Мені він був захисником і порадником, матір'ю і братом, там, на фронті, коли спалахували світлові ракети й нерви не витримували атак і смерті. Пліч-о-пліч спали ми з ним у мокрих окопах, і він кутав мене, коли я занедужував; він усе вмів, він завжди все знав, а тут заплутався в колючому дроті і роздирає собі обличчя і руки, та й очі в нього вже помутніли.
– Ех, Ернсте, – говорить він голосом, повним безнадії, – краще б нам не повертатися з фронту, там принаймні ми були разом.
Я не відповідаю, я дивлюся на свій рукав, на запрані бурі плями. Це кров Макса Вайля, убитого за наказом Гееля. Ось до чого ми дійшли. Знову війна, але дружби вже більше немає.
IV
Тьяден святкує своє весілля з ковбасною крамницею. Торгівля кінським м'ясом розрослася, стала золотим дном, і разом із її розширенням росла також прихильність Тьядена до Маріхен.
Вранці наречений із нареченою у чорній лакованій кареті, оббитій зсередини білим шовком, вирушають до мерії й до церкви; карета, звичайно, запряжена четвіркою коней, як воно й личить комерсантові, який нажив статки на кінському м'ясі. Свідками запрошені Віллі та Козоле. Віллі для цієї урочистості купив собі пару білих полотняних рукавичок. Для цього йому довелося докласти чималих зусиль. Карл дістав для нього цілих шість карток, а потім ще два дні тривали пошуки рукавичок, – у жодному магазині не виявилося потрібного розміру. Але, треба визнати, що ці зусилля не були даремними. Білі, як вапно, рукавиці, які Віллі нарешті роздобув, дуже пожвавлюють його заново пофарбований фрак. Тьяден також у фраку, Маріхен – у шлюбній сукні зі шлейфом і в миртовому віночку.
Перед самим від'їздом до мерії стається заминка. Козоле, побачивши Тьядена у фраку, починає реготати так, що на нього нападають коліки. Варто йому подивитися в той бік, де відстовбурчені вуха Тьядена світяться над високим крохмальним комірцем, як він, ще не оговтавшись від першого нападу, знову вибухає реготом. Заспокоїти його не вдається і це небезпечно, адже він і в церкві може так розреготатися, що зіпсує всю урочистість. То-му в останній момент мені доводиться замінити Козоле.
Ковбасна крамниця урочисто прикрашена. Біля входу – квіти в горщиках і молоді берізки; навіть на дверях до бійні – гірлянди з ялинових гілок; Віллі, під гучне схвалення оточення, прикріплює до них щит із написом: "Ласкаво просимо!"
Само собою зрозуміло, що до столу не подається ні шматочка конини. На тарелях парує першосортна свинина, а посеред столу стоїть величезна теляча печеня, нарізана скибочками.
Після того, як з'їдають телячу печеню, Тьяден знімає фрак і комірець. Це дає можливість Козоле енергійніше взятися за їжу, бо досі він не міг повернути голови, боячись вдавитися зо сміху. Ми наслідуємо приклад Тьядена, і за столом відразу стає затишніше.
Після обіду тесть Тьядена зачитує документ, у якому зять оголошується співвласником крамниці. Ми вітаємо Тьядена; Віллі в білих рукавичках урочисто підносить наш весільний подарунок: мідний піднос і дванадцять гранчаків. Як додаток до сервізу – три пляшки коньяку із запасів Карла.
Увечері ненадовго з'являється Людвіґ. Зваживши на наполегливе прохання Тьядена, він одягнув військову форму – Тья-ден хоче показати своїм, що серед його друзів є справжній лейтенант. Але Людвіґ незабаром іде геть. Ми ж сидимо доти, доки на столі нічого не залишається, крім кісток і порожніх пляшок.
Коли ми нарешті виходимо на вулицю, уже північ. Альберт пропонує ще зайти в кафе Грегера.
