На горішньому поверсі загладжували спайки і заправляли гіпсом дірочки, що залишалися від попередніх операцій.
На решітках, по кутках, посеред коридорів — усюди рядами стояв посуд.
Фредерік починав нудитися.
— Може, вас це стомлює? — мовила вона. Боячись, як би на тому не довелось обмежити свого візиту, Фредерік став удавати, що, навпаки, він дуже захоплений. Він навіть висловив жаль, що сам не взявся за це діло.
Вона нібито здивувалась.
— Звичайно. Я міг би тоді жити поруч із вами!
Він шукав її погляду, і пані Арну, аби уникнути цього, взяла зі столу балабушки місива, що залишилися після невдалих обробок, сплющила їх на плескачик і зробила відбиток своєї руки.
— Чи можу я це взяти з собою? — спитав Фредерік.
— Боже милий, яка ви дитина!
Він хотів щось відповісти, але надійшов Сенекаль.
Помічник директора ще з порога помітив порушення правил. В майстернях мали підмітати щодня; була субота, й оскільки робітники цього не зробили, Сенекаль оголосив, що їм доведеться залишитись на годину довше. "Самі винні!"
Робітники, нічого не кажучи, посхилялися над роботою, але про їхній гнів можна було здогадатися з того, як вони хрипло дихали. Зрештою, керувати ними було нелегко: усіх їх колись повиганяли з великої фабрики. Республіканець поводився з ними жорстоко. Людина теорії, він рахувався лише з масами і був немилосердний до окремих осіб.
Фредерік, зніяковілий у його присутності, пошепки спитав пані Арну, чи не можна глянути на печі. Вони зійшли на нижній поверх, і вона стала пояснювати йому призначення камер, як раптом Сенекаль, що йшов слідом, знову постав між них.
Він сам узявся пояснювати, розводячись про різні види пального, про завантаження печі, про піроскопи, про випалювання, про покриття виробів, про глазур і метали, сиплючи термінами з хімії: "хлориста сполука", "сірчана сполука", "бура", "карбонат". Фредерік нічогісінько в тому не тямив і тільки раз у раз повертався до пані Арну.
— Та ви ж не слухаєте, — сказала вона. — А пан Сенекаль пояснює дуже зрозуміло. Всі ці премудрощі він знає набагато краще за мене.
Математик, потішений цією похвалою, зголосився показати, як наносяться фарби. Фредерік кинув на пані Арну запитально-тривожний погляд. Вона залишилася байдужою, мабуть, не бажаючи опинитися з ним наодинці, та однак ще не думаючи прощатися. Він запропонував їй руку.
— Ні, красненько дякую! Східці занадто вузькі!
А коли вони вибрались нагору, Сенекаль відчинив двері в приміщення, повне жінок.
В руках вони тримали пензлики, пляшечки, скойки, скляні платівки. Вздовж стін по карнизу тяглися дошки з гравірованими рисунками; в повітрі літали клапті тонкого паперу, а чавунна пічка пашіла нестерпним жаром, до якого примішувався запах терпентину.
Робітниці майже всі були в нужденній одежі. Але одна з них вирізнялася — в напівшовковій шалі та з довгими сережками. В неї, стрункої і воднораз пухкенької, були великі карі очі й повні, як у негритянки, губи. Пишні груди випиналися під сорочкою, охопленою довкола стану паском спідниці, ліктем одної руки обпершись на верстат, а другу опустивши, вона неуважно дивилася кудись далеко в поле. Обіч неї стояла пляшка вина й лежав шматок ковбаси.
За приписами розпорядку заборонялося їсти в майстернях — захід, передбачений з метою додержання чистоти в роботі й гігієни серед робітників.
Сенекаль, із почуття обов'язку чи з нахилу до деспотизму, ще здалеку розкричався, показуючи на оголошення в рамці:
— Гей! Ви ген там! Бордоско! Прочитайте лишень уголос пункт дев'ятий!
