Добре все зваживши, ми вирішили йти до Шаванона через Юссель і Клермон. Це давало нам можливість відвідати курортні міста Сен-Нектер, Мон-Дор, Руайя, Бурбуль тощо, де в той час було повно приїжджих. Коли я працював відкатником, Маттіа, вештаючись з Капі по околицях, познайомився з дресирувальником ведмедів, що повертався з курортів. Він сказав, що там можна добряче заробити. І Маттіа хотів настарати трохи грошенят, вважаючи, що чим більше в нас їх буде, тим кращу корову ми купимо матінці Барберен.
Отже, ми надумали йти на Клермон.
Ще по дорозі з Парижа до Барса я почав учити Маттіа читати і дещо розповів йому про ноти. Тепер, ідучи з Варса до Клермона, я знову взявся до уроків.
Правду кажучи, вчитель з мене був поганенький. Але і з Маттіа був кепський учень. Отож навчання ледве посувалося.
Маттіа втуплював очі в книгу, проте вичитував з неї такі нісенітниці, які робили більше честі його уяві, ніж увазі.
Кілька разів, втративши терпець і ляскаючи рукою по книзі, я гнівно кричав, що в нього не голова, а пень.
Маттіа не сердився, а дивився на мене лагідними, усміхненими очима.
— Авжеж,— казав він,— до цього пенька тільки тоді щось дійде, як добре по ньому луснеш. Гарафолі відразу це збагнув.
Хіба можна було гніватись, чуючи таку відповідь? Я сміявся, і ми знову бралися до навчання.
Що ж до музики — тут усе було по-іншому. Я дивувався з успіхів Маттіа. А по недовгім часі побачив, що в учителі йому не годжуся. Він питав мене про таке, на що я не міг дати відповіді.
Мені було дуже прикро. Я цілком поважно ставився до своєї ролі вчителя і вважав принизливим для себе те, що мій учень ставить такі запитання.
Загнаний в глухий кут, я відповідав йому:
— Так є тому, що так повинно бути. Це — закон. Маттіа був не з тих, хто повстає проти закону. Але
він дивився на мене, так широко відкривши рота й вирячивши очі, що я мимоволі бентежився.
На четвертий день нашої подорожі Маттіа знову спитав мене про щось. І я відповів йому з гідністю: "Тому, що так воно є".
Він прибрав дуже заклопотаного вигляду. Весь день я не міг витягти з нього жодного слова — а це було не в його звичці: він любив побазікати і посміятися.
Я кілька разів питав, що це з ним. Нарешті він озвався:
— Ти, безперечно, хороший учитель,— мовив він.— Я гадаю, що ніхто не навчив би мене стільки, як ти. Але...
Маттіа замовк.
— Що "але"?
— Але, мабуть, є речі, яких ти не знаєш. А втім, навіть найученіші люди не можуть усього знати, чи не так? Либонь, і вони комусь відповідають: "Так є тому, що так повинно бути..." Ремі, якби ти захотів, ми могли б купити книжку — о, звичайно, недорогу! — в якій були б викладені основні правила музики.
— Правильно.
— Я знав, що ти так скажеш. Зрештою, ти не можеш знати того, що написано в книжках, бо вчився ти не з книжок...
— Хороший учитель кращий за найкращу книгу.
— Авжеж. Тому я хочу тобі сказати ще одну річ. Якщо ти не проти, я візьму урок музики в справжнього учителя. Один-єдиний урок... Хай він мені пояснить усе, чого я не знаю...
— Чому ж ти не взяв такого уроку, коли я працював у шахті?
— Бо справжньому вчителеві треба заплатити, а я не хотів витрачати на урок з музики твої гроші.
Мене дошкулили слова Маттіа про справжнього вчителя, але моє марнославство не встояло проти останніх його слів.
— Славний ти хлопець,— сказав я.— Мої гроші — це твої гроші, бо ти заробляв їх так само, як я, навіть, бувало, і краще, ніж я. Ти візьмеш у справжнього вчителя стільки уроків, скільки тобі треба, та й я чогось навчуся біля тебе.
