Побачимо, містере Буйний Дню, на що ми з вами тут спроможемось", — промурмотів він сам до себе, а тоді вголос звернувся до неї:
— Молодця, міс Мейсон, молодця! Коли ви так їздите, то я, далебі, повірю, що нема такого коня, на якому б ви не всиділи! Ні, ні, не зсідайте, лишайтесь на ньому, і поїдемо помаленьку до каменярні. — Він захихотів. — А ви помітили? Він наче аж застогнав, коли ви його врізали оце востаннє. Чули? А як він упав на передні ноги! Мов на кам'яну стіну наскочив! О, в нього стане глузду затямити, що відтепер кам'яна стіна завше чекає на нього, тільки-но почне норовитись.
Надвечір, коли вони попрощались біля воріт, де починалася дорога на Берклі, Буйний День трохи від'їхав і, спинившись за купкою дерев, дивився услід дівчині, доки вона не зникла з очей.
"Доведеться тепер, мабуть, купити ту кляту каменярню, — подумав він, їдучи до Окленда, і криво всміхнувся. — Бо тільки це й може виправдати моє вештання по оцих горах".
Але справа з каменярнею на деякий час відступила. Другої неділі він їздив сам. Ні Діді, ні її гніда не з'являлись на дорозі з Берклі. За тиждень знову те саме, він ніде їх не спіткав. Буйний День нетямився з нетерпіння й тривоги, але в конторі стримувався і взнаки нічого не давав. Діді була така, як і завжди, без ніякої зміни, він намагався й собі бути таким, як і раніше, проте звичайні одноманітні клопоти тепер його страшенно дратували. Буйний День пеклом дихав на цей світ і на його закони, що боронять чоловікові ставитись до своєї секретарки так, як би й до будь-якої іншої жінки.
— На біса ж тоді мені мої мільйони? — спитав він похмуро в свого настільного календаря, коли одного разу дівчина, записавши продиктоване, вийшла з кабінету.
Минав третій тиждень, насувалася ще одна тоскна неділя. Врешті Буйний День поклав собі перебалакати з Діді, хоч би й проти всіх правил, і, за своєю вдачею, почав навпростець, без манівців. Дівчина саме скінчила роботу і складала свої папери та олівці, збираючись виходити, аж він спинив її.
— Ще одне слово, міс Мейсон. Сподіваюся, що ви не розгніваєтесь на мене, коли я вам дещо скажу по щирості, відверто. Я завше мав вас за розумну дівчину, і гадаю, що ви не образитесь на мою мову. Ви служите в мене в конторі давно; не один рік принаймні. Ви знаєте, що з вами я завше був щирий, без ніяких хитрощів. Я ніколи, як то кажуть, не дозволяв собі нічого. Саме тим, що ви в мене служите, я силкувався вважати на себе дужче, ніж… ніж, коли б ви в мене не служили — розумієте? Але ж однаково я жива людина. І в мене нема нікого в цілому світі, міс Мейсон. Ви не подумайте, що я розжалити вас хочу, ні, я тільки хочу, щоб ви зрозуміли, як багато важили для мене ті дві прогулянки з вами. Отож не гнівайтесь на мене й дозвольте вас спитати: чому ви не їздили гуляти останні дні неділі?
Він замовк і чекав, украй збентежений: його аж кинуло в жар і на чолі йому виступив піт. Діді відповіла не зразу, і він підійшов до вікна й ширше його розчинив.
— Я їздила, — сказала вона нарешті, — тільки не там.
— Але чому?.. — Щось ніби не дало йому докінчити. — Скажіть відверто, так, як я вам сказав, — знов наполегливо мовив він. — Чому ви не поїхали на Підмонтські горби? Я скрізь вас шукав.
— Отож через те я там і не була, — вона всміхнулась і глянула йому просто в вічі, але зараз і опустила вії. — Та ви ж самі розумієте, містере Гарнішу.