— А тоді що?
— Тоді, мадмуазель? Тоді ви заплатите три франки штрафу!
Вона зухвало подивилася йому просто в вічі.
— Ото налякав! Хазяїн повернеться і зніме ваш штраф! Чхала я на вас, соколику!
Сенекаль заклав руки за спину і, походжаючи, немов той класний наглядач на уроці, лише посміхнувся.
— А пункт тринадцятий, непослух, десять франків!
Бордоска знову стала до роботи. Пані Арну з пристойності не сказала нічого, але нахмурила брови. Фредерік буркнув:
— О! Для демократа ви надто суворі!
Сенекаль повчальним тоном відповів:
— Демократія — не розгнузданість особистості. Це — рівність усіх перед законом, розподіл праці, порядок!
— Ви забуваєте про гуманність! — зауважив Фредерік.
Пані Арну взяла його об руку; Сенекаль, ображений, певно, виявом цієї мовчазної згоди, відійшов.
Фредерік знову відчув велике полегшення. Від самісінького ранку він шукав нагоди поговорити відверто; така нагода трапилась. До того ж несподіваний рух пані Арну, здавалося, таїв у собі обіцянку; і він, ніби для того, щоб зігріти ноги, попросив її дозволу зайти до неї в кімнату. Та коли він сів біля неї, його скувала непевність, і не знати було, з чого почати. На щастя, спав йому на думку Сенекаль.
— Нема нічого безглуздішого, — сказав Фредерік, — за таке покарання.
Пані Арну заперечила:
— Буває необхідна й суворість.
— Що? І це кажете ви, така добра? О! Я помилився, бо й вам іноді подобається завдавати страждань!
— Не розумію загадок, друже мій!
І її погляд, ще суворіший за слова, зупинив його. Проте Фредерік збирався вести й далі наступ. На комоді випадково трапився томик Мюссе*. Він перегорнув кілька сторінок, а тоді заговорив про любов, про її відчай та її пориви.
Все це, на думку пані Арну, було злочинне або вдаване.
Такі негативні міркування прикро вразили молодика; і, щоб заперечити їх, він послався на самовбивства, про які повідомляється в газетах, почав захоплено вихваляти знамениті літературні типи — Федру, Дідону, Ромео, де Ґріє*. Тут він заплутався.
Вогонь у каміні зачах, по шибах порощив дощ. Пані Арну сиділа нерухомо, поклавши руки на бильця крісла; тасьомки її чепця звисали, немов кінці сфінксової пов'язки; в темряві виділявся білиною її чистий профіль.
Йому хотілося кинутись до її ніг. У коридорі щось заскрипіло, він не насмілився.
Крім того, його втримував якийсь побожний страх. Ця сукня, що зливалася із сутінками, здавалася йому безмірною, безконечною, якоюсь нездоланною перешкодою, і саме з цієї причини його бажання ставало ще більше. Однак побоювання зробити дуже багато і з чимось не зовсім упоратися позбавляло його здорового глузду.
"Якщо я їй не подобаюсь, — міркував він, — нехай мене прожене! Якщо ж і вона мене воліє, хай додасть мені відваги!"
Зітхнувши, він сказав:
— Отже, ви не припускаєте, що можна любити… жінку?
Пані Арну відповіла:
— Якщо вона вільна, з нею одружуються; якщо належить іншому — йдуть собі геть.
— Виходить, щастя неможливе?
— Можливе! Але його ніколи не знаходять в ошуканстві, у тривогах і муках сумління.
— Ну й хай, якщо воно приносить божественну втіху!
— Такі спроби коштують надто дорого!
Він вирішив удатися до іронії:
— Отже, доброчинність не що інше, як боягузтво?
— Ліпше скажіть — передбачливість. Навіть для тих жінок, хто забув про обов'язок і релігію, може часом вистачити здорового розуму. Егоїзм — міцна основа цнотливості.
— Ой-ой! Які у вас обивательські погляди!
