що Сибіла кохає іншого? Тепер, після бурі різноманітних почуттів, що хоч і мучили його, але якось відволікали, він знов відчув мертву порожнечу, йому несила було почути від служниці-італійки, що синьйора виїхала на кілька днів. Бо тепер усе було можливе. Ли-*бонь, нагорі в помешканні лежить записочка: "Вернусь, мабуть у понеділок, щиро вітаю, Сибіла. Не забудь заплатити за квартиру". Або, може, тільки: "Прошу, не забудь заплатити за квартиру. Вітаю. Сибіла". Рольф повернувся тим самим таксі до міста й того вечора не зважився навіть зателефонувати. Ночівля в готелі рідного міста — вже якась новина, і Рольф утішався попри весь свій клопіт. То ще була новина — а до того ж непевність, хвилювання. Йому снилися божевільні сни. Другого ранку, в неділю, розгодинилось, і Рольф насамперед подався на будову, поголений, але так само без пальта. Будова була на узгір'ї за містом. Досі Рольф їздив туди машиною, пішки йти було далеченько. Будинок ще не мав даху. Коли Рольф був там останнього разу, саме заливали цементом горішнє перекриття, а Сибіла туди ще ні разу не навідувалась. Тепер він розумів, чому будинок так мало її цікавив! Засунувши руки в кишені штанів, зовсім не як господар, він ходив по майбутніх покоях, що їх у загальних рисах можна було вже розпізнати, й ніяковів, коли люди, що задля неділі вийшли гуляти, переходили через будівельний майданчик. Ось покій, що виходить у сад, з великими заскленими дверима на гайок, п'ять східців до ґанку, його кабінет з краєвидом на озерно, спальні на тому самому поверсі — все, як заплановано. Терасу теж уже забетоновано, скрізь валяється матеріал, сувої толу, кахлі, мішки з портлендським цементом, бак до центрального опалення, цегла на внутрішні стіни, чавунні рури, розмаїті речі, що навіть не вгадаєш, навіщо вони. В кожному разі, було видно, що будова посувається вперед, а проте Рольф почувався так, наче стояв на руїні. На додаток з'явився ще й Штурценегер, молодий архітектор, із складаним метром у руці. Штурценегер був захоплений своєю будівлею, вона вабила його навіть у неділю. Як ко>жна людина, сповнена запалу, він здавався набагато вродливішим, кращим, ніж перше. Рольф збоку приглядався до нього. Справді, Штурценегер був цілком інакший, ніж він, та ще й молодший. Вони спотикалися об дошки й рури, нагиналися під мокрим рештуванням заллятої цементом тераси, перестрибували через руді калюжі. Рольфові довелось обмацати різні гатунки пісковика, щоб якийсь вибрати, а Штурценегер немилосердно провадив свої пояснення. Рольф насамперед додивлявся до його вух, до чуба, до носа, до губ (цього він уже не міг витримати) і до рук. "А чого ж!" — міркував він, а все-таки вибрав дешевший пісковик. Невже той молодик не розумів, що будинок уже призначено на продаж? Ні, не розумів, він захоплено розводився за просторові ефекти й ждав іще, аби захоплювався й Рольф, що зненацька згадав останній вечір із Сибілою. Сибіла, облудниця, зустріла його на аеродромі. Єдине, що вона спромоглася сказати за вечерею своєму чоловікові, що допіру вернувся додому, це новину про те, як пощастило Штурценегерові. Розповіла якусь довгу історію про чудове замовлення десь у Канаді. Хіба це не доказ? Звісно, Рольф нічого не сказав, натомість попросив пояснити конструкцію парового опалення в стелі. А тим часом тішився (тепер він відчував незвичайну потребу якоїсь внутрішньої втіхи), що Сибіла нічого не знатиме, коли він давно вже

знатиме все. Поки що він не був певний, проте молодий архітектор викликав у нього підозру, хоч і здавався цілком щирим із тим своїм жовтим метром. Штурценегер заповзявся відвезти свого замовника додому. Коли він потім сам почав базікати про те, що йому страшенно пощастило й він скоро почне будувати велику фабрику в Каліфорнії, Рольф перебив його: "Моя дружина казала, що в Канаді".—"Ні,—відповів Штурценегер,— у Каліфорнії".

•Щось тут було не те. Але Рольф вирішив нічого не дати взнаки: хай ніхто не бачить його таким, як він сам себе бачив у Генуї. Може, боячись зустрітися з Сивілою наодинці, а може, щоб показати свою витримку, він запросив того ранку Штурценегера на аперитив. Сибіла, на диво, була вдома, знайшлося чінзано, джин, з'явився навіть солоний мигдаль. Дружина, та наджін-ка, що відразу почала грати комедію подружньої ідилії, і архітектор, той шмаркач із незвичайним замовленням із Канади, куди Сибіла залюбки поїде з ним, здавалися Рольфові цілком можливою парою, навіть переконливою, ефектною. Те, що вони вперто зверталися одне до одного на "ви", нічого не важило. І взагалі, хай йому дідько, хіба Рольфові про те йшлося, хто обіймав його дружину — Штурценегер чи хтось інший? Йому тоді важливе було одне: уявити свою дружину з якимось молодим, веселим, вдоволеним чоловіком і не збожеволіти на думку, що вона саме його обіймає...

