Тепер вам треба тільки дочекатися "швидкої допомоги".
— Одну секунду, пане! Мені треба записати ваше прізвище. Ви ж бо свідок.
— Я не бачив, як сталося лихо. Надійшов пізніше.
— Однаково я повинен усе записати. Це дуже важкий випадок, пане.
— Бачу, — сказав Равік.
Поліцай спитав жінку, як її прізвище. Жінка не відповіла. Вона дивилася на поліцая непорушним поглядом і, мабуть, нічого не бачила. Той з надмірного запалу нахилився над нею. Равік озирнувся. Юрба оточила його стіною. Пробитися крізь неї було неможливо.
— Послухайте, — звернувся він до поліцая. — Я дуже поспішаю.
— Я чудово розумію вас, пане! Тим більше не треба вам ускладнювати справи. Я повинен усе записати. Ви свідок, а для нас це дуже важливо. Жінка може померти.
— Вона не помре.
— Хтозна. А, крім того, йдеться про відшкодування за каліцтво.
— Ви викликали "швидку допомогу"?
— Мій колега викликав. А тепер не заважайте мені, а то ми ще довше загаємось.
— Жінка помирає, а ви хочете піти, — докірливо сказав Равікові один із робітників.
— Вона й померла б, якби мене тут не виявилось.
— От бачите, — додав робітник без будь-якої логіки. — То ви таки повинні лишитися.
Клацнула засувка фотоапарата. Якийсь чоловік у капелюсі, зсунутому на лоба, усміхнувся.
— Не могли б ви ще раз нахилитися, наче перев'язуєте її? — спитав він Равіка.
— Ні, не міг би.
— Я з газети, — пояснив чоловік. — Ми вмістимо знімок із вашою адресою і повідомленням, що ви врятували цю жінку. Непогана реклама. Прошу, станьте сюди… Тут більше світла.
— Ідіть до біса! — вилаявся Равік. — Жінку треба негайно відвезти в лікарню. Ця пов'язка тимчасова, її довго не можна тримати. Краще подбайте, щоб нарешті приїхала "швидка допомога".
— Усьому свій час, пане, — втрутився поліцай. — Спершу треба скласти протокол.
— А той мертвий уже сказав тобі, як його звати? — спитав поліцая якийсь підліток.
— Та gueule! [12] — гримнув на нього поліцай і плюнув.
— Зробіть іще один знімок звідси, — попросив хтось фоторепортера.
— Навіщо?
— Хай буде видно, що жінка зайшла на загороджену частину тротуару. Вулицею взагалі не можна ходити. Он гляньте… — Чоловік показав на криво прибиту дощечку з написом: "Увага! Прохід заборонений!" — Зніміть так, щоб видно було напис. Нам це потрібно. Про відшкодування за каліцтво не може бути й мови.
— Я фотокореспондент, — заперечив чоловік у капелюсі.— І знімаю тільки те, що вважаю цікавим.
— А це хіба не цікаве? Що ж тоді цікаве? Вийде гарний знімок з написом на задньому плані.
— Напис не цікавий. Цікава подія.
— То запишіть це в протокол. — Чоловік торкнув поліцая за плече.
— А ви хто такий? — сердито спитав той.
— Я представник будівельної фірми.
— Дуже добре, — сказав поліцай. — То ви також залишитесь тут. Як вас звати? Повинні ж ви знати, яке ваше прізвище! — звернувся він до жінки.
Жінка ворухнула губами. Повіки її затремтіли. Як метелики, як смертельно стомлені сірі метелики, подумав Равік. І ще подумав: який же я дурень. Мені треба якнайшвидше вшитися звідси!
— От чорт, — мовив поліцай. — Може, вона збожеволіла?
Ото буде клопоту І А в мене о третій кінчається чергування.
— Марсель, — мовила жінка.
— Що? ХвилинкуІ Що ви сказали? — поліцай знов нахилився над нею.
Жінка мовчала.
— Що? — поліцай почекав. — Скажіть ще разі Ну, скажіть!
Жінка не озивалася.
