Цієї миті голова лікаря висунулася з ляди.
— Нічого, нічого, — сказав він, — але тепер — гайда!
Вони знесли Рут униз до машини й закутали її.
— Можна мені сьогодні ввечері звернутись до вас? — спитав Керн.
— Звичайно. Зараз ви лишаєтесь тут? Так, це краще. А до мене ви можете зайти коли завгодно.
Машина поїхала. Керн стояв, поки її не стало видно. Він стояв, але йому здавалось, ніби сильний вітер відштовхує його назад.
* * *
О восьмій годині він пішов до доктора Беєра. Лікар був удома. Він заспокоїв Керна: температура, мовляв, висока, але поки що особливої небезпеки немає. Очевидно, у неї звичайне запалення легенів.
— Скільки часу це може тривати?
— Якщо процес ітиме нормально, два тижні. А потім ще тиждень до повного одужання.
— А як же буде з грішми? — спитав Керн. — У нас нічого немає.
Беєр усміхнувся.
— Перш за все, вона нарешті в лікарні. А потім уже якась доброчинна організація візьме на себе видатки.
Керн глянув йому в очі.
— А ваш гонорар?
Беєр знову всміхнувся.
— Залиште собі свої лічені франки. Я проживу й без них. Завтра ви можете знову сюди навідатись, — сказав він, підводячись.
— Де вона лежить? — спитав Керн. — На якому, поверсі?
Беєр приклав кістлявого пальця до носа.
— Стривайте… Палата тридцять п'ять, на третьому поверсі.
— А яке це буде вікно?
Беєр примружив очі.
— По-моєму, друге праворуч. Але це вам ні до чого: вона, певно, вже спить.
— Та я не для того…
— Розумію, — сказав Беєр.
Керн розпитав, як дійти до лікарні. Він швидко знайшов її і поглянув на годинник: за чверть дев'ята. Друге вікно праворуч не світилося. Довелося почекати. Він ніколи не уявляв собі, щоб так довго довелося чекати дев'ятої години. Раптом побачив, що вікно освітилось. Керн стояв, увесь напружившись, і вдивлявся в червонястий прямокутник. Колись він чув щось про передачу думок на відсталі й зараз зосередив усю свою увагу на тому, щоб передати Рут свої сили. "Допоможи їй видужати, допоможи їй видужати!" — настирливо повторював він у думці, сам не знаючи, кому молиться. Потім глибоко вдихнув і повільно став видихати повітря — пригадав, що в книзі, де вичитав про телепатію, глибокому диханню надавалось важливого значення. Він стиснув кулаки, напружив м'язи й зіп'явся навшпиньки, наче збирався летіти до неї, і весь час шепотів у темряву ночі, не відриваючи погляду від світлого прямокутника: "Видужуй! Видужуй! Я кохаю тебе!"
Світло у вікні погасло. Тепер він побачив там якусь тінь. "Та вона ж повинна лежати в ліжку!" — промайнуло в голові, а самого аж заливало щастя. Вона помахала рукою. Керн і собі нестримно замахав руками. Потім подумав, що вона ж не може побачити його в темряві. У розпачі озирнувся, чи немає десь поблизу ліхтаря, щоб стати в колі його світла. Ліхтаря не було. І тут йому сяйнула думка. Він вихопив з кишені коробок сірників, що йому сьогодні вранці дали задарма до куплених двох сигарет, запалив один сірник і підніс його вгору.
Тінь у вікні замахала рукою. Він обережно повів рукою з запаленим сірником, потім витер одразу кілька сірників і підняв їх так, що полум'я освітило його обличчя. Рут бурхливо замахала руками. Керн показав їй на мигах, щоб вона лягала в постіль. Рут заперечливо похитала головою. Він освітив своє обличчя і виразно схилив голову набік. Вона не послухала його. Він зрозумів, що треба йти геть звідти, і лише тоді вона ляже. Ступив кілька кроків, показуючи, що йде геть. Потім кинув усі запалені сірники вгору. Вони спалахнули яскравіше й, падаючи на землю, стали згасати. Якусь мить вони ще жевріли не землі, а потім погасли, і вікно тепер здавалось темнішим за все навколо.
* * *
— Вітаю, Гольдбаху! — сказав Штайнер. — Сьогодні ви вперше були на висоті! Спокійний, розсудливий і — жодної помилки. А як ви натякнули мені на сірники в бюстгальтері! Вищий клас! Це було справді нелегко!
Гольдбах вдячно дивився йому в очі.
— Я сам не знаю, як воно вийшло. Зненацька. Учора не клеїлось, а сьогодні мені наче сяйнуло щось. Заждіть, з мене ще вийде й добрий медіум. Завтра я почну вигадувати собі нові трюки.
Штайнер засміявся.
— Ходімо, вип'ємо по чарчині за цю радісну подію.
Штайнер дістав пляшку абрикосівки й наповнив чарки.
— Будьмо, Гольдбаху!
— Будьмо!
Гольдбах захлинувся й поставив чарку.
— Даруйте мені, — сказав він, — я вже одвик од такого. Коли ви нічого не матимете проти, я хотів би вже піти.
— Та звичайно! Адже ми тут усе скінчили. А ви не можете принаймні допити свою чарку?
— Охоче. — Гольдбах покірливо випив.
Штайнер подав йому руку.
— Тільки не вигадуйте надто багато трюків. А то я зовсім заплутаюсь у ваших хитромудрих вигадках і нічого не знайду.
— Ні, ні, не буду.
Гольдбах швидко пішов алеєю до міста. Йому було так легко, ніби з нього звалився важкий тягар. Проте це була легкість без радості — так, наче його кістяк наповнився повітрям, а воля його перейшла в газоподібний стан: сам її не скеруєш нікуди, вона повертається, куди вітер подме.
— Моя дружина вдома? — спитав він покоївку на порозі пансіону.
— Немає, — дівчина захихикала.
— Чого ви смієтеся? — неприємно вражений, спитав Гольдбах.
— А чом би мені й не сміятися? Хіба це заборонено?
Гольдбах пильно глянув на неї.
— Я не кажу, що заборонено, — пробурмотів він. — Смійтеся собі на здоров'я.
Він пройшов вузьким коридором до своєї кімнати й прислухався до сусідньої. Нічого не чутно. Він старанно причесав щіткою волосся, почистив на собі костюм; потім постукав у двері суміжної кімнати, хоч покоївка й сказала, що дружини вдома немає. "Може, вона тим часом уже й повернулась, — думав він. — Може, дівчина просто не бачила". Постукав ще раз. Ніхто не відповів. Він потихеньку натиснув на клямку й зайшов До кімнати. Біля дзеркала горіло світло. Гольдбах уп'явся очима в світло, як моряк вдивляється в маяк. "Вона зараз повернеться, — майнула думка. — Інакше світло б не горіло".
У нього вже було якесь неясне передчуття, — десь у легких, мов повітря, кістках, у сірому хаосі кровоносних судин, — що вона вже не повернеться. Підсвідомо він це знав, але свідомість його з упертістю, яку може навіяти лише страх, чіплялася, мов потопельник за соломинку, за безглузді слова: "Вона повинна повернутись — інакше світло не горіло б".
І тут він помітив, яка порожня стала кімната. Щіток та слоїчків із кремами біля дзеркала не було; дверцята шафи стояли напіврозчинені, і в отворі не рябіли її сукні — там зяяла пустка. Тільки запахи ще не вивітрилися з кімнати; подих життя — але й той був уже ледве вловимий: тільки спогад, а за ним чатував нестерпний біль. Потім він знайшов листа, і крізь притуплені чуття прорвався подив: як же він не побачив його одразу — лист лежав посеред столу.
Минуло чимало часу, перш ніж Гольдбах розкрив конверт. Він і так уже знав усе — навіщо було розкривати? Нарешті розірвав його забутою шпилькою, що лежала поряд на кріслі. Почав читати, але слова не проникали крізь льодову кору, що скувала його мозок: вони здавалися мертвими, як слова з якоїсь газети чи з книжки, випадкові слова, що не стосувались його.
Він сидів собі тихенько і чекав, коли почнеться біль, і дивувався, що його немає. Він відчував лише якесь безмірне отупіння, схоже на той моторошний стан перед сном, коли приймеш надмірну дозу брому.
Довго він так просидів. Дивився на свої руки, вони лежали на колінах, наче білі мертві звірятка — бліді, безживні каракатиці з п'ятьма в'ялими кінцівками. Вони, здавалось, не були частиною його самого. Він весь не був сам собою; він був тілом когось чужого, чиї очі втупились у його паралізоване нутро, що тільки час від часу здригалося.
Зрештою він підвівся й пішов знову до своєї кімнати. На столі лежали краватки. Він машинально знайшов ножиці й почав різати їх, старанно, методично відрізаючи смужку за смужкою. Зрізані шматочки не кидав на підлогу та дбайливо, акуратно збирав у жменю і складав на стіл барвистими купками. Посеред цього машинального процесу він раптом здивовано подумав: "Що ж це я роблю?" Кинув.різати й поклав ножиці. А за мить уже й забув, що робив досі. Здерев'янілими ногами пройшов через кімнату й сів у кутку. Там він ще довго сидів, потираючи руки — якось незвично мляво, стомлено, по-старечому, ніби мерз і вже не мав сили зігрітися.
14
Керн кинув у повітря останні сірники. Несподівано чиясь рука лягла йому на плече.
— Що це ви тут робите?
Він здригнувся, обернувсь і побачив жандармський мундир.
— Нічого, — затинаючись, відповів він. — Прошу пробачення! Просто так, знічев'я.
Жандарм уважно подивився йому в обличчя. Це був не той, що забирав його від Аммерса. Керн зиркнув на вікно третього поверху. Рут уже не було видно. Та вона, мабуть, і не могла щось помітити: вже було надто темно.
Керн спробував невинно осміхнутись.
— Вибачаюсь, — невимушено сказав він. — Це був просто жарт. Ви ж самі бачите, що від цього нікому ніякої шкоди. Згоріло кілька сірників — от і все. Хотів запалити сигарету, а вона не горить, тоді я взяв півдесятка сірників заразом і мало не обпік собі пальці…
Він засміявся, махнув рукою і хотів іти собі геть. Проте жандарм затримав його.
— Хвилиночку! Ви не швейцарець, правда?
— Чому це?
— Таж по вимові видно! Чому ви заперечуєте?
— А я й не заперечую, — відказав Керн. — Мене лише зацікавило, як ви одразу вгадали.
Жандарм вельми підозріливо оглянув його.
— Чи це не той самий… — пробурмотів він собі під ніс і клацнув кишеньковим ліхтариком. — Слухайте! — сказав потім, і голос його раптом зазвучав інакше. — Ви пана Аммерса знаєте?
— Ні сном ні духом… — якомога спокійніше відповів Керн.
— А де ви живете?
— Я прибув тільки сьогодні вранці, оце саме збирався підшукати собі готель. Ви не можете мені порадити якийсь? Щоб не надто дорогий.
— Спершу ходімо зі мною. У нас там є заява пана Аммерса, схоже, що вона стосується вас. Треба це з'ясувати!
Керн пішов з ним. Він проклинав себе за необережність. Певно, той жандарм підкрався до нього на гумових підошвах. А може, вся причина в тому, що цілий тиждень усе йшло гаразд. Він став надто безтурботний. Керн крадькома озирався навколо, чекаючи слушної нагоди втекти. Але шлях був надто короткий: за кілька хвилин вони вже дійшли до поліційного відділка.
Жандарм, що перший раз дозволив йому втекти, сидів біля столу й щось писав.