Справжній учитель, який був нам потрібен — це не якийсь там сільський скрипаль, це артист, справжній артист; його можна знайти тільки у великих містах. Вивчивши карту, я побачив, що найбільше місто на нашому шляху в Клермон — це Мант. Його назва була написана чималими жирними літерами.
Отож ми вирішили найняти в Манті учителя музики. Хоч наші заробітки в цих сумних Лозерських горах, де села вбогі й трапляються рідко, були невеличкі, мені дуже хотілося зробити Маттіа радість.
Перетнувши плоскогір'я Межеан — мабуть, найза-недбаніший і найнужденніший в світі край, моторошну пустизну,— ми нарешті добулися до Манта.
Прийшли ми пізно ввечері, тож не могли шукати вчителя музики. До того ж, страшенно втомилися.
Проте Маттіа, якому Мант не видався надто значним містом, кортіло дізнатися, чи є тут учитель музики. Тому під час вечері я спитав у хазяйки заїзду, чи є тут хороший музикант, який дає уроки музики.
Хазяйка сказала, що її дуже дивує наше запитання. Невже ми не знаємо пана Еспінассу?
— Ми прийшли здалека,— відповів я.
— Звідки це — здалека?
— З Італії,— озвався Маттіа.
Хазяйка зразу ж перестала дивуватися. Очевидно, вона допускала, що, прибувши з такої далечі, ми могли не знати пана Еспінассу. От коли б ми прийшли з Ліона чи Марселя, то вона не марнувала б часу на розмови з людьми, що навіть не чули про пана Еспінассу.
— Гадаю, що ми втрапили саме туди , куди треба,— сказав я Маттіа по-італійськи.
У Маттіа загорілися очі. Безперечно, Еспінассу дасть нам чудовий урок, розкаже про все, чого ми не знаємо!..
Та в душу до мене закрався острах. Чи такий знаменитий артист погодиться дати урок якимось там бідним мандрівним музикантам?
— А пан Еспінассу дуже зайнятий? — спитав я.
— Ще б пак!
— А як ви думаєте, чи захоче він нас прийняти завтра вранці?
— Звичайно. Він приймає кого завгодно, аби тільки гроші були в кишені.
Ми заспокоїлись і, дарма що були дуже втомлені, довго сперечалися, обмірковуючи питання, які збиралися завтра поставити цьому славетному вчителеві.
Вранці, старанно вмившися й почистивши наш виношений одяг, ми взяли інструменти — Маттіа скрипку, а я арфу — і подалися до пана Еспінассу.
Капі, як завжди, хотів бігти за нами, але ми прив'язали його в стайні заїзду, бо хіба ж подобає йти до славнозвісного мантського музиканта з собакою на шворці?..
Підійшовши до будинку вчителя, ми спершу подумали, що помилилися: у вітрині цього будинку гойдалися два мідні тазики для гоління, які аж ніяк не могли правити за вивіску вчителя музики.
Поки ми розглядали вітрину, підійшла якась жінка. Ми зупинили її і спитали, де живе пан Еспінассу.
— Тут,— відповіла вона, тицьнувши пальцем на перукарню.
Зрештою, хіба вчитель музики не може жити в перукарні?
Ми ввійшли в будинок і потрапили в кімнату, яка була поділена навпіл. У правій половині на поличках лежали щітки, гребінці, коробочки з помадою, мило. У лівій на прилавку і на стіні були викладені й розвішані музичні інструменти: скрипки, корнет-а-пістони, труби.
— Можна бачити пана Еспінассу? — спитав Маттіа. Маленький, жвавий і легкий, як пташка, чоловічок,
що голив у цей час селянина, відповів басом:
— Це я.
Я скинув оком на Маттіа, даючи йому зрозуміти, що перукар-музикант — це не та людина, в якої нам треба брати уроки музики; звертатися до нього — це все одно, що пустити гроші за вітром. Але Маттіа сів на стілець і спитав з незалежним виглядом:
— Чи не підстрижете ви мене?