Він насупився й похитав головою. — І розумію, і не розумію. Не звик я ще до всіх міських мудрощів. Я знаю, є такі речі, що їх нібито не слід робити. Я їх і не роблю, доки мені не хочеться.
— А коли хочеться? — хутко спитала вона.
— Тоді, звісно, роблю. — Його уста стиснулись по тих больових словах, та враз він і поправився — Цебто здебільшого роблю. Але, далебі, не втямлю я, хоч убийте, чом це не можна робити того, в чому немає нічого поганого, що нікому не вадить, як от ці наші прогулянки?
Вона хвильку наче розважала, що йому відповісти, й нервово крутила в руках олівця. Буйний День терпляче дожидав.
— Якраз наші прогулянки, — повагом заговорила вона, — й належать до того, чого не годиться робити. Чому — зважте самі. Ви містер Блам Гарніш, мільйонер…
— Грач, — додав він похмуро.
Вона ствердно кивнула головою й повела далі:
— А я тільки секретарка у вашій конторі.
— Ви в тисячу разів ліпші за мене! — перебив він її, але й вона не дала йому договорити.
— Не про це зараз ідеться. Важливо тут одне — що я ваша підлегла. Річ не в тому, що думаю я чи ви, а в тому, що подумають інші. Та нащо це вам пояснювати, ви самі добре знаєте людей.
Буйний День не дуже вірив її спокійному діловому тонові — він бачив, що вона хвилюється, і груди їй здіймаються вище, і барва виступила на щоках.
— Мені дуже шкода, що я сполохав вас і ніби прогнав 8 ваших улюблених місць, — сказав він, аби не мовчати.
— Зовсім ви мене не сполохали, — заперечила вона шпарко. — Я ж не інститутка якась, я давно вже звикла дбати сама за себе й не полохатись. Я їздила з вами дві неділі і, повірте, не злякалась ні вас, ні Боба. Річ зовсім не в тому. Я зумію за себе подбати, але біда, що людям теж конче хочеться дбати за тебе! Уявляєте, що вони скажуть, побачивши, як я щонеділі зустрічаюся зі своїм хазяїном, катаюся з ним верхи по горах. Смішно, але так воно є. Я можу їздити зі своїми колегами скільки захочу, і ніхто слова не скаже, але з вами — ні.
— Але ж ніхто нічого не знає і не знатиме! Яке кому діло? — вигукнув він.
— Оце ж бой найгірше: не відчувати ніякої провини і ховатись по глухих стежках, немов робиш щось негарне. Вже краще, чесніше було б відверто, у всіх перед очима…
— Піти, наприклад, зі мною поснідати в перерву? — докінчив Буйний День, угадавши зміст її недоказаних слів.
Вона кивнула головою.
— Я не зовсім те мала на увазі, та нехай буде й так. Я воліла б зухвало робити що завгодно, і нехай усі знають, ніж ховатися, доки мене кінець кінцем викриють. Я, звісно, не набиваюся йти з вами снідати, — додала вона, усміхнувшись, — але ви, я гадаю, зрозуміли мій погляд.
— Тоді чому ж ви не хочете зовсім відверто їздити зі мною по тих пагорбах? — не вгавав він.
Вона похитала головою, як йому здалося, з ледь помітним жалем. Його раптом невтримно, шалено потягло до неї.
— Слухайте, міс Мейсон, я знаю, ви не любите говорити про такі речі в конторі, та й я не люблю. Це знов те саме: зі своєю секретаркою годиться говорити тільки про справи, їдьмо гуляти в цю неділю, ми про все як слід переговоримо й дійдемо якоїсь згоди. Адже там, у горах, можна говорити не тільки про справи. Гадаю, що ви доволі мене знаєте як людину чесну. Я… я поважаю… шаную вас… І… І взагалі… І я… — він зовсім запнувся, і рука його, що спиралась на прес-пап'є, видимо тремтіла. Силкуючись опанувати себе, він докінчив: — Я нічого зроду так не хотів. Я… я… не вмію висловитись, але це так. Згода? У цю неділю? Цебто завтра?..