Як я вже казав, мій прокурор розповідає цю історію набагато яскравіше. На моє запитання, що ж усе-таки сталося з крамом тілесного кольору на чоловіче вбрання, він відповідає неохоче, коротко й ухильно. Якщо я добре зрозумів його, він укинув нарешті той мерзенний пакунок до туалету на вокзалі.

— Повірте мені,— сміється він,— що той пакунок снився мені ще багато років!

(Властиво, чому він зі мною такий щирий?)

Мабуть, не випадає,— кажу я,— допитувати свого прокурора, але дозвольте мені запитати одне: чи ваша дружина сказала вам, хто був її приятель?

— Пізніше сказала. Набагато пізніше.

— Коли?

— Коли все скінчилося. Коли він зник. 184

— Смішно,— кажу я.

— Авжеж,— осміхається він.— Ми тоді обоє — і моя дружина, і, звісно, я — були дуже смішні.

Упродовж цілого того тяжкого літа Рольф хотів довести, що, згідно з своєю теорією, полишає Сибілі робити, що вона сама хоче. Звичайно, була небезпека, що вони стануть зовсім чужі одне одному, але її вже Сибіла повинна була взяти на себе, коли так гордо заявила: "Я не прошу тебе дати мені волю. Якщо мені буде потрібна воля, я її сама візьму". Отже, лейтмотив його поведінки був такий: "Прошу ласкаво, моя люба, як собі хочеш!" Водночас вони проводили разом чудові вечори в колі спільних приятелів, які взагалі нічого не давали взнаки чи, може, нічого й не помічали, а тоді знову починалися непорозуміння через дрібниці. Одначе вони поїхали разом на міжнародний музичний фестиваль у Люцерн і, як колись, походжали під руку по фойє. Не прикидалися для себе чи для людей, ні: їм раптом знову стало гарно вдвох. Рольф був її чоловік Г хоч н$ зловживав цим, але принаймні мав певні привілеї, наприклад, завше міг з'явитися з Сибілою під руку. Сибіла навіть трохи пишалася, що Рольф, тепер уже прокурор, прогулюється з нею по фойє. Натомість п'єро з маскованого балу, хоч би до якої вдався нелегальної діяльності, мав гандікап; Рольф уперше відчув, що гандікап має суперник. Коли він був у дуже гарному гуморі, то часом робив іронічні натяки, що блимали, як далеке світло морського маяка, й нагадували їм обом, коли б вони забули, походжаючи під руку, де стирчить зловісна скеля. Здається, до поважної розмови в них не дійшло. Одначе то було таке літо, що обоє не хотіли б ще раз його пережити. Сибіла й далі меш* кала в Рольфа, щоб не лякати родичів; то була б страх яка неприємність, вона про таке навіть подумати не могла, хоч її нітрохи не мучило сумління. Вона відверто заявила про це Рольфові, як він повернувся з Генуї, просто поставила вимогу, щоб, як вона казала, зовні все лишилося так, як було. Через те лише кілька годин протягом дня випадали з-під його нагляду, й годі було уникнути-неприємної половинності. Важко навіть сказати, яка то була нерозважність — звинувачувати в гнітючій половинності, яка з часом стала, мабуть, нестерпніша за найдикіші сварки, тільки Рольфа. Однак її жіноча натура все ж таки винуватила його, часом (каже Рольф) Сибіла так позирала на нього, наче він їй уже в печінках сидів, і йшла до свого покою виплакатися — за замкненими дверима! У відповідь на те Рольф сходив униз по пиво. Як їй треба було більшої волі, то чому вона справді не брала її? Рольф думав про це без іронії. Чому вони просто не виїхали десь — його бідолашна дружина та її п'єро з маскованого балу,— чому не зважилися? Рольф цього не розумів. Отже, він гадав, що та буря скоро вщухне, і під осінь справді відчув, ніби сам уже дивиться на все спокійніше.

У вересні він обійняв посаду прокурора.

У жовтні будинок був готовий, і молодий архітектор загалом лишився дуже вдоволений. Дещо, казав він, тепер він би зробив інакше — до речі, те, що Сибілі й Рольфові найдужче подобалося. Решта все здавалося їм трохи дивне. Але саме ті дивовижі були особливо вирізнені на знімках, які небавом мали з'явитися в одному часописі, присвяченому архітектурі. Будинок був, як Штурценегер обіцяв уже під час їхньої першої розмови при чорній каві, послідовно модерний. Не те щоб він не подобався Рольфові, але не можна сказати, що й подобався. Рольф не почувався вільним із Штурцене-гером, йому було майже неприємно, що його, Рольфів будинок, так вихваляли. Одного разу в кав'ярні до нього підійшов якийсь чоловік, відрекомендувався редактором часопису з питань архітектури, подякував, що Рольф зважився на таку будову, подякував наче від імені сучасної архітектури й не тільки похвалив Штур-ценегера як архітектора, але й почав розводитись про його чисто людські риси — принадність, відвагу, безоглядність, наполегливість і розмах, про його життєву снагу, вразливість, енергійність, і духовну й тілесну, то-! що; все те однаково можна було приліпити й до архітектора, і до коханця. У такі хвилини Рольфові знову здавалося, ніби цілий світ має його за дурня, ніби він персонаж із якоїсь Мольєрової комедії.

34 35 36 37 38 39 40

Інші твори цього автора: