— Як воно є: моя сім'я вже багато років є манами Бергових [22]. Разом з ними ми прийшли до Чехії з Тюрінгії, коли рід Бергових підтримав пана з Ліпи у бунті проти короля Генріха Каринзького. Старшому лицареві Отто де Бергову, пану на Біліні, служив ще мій батько. Я служив Отто Молодшому на Тросках. Якийсь час. Уже не служу. Але це особиста справа.
— Особиста, кажеш?
— Так, кажу.
— То просимо, — холодно сказав Шарлей, — у голову колони, брате Беренгаре. На вістря. На місце, відповідне для знавця цих місць та їх мешканців.
* * *
Наступного дня була неділя. Маючи голови зайняті іншими справами, самі вони про це ніколи б і не подумали. Навіть далекий звук дзвонів, які десь там калатали, не викликав асоціацій і ні про що не нагадав — ні Рейневанові, ні Самсонові, ні Таулерові та Баті, про Шарлея вже й не згадуючи, бо Шарлей чхав як на святі дні, так і на третю заповідь. Інша річ, як з'ясувалося, — керетяни і пелетяни, тобто Маврицій Рвачка et consortes. Ці, видивившись на роздоріжжі хреста, під'їхали, поспішувалися, повклякали навколо всім десятком, кружком, і стали молитися. Дуже ревно і дуже голосно.
— Цей дзвін, — показав головою Шарлей, не злазячи з коня, — це вже може бути Їчин. Га, Таулер?
— Може бути. Нам треба бути обережними. Було б зле, якби нас упізнали.
— Особливо якби тебе впізнали, — фиркнув демерит. — І згадали про твої особисті справи. Цікаво, якого калібру були ці справи.
— Для вас це не має значення.
— Має, — заперечив Шарлей. — Бо від цього залежить, яку пам'ять про тебе зберіг пан де Бергов. Якщо недобру, як я підозрюю...
— Це несуттєво, — перебив його Таулер. — Для вас суттєво те, що я вам пообіцяв. Я знаю, як пробратися в Троски.
— А як?
— Є один спосіб. Якщо тільки нічого не змінилося...
Таулер не докінчив, побачивши обличчя Амадея Бати. І як розширюються його очі.
Дорога, що вела на північ, зникала між двома пагорбами. Звідти, доти сховані, виїхали ступою вершники. Багато вершників, загін. Силою щонаименш двадцять коней, але зарослі ялицею горби могли приховувати ще стільки само.
Загін складався головним чином з кнехтів, сірих арбалетників і списників. На чолі їхали восьмеро лицарів і паношів, з них двоє у повних пластинчатих обладунках. З них один мав на нагруднику великий червоний хрест. Шарлей вилаявся.
Таулер вилаявся. Бата вилаявся. Керетяни і пелетяни дивилися, роззявивши пельки, все ще на колінах і зі складеними до молитви долонями.
Лицарі в обладунках спочатку були так само вражені, як і вони. Але з приголомшення вони отямилися трошечки пізніше. Перш ніж то, що з хрестом, явно командир, підняв руку і прокричав команду, Таулер, Бата і Шарлей уже чвалували, Самсон і Рейневан пускали коней галопом, а керетяни і пелетяни заскакували в сідла. Однак команда лицаря стосувалася головним чином арбалетників. Перш ніж десятка Мавриція Рвачки зуміла збільшити дистанцію, на них упав град стріл. Хтось звалився з коня — може, це був Вой, може, Гнуй, Рейневан не впізнав. Він був надто зайнятий рятуванням власної шкури.
Він мчав стрімголов через перелісок, через березовий гайок, білі стовбури миготіли на бігу. Котрийсь із керетян випередив його, немов очманілий галопуючи за Таулером, Шарлеєм і Батою. Поруч хрипів кінь Самсона. За спиною чувся тупіт копит і крики погоні. Раптом його розірвав страхітливий вереск когось, кого наздогнали. Ще за мить наздогнали другого.