— Та я й не корчу з себе знатної дами.
В цю мить надбіг малюк.
— Мамо, підемо обідати?
— Атож, зараз!
Фредерік устав; саме з'явилася Марта.
Йому бракувало рішучості піти, і, дивлячись на пані Арну очима, сповненими благання, він мовив:
— Жінки, про яких ви говорите, певно, зовсім бездушні?
— Ні! Але вони глухі, коли потрібно!
Вона стояла на порозі спальні, а пообіч — двоє її дітей. Він уклонився, не сказавши й слова. Вона мовчки відповіла на його уклін.
Все, що він спершу відчував, — було безмежне заціпеніння. Його цілком приголомшило те, як вона дала йому зрозуміти все безглуздя його надій. Він усвідомив, що загинув, як людина, котра впала в безодню й певна: її не врятують, і вона повинна вмерти.
Все ж таки він простував, хоча й нічого не бачачи, навмання; він спотикався об каміння, збився з дороги. Зовсім близько пролунав стукіт дерев'яних черевиків; це були робітники, що верталися з ливарного заводу. Тоді він отямився.
На обрії залізничні ліхтарі провели вогняну лінію. Він прийшов на станцію перед самим відходом поїзда, пропхався в вагон і відразу заснув.
Через годину вечірні веселощі паризьких бульварів раптом відсунули його поїздку десь далеко в минуле. Він постановив бути твердим і полегшив душу, обкладаючи пані Арну лайливими словами:
"Недоумкувата гуска, дурепа, не варто більше й думати про неї!"
Вернувшись додому, він знайшов у кабінеті листа на вісім сторінок голубуватого лискучого паперу з ініціалами Р. А.
Лист починався дружніми докорами: "Що з вами, друже мій? Я зіскучилась".
Але почерк був такий жахливий, що Фредерік уже хотів викинути листа, аж раптом помітив приписку:
"Я розраховую, що взавтра ви поїдете зі мною на кінні перегони".
Що означало це запрошення? Чи не був це іще якийсь Капітаншин вибрик? Але ж не може бути, щоб отак, із доброго дива, двічі поспіль, знущатися над однією й тією самою людиною; і, захоплений цікавістю, він уважно прочитав листа.
Фредерік ледве розбирав: "Непорозуміння… піти хибною дорогою… розчарування… Бідолашні ми створіння!.. Неначе ті два потоки, що зливаються…" і т. д.
Цей стиль не пов'язувався із звичайною мовою лоретки. Які ж тут сталися переміни?
Він довго тримав у руках ті аркушики. Вони пахли ірисом, а в своєрідно виведених літерах, в неоднакових інтервалах між рядками було щось таке, що нагадувало безладдя в туалеті, яке бентежило його.
"Чому б і справді не поїхати? — подумав він нарешті. — А якщо взнає пані Арну? Ну і хай! Хай собі ревнує. Це буде помста!"
IV
Капітанша вже зібралась і чекала на нього.
— Як це мило! — сказала вона, глянувши на нього своїми чудовими очима, ніжними й веселими.
Вона зав'язала стрічки капелюшика, сіла на диван і мовчала.
– Їдемо? — сказав Фредерік.
Вона подивилася на годинника.
— Ой, ні! Не раніше, як за годину-півтори. — Цим ніби вона сама ставила межу своїй нерішучості.
Нарешті вибило призначену годину.
— А тепер andiamo, саrо тіо![7]
І вона востаннє пригладила своє волосся, дала вказівки Дельфіні.
— Чи пані до обіду вернуться?
— Чому б то? Адже ж ми пообідаємо разом де-небудь, в "Англійському кафе", де захочете!
— Гаразд!
Собачата дзявкали в неї під ногами.
— Може б, узяти їх із собою? Га?
Фредерік сам відніс їх у екіпаж. Це була велика найнята карета на пару поштових коней із кучером; на задній приступці стояв Фредеріків слуга.