— Хай вам біс із вашою балаканиною! — визвірився поліцай на представника будівельної фірми. — Як тут складеш протокол?
Тієї миті знов клацнула засувка фотоапарата.
— Дякую, — сказав фотокореспондент. — Дуже жива сцена.
— А наша емблема попала в кадр? — спитав представник будівельної фірми, не слухаючи поліцая. — Я зразу замовляю п'ять знімків.
— Не попала, — відповів фотокореспондент. — Я соціаліст. Краще заплатіть їй відшкодування, жалюгідний попихачу мільйонерів!
Завила сирена. "Швидка допомога". Якраз нагода вшитися, подумав Равік. Він обережно ступив крок назад. Та поліцай схопив його за руку.
— Вам доведеться піти з нами в дільницю, пане. Дуже шкода, але мені треба все записати.
Біля нього з'явився другий поліцай. Равік побачив, що нічого не вдіє. Але, може, все обійдеться, подумав він і пішов за поліцаєм.
Черговий службовець у поліційній дільниці мовчки вислухав жандарма й поліцая, що наново склав протокол. Тоді звернувся до Равіка.
— Ви не француз.
Він не питав, а стверджував.
— Ні,— відповів Равік.
— А хто ви?
— Чех.
— Чому ж ви подаєте лікарську допомогу? Як іноземець ви не маєте права практикувати, якщо не прийняли громадянства.
Равік усміхнувся.
— А я й не практикую. Я тут мандрую. Для власного задоволення.
— У вас є з собою паспорт?
— Годі тобі, Фернане, — сказав другий службовець. — Добродій допоміг жінці, ми маємо його адресу. Цього цілком досить. У нас є й інші свідки.
— Мене цікавить, чи у вас є з собою паспорт? Або посвідка особи?
— Звичайно, немає,— відповів Равік. — Хто носить із собою паспорт?
— А де він у вас?
— У консульстві. Я його здав туди тиждень тому. Треба продовжити візу.
Коли він скаже, що паспорт у готелі, його можуть послати туди з поліцаєм, і брехня відразу ж виявиться, Равік знав це. Крім того, він з обережності назвав не свій готель. Варіант із консульством був надійніший.
— У якому консульстві? — спитав Фернан.
— У чеському. А в якому ж?
Фернан глянув на Равіка.
— Ми можемо подзвонити й перевірити.
— Звичайно.
Фернан хвилинку почекав.
— Добре, — сказав він. — Ми так і зробимо.
Він підвівся й вийшов до сусідньої кімнати. Другий службовець зніяковіло звернувся до Равіка:
— Вибачте, пане. Звичайно, це проста формальність. Зараз усе з'ясується! Ми вам вдячні за допомогу.
З'ясується, подумав Равік. Дістаючи сигарету, він спокійно озирнувся по кімнаті. Біля дверей стояв жандарм. То була випадковість: поки що ніхто по-справжньому його не підозрював. Можна відштовхнути жандарма… Але в кімнаті були ще представник будівельної фірми і двоє робітників. Дарма й пробувати. Не проб'єшся. Та й коло дільниці завжди стовбичать кілька поліцаїв.
Фернан вернувся до кімнати.
— У консульстві немає паспорта на ваше прізвище.
— Можливо, — сказав Равік.
— Як це "можливо"?
— Службовець, що взяв трубку, міг усього й не знати. Такі справи в консульстві залагоджують чоловік п'ять або й шість.
— Цей знав усе, що треба.
Равік промовчав.
— Ви не чех, — сказав Фернан.
— Послухай, Фернане… — почав був другий службовець.
— У вас не чеська вимова, — сказав Фернан.
— Ну то й що?
— Ви німець, — переможно заявив Фернан. — І не маєте паспорта.
— Я не німець, — заперечив Равік. — Я марокканець і маю всі французькі паспорти, які тільки є на світі.
— Добродію! — гримнув Фернан. — Як ви смієте? Ви ображаєте французьку колоніальну державу!
— Merde, — сказав один із робітників.
На обличчі в представника будівельної фірми з'явилась така міна, ніби він хотів віддати честь.