— Підстрижу, хлопче. А як хочеш, то й поголю.
— Дуже дякую,— відповів Маттіа,— не сьогодні. Поголюся іншим разом.
Я був приголомшений самовпевненістю Маттіа. Він потай кинув на мене застережливий погляд.
Незабаром Еспінассу поголив селянина і з серветкою в руці підійшов до Маттіа.
— Добродію,— сказав Маттіа, коли Еспінассу пов'язував йому на шию серветку,— ми з товаришем засперечалися. Знаючи, що ви знаменитий музикант, ми подумали: ви, можливо, погодитесь висловити свою думку з приводу того, що нас турбує.
— А що вас турбує, молоді люди?
Я збагнув, куди хилить Маттіа. Спочатку він хотів упевнитись, чи цей перукар-музикант спроможний відповісти на його запитання, а потім — якщо відповіді його задовольнять,— заплатити за урок стільки, скільки коштує стрижка. Ох і шельма цей Маттіа!
— Чому скрипку настроюють по одних нотах, а по інших ні? — спитав він.
Я думав, що перукар, який саме встромив гребінець у буйну кучму Маттіа, відповість так, як відповідав на це питання я, і вже тихцем посміювався,— аж коли той сказав:
— Друга струна з правого боку скрипки повинна видавати звук "ля", інші струни повинні підстроюватись до неї таким чином, щоб між ними утворилася квінта, тобто "соль" — на четвертій струні, "ре" — на третій, "ля" — на другій, "мі" — на першій, або на найвищій, струні.
Сміявся не я, сміявся Маттіа. Чи глузував він з мого отетерілого вигляду? Чи тішився з того, що дістав відповідь? Але сміявся він весело, від щирого серця.
А я, роззявивши рота, дивився на пана Еспінассу, який бігав довкола Маттіа, клацаючи ножицями. Водночас він скоромовкою, аж начебто захлинаючись, відповідав на всі ті запитання, які ставив йому Маттіа.
Маттіа сипав запитаннями. І на всі Еспінассу відповідав легко та впевнено.
Потім він і сам заходився нас розпитувати і незабаром догадався, з якою метою ми до нього завітали.
Тоді він розреготався:
— Оце так шибеники, оце так пройдисвіти!
Коли він підстриг Маттіа, то зажадав, аби той що-не-будь йому заграв. Маттіа сміливо взяв у руки свою скрипку і заграв вальс.
— І ти не знаєш жодної ноти? — вигукнув перукар, заплескавши в долоні.
Я вже казав, що в кімнаті були різні музичні інструменти. Погравши на скрипці, Маттіа взявся за кларнет.
— Я граю й на кларнеті, і на корнет-а-пістоні,— похвалився він.
— Так заграй!
І Маттіа зіграв потрошку на кожному з цих інструментів.
— Цей хлопець — чудо! — вигукнув Еспінассу.— Залишайся в мене, і я зроблю з тебе великого музиканта! Чуєш — великого музиканта! Вранці ти голитимеш клієнтів, а решту дня гратимеш. Не думай, що раз я перукар, то не годен тебе вчити. Треба ж із чогось жити. От я й живу із бритви та ножиць... Жасмін Жан8 теж голив людям бороди, і це не завадило йому бути великим поетом... Жасмін жив в Ажені, Еспінассу живе в Манті.
Слухаючи Еспінассу, я поглядав на Маттіа. Невже він залишиться? Невже я знову втрачу свого друга, товариша, брата, як втрачав досі всіх, кого любив? Серце мені защеміло. Проте розпачу я не відчував. Ця ситуація якоюсь мірою скидалася на мої стосунки з Віталісом, коли пані Мілліган хотіла залишити мене в себе. Я не хотів картатися так, як згодом картав себе Віталіс.
— Маттіа, думай тільки про себе,— сказав я схвильовано.
Але Маттіа швидко підійшов до мене і схопив мене за
руку.
— Покинути свого друга! Ніколи я цього не зроблю! Дякую вам, пане!
Еспінассу не відступався.