Вони влетіли в ярок, вузький, але чимдалі ширший, який виводив до річки. Відразу перед ними Шарлей, Бата і Таулер розхлюпали в галопі воду, видерлися на берег, потім на схил яру. Схил виявився глинистим, кінь Таулера послизнувся, з'їхав на крупі з диким іржанням. Таулер вивалився з сідла, але одразу ж підхопився на ноги, заволав на допомогу. Маврицій Рвачка і кілька його підлеглих промчали повз нього чвалом, навіть не піднявши голови з-над кінських грив. Рейневан звісився з сідла, простягнув руку, Таулер ухопився за неї, вдарив коня шпорами. Скидалося на те, що їм вдасться подолати крутосхил. Але не вдалося.
Кінь з'їхав по глині, перекинувся, несамовито брикаючи. Обидва вершники впали. Рейневан обома руками затулив голову, хотів відкотитися, але не зміг. Ступня застрягла в стремені, дике смикання і брикання коня боляче стискало і зчавлювало її. Таулер же, якого падіння приголомшило, піднявся — одначе так невдало, що дістав копитом по голові. Сильно. Аж загуло.
Хтось схопив Рейневана за плечі, смикнув. Він крикнув від болю, але нога вискочила із заклиненого перекрученою підпругою стремена. Кінь підхопився і втік. Рейневан став на ноги, побачив пішого Самсона. Потім, на свій жах, купу кінних, які розбризкували воду в річці. Вони були вже зовсім близько. Настільки, що Рейневан бачив їхні перекривлені обличчя. І закривавлені наконечники списів.
Від смерті їх врятували керетяни й пелетяни, Маврицій Рвачка et consortes. Вони не втекли, а зупинилися на краю крутосхилу, і звідти, згори, дали залп з арбалетів. Стріляли вони влучно. Попадали в бризках води коні, попадали у воду люди. А керетяни й пелетяни з криком з'їхали вниз, розмахуючи мечами і булавами, з криком ударили по списниках.
Маючи перевагу у раптовості й рішучості, вони затримали переслідувачів. Ненадовго. Насправді це все-таки була самовбивча атака. Переслідувачів було більше, на виручку списникам і стрільцям уже гналися важкоозброєні. Керетяни і пелетяни по черзі падали з сідел. Поколоті, порубані, посічені, один по одному валилися в криваву багнюку Червенка, Броук і Питлік — а може, Це були Червенка, Пштрос і Грахоїдек? Останнім пав мужній Маврицій Рвачка, зметений із сідла сокирою лицаря з хрестом на нагруднику і каменярськими кліщами на щиті.
Рейневан і Самсон, зрозуміло, не чекали на легко передбачуваний результат сутички. Вони втекли на схил. Самсон ніс на плечі все ще непритомного Таулера. Рейневан ніс арбалет, що його він не забув підібрати. Як виявилося, розумно.
їх наздоганяли двоє кінних, паношів, судячи з обладунків, зброї та коней. Вони були вже зовсім близько. Рейневан підняв арбалет на рівень плеча. Він прицілився в корпус вершника, але згадавши, як його колись вчила Дзержка де Вірсінг, змінив намір і послав стрілу в груди коня. Кінь — красивий білий кінь — впав як громом уражений, а вершник зробив таке сальто, що позаздрив би й професійний акробат.
Другий паноша розвернув коня, пригнувся до гриви і втік. Це було розумне рішення. Від стіни лісу висипала кіннота. Добрих півсотні озброєних людей. Більшість — з червоною Чашею на грудях або Облаткою на щиті.
— Наші! — заволав Рейневан. — Це наші, Самсоне!
— Твої, — уточнив, зітхнувши, Самсон Медок. — Але, мушу визнати, я теж радий.