— Та годі тобі, Фернане…
— Ви брешете! Ви не чех! Є у вас паспорт чи немає? Кажіть!
У людині сидить щур, подумав Равік. Сидить щур, якого ніколи не втопиш. Що цьому ідіотові до того, є в мене паспорт чи немає? Але щур щось винюхав і виповзає з нори.
— Кажіть! — гримнув Фернан.
Клаптик паперу! А як багато важить, маєш ти його чи ні. Покажи клаптик паперу, і це бидло почне вибачатись і кланятись. Байдуже, хто ти. Хоч виріж цілу родину чи пограбуй банк, він буде віддавати тобі честь. А без паспорта сьогодні самого Христа запроторили б до в'язниці. А втім, він і так не дожив би до своїх тридцяти трьох років. Його вбили б раніше.
— Ви залишитесь тут, поки ми все не з'ясуємо, — сказав Фернан. — Я вже про це подбаю.
— Чудово, — мовив Равік.
Фернан, твердо ступаючи, вийшов з кімнати. Другий службовець порпався в паперах.
— Мені дуже прикро, пане, — за хвилю озвався він. — Фернан схибнутий на таких справах.
— Нічого.
— Нам можна йти? — спитав один із робітників.
— Ідіть.
— От і добре. — Робітник обернувся до Равіка. — Після світової революції вам не треба буде вже ніякого паспорта.
— Бачите, пане, — знов озвався службовець, — Фернанів батько загинув у світову війну. Тому він ненавидить німців і так поводиться. — Службовець збентежено дивився на Равіка. Видно, він уже здогадався про все. — Мені страшенно прикро, пане. Якби я був сам…
— Нічого. — Равік озирнувся по кімнаті.— Можна мені зателефонувати, поки не вернувся той Фернан?
— Звичайно, можна. Телефон он там на столі. Тільки швидко.
Равік зателефонував Морозову. Він пояснив йому по-німецькому, що сталося, й попросив повідомити Вебера.
— І Джоан теж? — спитав Морозов.
Равік завагався.
— Ні. Поки що не треба. Скажи їй, що мене затримали, але через два-три дні все владнається. Подбай про неї.
— Добре, — відповів Морозов. Чути було, що це доручення не вельми його втішило. — Добре, Воцеку.
Тільки-но Равік поклав телефонну трубку, як зайшов Фернан.
— Якою мовою ви оце говорили? — спитав він, глузливо посміхаючись. — Чеською?
— Есперанто, — відповів Равік.
Вебер прийшов другого дня вранці.
— Яка гидотна нора, — сказав він, озираючись по камері.
— У Франції ще є справжні в'язниці,— відповів Равік, — не заражені слинявим гуманізмом. Добротне, смердюче вісімнадцяте сторіччя.
— Свинство, — мовив Вебер. — А найбільше свинство, що ви сюди попали.
— Не треба робити людям добра. Бо відразу ж вилізе боком. Мені не слід було чіпати жінку, хай би стікала кров'ю. Ми живемо в залізну добу, Вебере.
— У чавунну. Ці маруди винюхали, що ви перебуваєте в Парижі нелегально?
— Певне.
— І адресу дізналися?
— Звичайно, ні. Не можу ж я підводити свій старенький "Ентернасіональ". Господиню оштрафували б за те, що вона тримає незареєстрованих пожильців. А потім улаштували б облаву і схопили б з десяток утікачів. Цього разу я назвав готель "Ланкастер". Дорогий, розкішний, невеличкий готель. Я там колись жив у добрі давні часи.
— У вас тепер нове прізвище? Воцек?
— Владимир Воцек. — Равік посміхнувся. — Четверте прізвище.
— От халепа, — сказав Вебер. — Що ж робити, Равіку?
— Не так багато є можливостей щось зробити. Головне, щоб ті типи не довідалися, що я у Франції не вперше. А то дадуть шість місяців в'язниці.
— Хай їм чорт!
— Так, світ з кожним днем стає гуманніший. Живи в небезпеці, казав Ніцше. Емігранти так і роблять — мимоволі.
— А якщо поліція не довідається ні про що?
— То, мабуть, обійдеться двома тижнями.