– Там уже давно замкнено, – говорить Віллі.
– Можна пройти з двору, – наполягає Альберт. – Карл знає там всі ходи й виходи.
Ні в кого з нас немає особливого бажання йти. Але Альберт так умовляє, що ми поступаємося. Мене дивує Альберт – зазвичай він завжди перший закликає розходитися додому.
З вулиці здається, що в Грегера темно й тихо, проте, увійшовши з двору, ми бачимо, що забава йде повним ходом. Цей ресторан – улюблене місце зустрічі спекулянтів; тут майже щодня гуляють до ранку.
Частина приміщення відведена під маленькі ложі, зашторені червоними плюшевими портьєрами. Велика частина портьєр запнута. Через портьєри чутно верески та сміх. Віллі посміхається на весь рот:
– Персональний бордель Грегера!
Ми займаємо столик у глибині ресторану. Заклад переповнений. Праворуч – столи повій. Там, де справи процвітають, люди радіють життю. Дванадцять жінок, які сидять тут за столиками, – це не так уже й багато. Втім, у них є і конкурентки. Карл показує нам на фрау Нікель, пишну чорняву особу. Чоловік її – дрібний спекулянт, і без неї він пропав би з голоду. Її допомога полягає в тому, що вона годинку або й довше веде з його клієнтами попередні переговори в себе вдома, без свідків.
За всіма столиками – рух, перешіптування, нашіптування, штовханина. Чоловіків у англійських костюмах і нових капелюхах кличуть у куточок хлопці в куртках без комірців і краваток, із кишень таємничо витягуються пакетики зі зразками товарів, усе це оглядається і обмацується, відкидається і знову пропонується, на столах з'являються записники, олівці починають рухатися, час від часу хтось кидається до телефону або надвір, і у повітрі аж гуде: вагони, кілограми, масло, оселедці, сало, ампули, долари, гульдени, акції та цифри, цифри, цифри.
Поряд із нами ведеться гаряча суперечка про якийсь вагон вугілля. Але Карл тільки зневажливо махає рукою.
– Усе це, – говорить він, – зиски на папері. Один щось почув, другий передає почуте ще комусь, третій зацікавлює четвертого, всі метушаться і напускають на себе поважний вигляд, але за всім цим майже завжди – порожнє місце. Уся ця публіка – лише посередники, яким хочеться урвати трохи комісійних. Справжній король спекуляції діє через одного, щонайбільше – через двох осіб, добре йому відомих. Он той товстун, який сидить проти нас, закупив вчора у Польщі два вагони яєць. Зараз вони нібито відправлені до Голландії, а в дорозі будуть переоформлені та прибудуть назад як свіжі голландські яйця, і він продасть їх утричі дорожче. Ті, що сидять перед нами, – торгують кокаїном. Заробляють колосальні гроші. Зліва – Ді-деріхс. Він торгує тільки салом. Теж вигідно.
– Через цих тварюк нам доводиться тугіше затягувати пояси, – бурчить Віллі.
– Що з ними, що без них – один чорт, – заперечує Карл. – Минулого тижня з державного складу продали десять бочок зіпсованого масла, бо воно згіркло від довгого стояння. Те саме і з зерном. Бартшер недавно за копійки купив кілька вагонів державного зерна; в розваленому сараї воно намокло та спліснявіло.
– Повтори, будь ласка, прізвище, – зацікавився Альберт.
– Бартшер. Юліус Бартшер.
– Часто він тут буває? – питає Альберт.
– Здається, досить часто, – говорить Карл. – А навіщо він тобі? Хочеш вести з ним справи?
Альберт заперечливо хитає головою.
– А грошей у нього багато?
– Кури не клюють, – шанобливо відповідає Карл.
– Дивіться, он Артур! – зі сміхом вигукує Віллі.