Вершники з Чашею лавою з'їхали по крутосхилу, з-над річки долетіли крик, брязкіт і тупіт. Паноша, юнак, той, під яким Рейневан застрелив коня, схопився на ноги, роззирнувся і кинувся бігти, заточуючись. Далеко він не втік. Один з кінних перепинив йому дорогу, лупнув плазом меча в потилицю, повалив. Потім розвернув коня і ступою під'їхав до Рейневана, Самсона і досі непритомного Таулера. На грудях, частково затулені вирізаною з червоного сукна Чашею, виднілися перехрещені остереви.
— Привіт, Рейневане, — сказав він, піднімаючи рухому частину салада. — Що чувати?
— Бразда з Клінштейна!
— З роду Роновичів. Приємно бачити і тебе, Самсоне.
— Це мені приємно.
* * *
У яру, в річці та на її берегах лежало близько дюжини трупів. Важко було оцінити, скільки тіл віднесло водою.
— Чиї це були люди? — запитав командир підмоги, довговолосий вусань, молодий, худий як тріска. — Дали драла так швидко, що я не встиг їх розпізнати. А ви бачили їх зблизька. Ну? Брате Белява!
Рейневан знав того, хто запитував. Він познайомився з ним у Градці-Кралове два роки тому. Це був гейтман Ян Чапек із Сан, який робив швидку кар'єру серед Сиріток. Ті, хто прибули з підмогою, прикрашені Чашами вершники були Сирітками. Божими воїнами, які назвали себе так, коли їх осиротив, померши, улюблений і обожнюваний вождь, великий Ян Жижка з Троцнова.
— Рейневане! До тебе звертаюся!
— Крім кнехтів, було восьмеро важливіших, — перерахував він після нагадування. — Двоє лицарів, шестеро паношів, один із них — отой-от, що його саме в'яжуть. Командир мав на обладунках хрест, а на щиті кліщі або ж обценьки... Чорні, в срібному полі...
— Так я й підозрював, — скривився Ян Чапек з Сан. — Богуш з Коване, пан на Фридштейні. Розбійник і зрадник. Ех, шкода, що зумів утекти... А ви що тут робите? Звідки ви впали? Га? Брате Шарлею?
— Подорожуємо.
— Подорожуєте, — повторив Чапек. — Ну, то вам пощастило. Якби ми вчасно сюди не нагодилися, останній етап вашої подорожі відбувся би прямовисно. У зашморзі — прямовисно вгору, на гілку. Пан Богуш полюбляє прикрашати дерева повішениками. Маємо ми з ним свої порахунки, маємо...
— А цей пан Богуш, — раптом нагадав собі Рейневан, — чи він часом не займається торгівлею людьми? Невільниками? Чи не є, як-то кажуть, мартагузом?
— Чудернацька назва, — зморщив брови гейтман Сиріток.
— Богуш з Коване, що правда, те правда, на людиськів нашої віри заповзятий, ох і заповзятий. Кого бере живими, тих вішає на місці, на найближчому дереві. А як вдасться йому схопити кого з наших священиків, то забирає і палить на багатті, публічно, для постраху. Але ні про яких невільників я ніколи не чув. А вам, як було сказано, пощастило. Вам вигоріло...
— Не всім.
— Таке життя, — Чапек сплюнув. — Зараз насиплемо курганчик. Котрий же то вже? Повна, ой повна чеська земля курганів і могил, місця для нових починає бракувати... А цей? Теж труп?
— Живий, — відповів Амадей Бата, який разом із Самсоном сидів над Таулером. — Але що очі розплющить, то вони йому відразу заплющуються...
— Кінь його копнув.
— Що ж, — зітхнув Чапек, — важка буває доля невдахи. А коновала в нас нема.
— Є, — Рейневан відв'язав з тороків торбу. — Пустіть мене до нього.
* * *
Хоча зазвичай з ним такого не траплялося, Рейневан заснув у сідлі. Був би впав, якби Самсон, який їхав поруч, його не підтримав.
— Де ми?
— Недалеко від мети. Уже видно вежу замку.
— Якого замку?
— Дружнього, думаю.
— Як там Таулер? Де Шарлей?
— Шарлей їде попереду, з Чапеком і Браздою. Таулер непритомний.