Йому й на думку не спадало, що її неголосне "Гаразд" він завдячував найбільше тим краплям поту, що виступили йому на чолі, тремтінню руки і взагалі своєму занадто виразному хвилюванню.
РОЗДІЛ XIV
— Бачте, з того, що людина каже, не завше пізнаєш, що в неї на думці. — Буйний День почухав гарапником нашорошене Бобове вухо й незадоволено подумав: це ж зовсім не те, що він хотів сказати. — Це я ось про що: ви мені тільки-но рішуче заявили, що не хочете більше зі мною зустрічатись, і пояснили чому. Але звідки я можу знати, що воно справді так? Може, вам просто не цікаво мене бачити, тільки ви боїтесь мене образити? Розумієте? Я не з тих людей, що накидаються там, де їх не хочуть. Коли б я знав, що вам справді ані крихти не цікаво зі мною стрічатись, я б звіявся так швидко, що аж закуріло б.
Діді на відповідь тільки всміхнулась і їхала мовчки далі. Йому здалось, що такої чарівної усмішки він зроду ще не бачив. Так вона ще ні разу йому не всміхалась, запевнив він себе. Це усмішка людини, що вже трохи його знає, вже не зовсім йому чужа. Звісно, за хвилину він уже казав собі, що то в неї вийшло ненароком, що то звичайнісінька річ, що врешті будь-хто зовсім чужий, познайомившися з тобою та стрівшись кілька разів, зробиться приязніший, отож і в неї так мусило вийти, тільки що вона для нього не будь-хто. Та й усмішка в неї на диво мила й чарівна; йому здавалося, що жодна жінка не вміє так усміхатись.
Той день був для нього щасливий. Він зустрів її біля дороги з Берклі, і вони їздили разом кілька годин. Та лише надвечір, коли вони під'їздили до воріт, де починалася дорога на Берклі, він зважився заговорити про головне.
Діді зразу почала відповідати на останні його слова, і йому аж від серця відлягло.
— Ну, а що коли я вам правду сказала, і більш ніяких причин у мене немає, і річ зовсім не в тому, що мені буцімто неприємно з вами зустрічатись?
— Ну, тоді я від вас не відчеплюся, — хутко відказав він. — Бачте, я давно завважив, що коли людина чогось сама хоче, її куди легше вмовити. Та як ви ховаєте справжню причину, як вам просто нецікаво зі мною знатись, тільки ви боїтесь образити мене, бо… бо не хочете втратити доброї служби… — Нараз його взяв страх, що, може, так воно й є насправді, і він збився з думки, — Ну, тоді скажіть тільки слово, і я відступлюся. І нітрохи на вас не ображуся. Просто вважатиму, що мені не поталанило. Будьте щирі, міс Мейсон, прошу вас, скажіть так чи ні. Моє серце ніби чує, що я вгадав.
Діді Мейсон швидко скинула на нього раптом звологлими очима — напівуражено, напівсердито.
— Ну, це вже нечесно! — вигукнула вона. — Виходить, що я мушу або збрехати й завдати вам болю, щоб оборонитись від вас, або сказати вам правду і вже не мати від вас ніякої оборони, бо ж ви самі кажете, що тоді від мене не відчепитесь!
Щоки їй палали, вуста здригались, але вона сміливо дивилась йому в вічі.
Він усміхнувся похмуро й задоволено воднораз.
— Я радий, міс Мейсон, дуже радий почути від вас такі слова.
— Нема чого вам радіти, — поквапилась вона, — нічого вони не змінили. Адже я однаково незгодна. Більше я з вами не поїду, і… ось уже й ворота.
Під'їхавши боком, вона нахилилась, відсунула засува і в'їхала в ворота, що розчинились перед нею.
— Ні, ні, будь ласка, не треба, — сказала вона, коли Буйний День рушив за нею.
Він слухняно скорився й зупинив коня.