З дверей, що виходять у двір, випливає канарково-жовтий плащ. Кілька людей встають і кидаються до Леддергозе. Він відсуває їх убік, декому зверхньо киває і проходить між столиками, немов генерал. Я з подивом дивлюся на незнайомий нам жорсткий, неприємний вираз його обличчя; виразу цього навіть посмішка не пом'якшує.
Він вітається з нами майже зверхньо.
– Сідай, Артуре, – посміхається Віллі.
Леддергозе вагається, але не може встояти перед спокусою показати нам, яка важлива він тут, у своїй сфері, персона.
– Гаразд, але тільки на одну хвилинку, – говорить він і сідає на стілець Альберта.
Альберт тим часом ходить по шинку, розшукуючи когось. Я хотів піти слідом за ним, але передумав, вирішивши, що він шукає туалет. Леддергозе замовляє горілку й починає переговори: десять тисяч пар чобіт військового зразка, двадцять вагонів сировини; у його співрозмовника пальці так і виблискують діамантами. Час від часу Леддергозе зиркає на нас, перевіряючи, чи прислухаємося ми до^їхньої розмови.
Альберт іде уздовж лож. Йому наговорили таке, у що він не може повірити, але попри це весь день не має йому спокою. Зазирнувши через щілинку в передостанню ложу, він зупиняється: його немов обухом по голові вдарили. Захитавшись, він відсмикує портьєру.
На столі келихи з шампанським, квіти, скатертина наполовину зсунута на підлогу. За столом, у кріслі, згорнувшись клубочком, сидить світловолоса дівчина. Сукня зіслизнула до ніг, волосся розпатлане, і груди все ще оголені. Дівчина сидить спиною до Альберта, наспівує модну пісеньку і, дивлячись у кишенькове люстерко, поправляє зачіску.
– Люсі! – хрипко вимовляє Альберт.
Здригнувшись, вона швидко обертається і дивиться на Альберта, наче на привид. Вона намагається посміхнутися, але обличчя її кам'яніє, коли вона зауважує погляд Альберта, спрямований на її голі груди. Брехати вже немає сенсу. Від страху вона тулиться до спинки крісла.
– Альберте, я не винна. Це все він, – затинається вона й раптом швидко-швидко починає говорити: – Він напоїв мене, Альберте, я цього зовсім не хотіла, він усе підливав мені, я вже нічого не розуміла, клянусь тобі.
Альберт мовчить.
– Що тут відбувається? – лунає голос за його спиною.
Бартшер повернувся з туалету та стоїть біля портьєри, похитуючись з боку в бік. Дим своєї сигари він пускає просто в обличчя Альбертові:
– Захотілося трохи пожартувати? Ану, марш звідси! Давай!
Якусь мить Альберт, наче оглушений, стоїть перед ним.
З неймовірною чіткістю віддруковуються у його мозку округлий живіт, картатий візерунок костюма, золотий ланцюжок від годинника й широке, червоне обличчя супротивника.
Цієї миті Віллі, випадково глянувши в той бік, схоплюється і, перекинувши на шляху двох-трьох людей, мчить через весь зал. Але пізно. Альберт уже витягнув револьвер і стріляє. Ми всі кидаємося туди.
Бартшер спробував загородитися стільцем, але встиг підняти його тільки на рівень очей. А куля Альберта потрапляє на два сантиметри вище, у чоло. Він майже не цілився, – він завжди вважався найкращим стрільцем у роті й завжди стріляє зі свого револьвера тільки напевно. Бартшер падає. Ноги в нього сіпаються. Постріл виявився смертельним. Дівчина верещить.
– Геть! – кричить Віллі, стримуючи публіку. Ми хапаємо Альберта, який стоїть нерухомо й не спускає очей із дівчини, тягнемо його за руки й біжимо через двір, на вулицю, повертаємо за ріг, а потім ще раз за ріг, аж поки не опиняємося на не-освітленій площі, де стоять два меблевих фургони.