Я дуже боюся за нього.
Бідна дівчина. Її хлопець служив в одному з бунтівних полків.
Ми з Гартменом поснідали разом у вагові-ресторані; я ледве присилувала себе їсти. Небо затяглося хмарами, і поїзд летів, як зловісна блискавка, крізь сіру ранкову сутінь. Навіть офіціанти-негри знали, що насувається щось страшне. Де й поділась їхня природна жвавість: тяжко пригнічені, вони були дуже неуважні і похмуро шепотілись між собою в далекому кутку вагона біля кухні. Гартмена опанувала безнадія.
— Ну, що ми можемо вдіяти? — вдвадцяте запитав він, безрадно здвигаючи плечима. Тоді показав у вікно — Дивіться, все вже готове. Будьте певні, що вони тримають військо отак за тридцять чи сорок миль від міста на кожній станції.
Він говорив про ешелони на запасних коліях. Солдати варили собі сніданок на багаттях просто серед колій і цікаво дивилися на наш поїзд, що пролітав далі, не зменшуючи швидкості.
Коли ми прибули до Чікаго, в місті ще було спокійно. Очевидно, тут ще ніщо не почалося. На зупинці в передмісті у вагон увійшли продавці газет. У газетах, здавалося, не було нічого цікавого, однак хто вмів читати між рядків, той міг знайти там багато дечого. Спритну руку Залізної П'яти видно було в кожній шпальті. Газети прозоро натякали на те, що Олігархія не має досить війська. Звичайно, певного нічого не говорилося; але кожний читач міг легко зрозуміти натяки. Все було зроблено дуже хитро. Ці ранкові чікагські газети за 27 жовтня являли собою фальшивки-шедеври. Місцевої хроніки в них зовсім не було. Навіть це вже був майстерний маневр, що вкривав Чікаго запоною таємниці і навіював читачеві думку, ніби Олігархія не зважилась подати місцеву хроніку. Натикалося на заворушення — вигадані, звісно, — по всій країні, висловлювавсь явно нещирий жаль з приводу карних заходів, що їх влада змушена вживати. Повідомлялося про численні висаджені у повітря радіостанції й оголошувалося про щедру нагороду для тих, хто виявить зловмисників. Звичайно, жодної радіостанції ніхто в повітря не висаджував. Згадувалося й про інші нібито вчинені диверсії, подібні до тих, що передбачалися в справжніх наших планах. Усе це мало справити на наших чікагських товаришів таке враження, ніби вже почалося загальне повстання, хоч у багатьох деталях і невдало. В непоінформованої людини це не могло не викликати хоч і неясного, але твердого почуття, що вся країна готова до повстання і що воно вже починається.
Повідомлялося також, ніби розклад серед найманців, розташованих у Каліфорнії, дійшов до того, що довелося розпустити шість полків, а всіх солдатів цих полків разом із їхніми родинами виселити до робітничого гетто. Насправді ж каліфорнійські найманці були найвірніші з усіх, що їх мала Олігархія. Але як могли те знати у відрізаному від усього світу Чікаго? В одній телеграмі, чи радше уривку телеграми, говорилося про повстання населення в Нью-Йорку, до якою нібито приєдналися робітничі касти. Телеграма закінчувалася запевненням — таким, щоб воно здавалося брехливе, — ніби військо Олігархії вже контролює становище в повсталому місті.
Те, що олігархи зробили в Чікаго за допомогою ранкових газет, вони робили й у тисячу інших способів. Пізніше ми дізналися, що, наприклад, протягом першої половини ночі навмисне передавалися телеграфом фальшиві накази Олігархії, аби про них дізнались революціонери.
— Здається, Залізна П'ята обійдеться тут і без наших послуг, — похмуро зауважив Гартмен, поклавши газету, коли поїзд підходив до центрального вокзалу Чікаго. Вони тільки марнували час, посилаючи пас сюди. Мабуть, їхні плани здійснюються успішніше, ніж вони самі сподівалися. Тепер буря може зірватися щохвилини.
Коли ми вийшли, він обернувся й подивився в кінець поїзда.
— Я так і думав, — пробурмотів він. — Вони відчепили цей вагона-люкс, коли надійшли газети.
Гартмен був безнадійно пригнічений. Я намагалася підбадьорити його, але він не звертав уваги на мої слова. Як ми йшли через вокзал, він раптом шпарко заговорив притишеним голосом. Спочатку я не могла зрозуміти його.
— У мене немає ніяких доказів, — говорив він, — тому я й мовчав. Уже кілька тижнів я шукаю доказів, але, хоч і досі не знайшов їх, далі мовчати не можу. Стережіться Ноултона. Я маю на нього підозру. Ноултонові відомі десятків зо два наших криївок. У його руках життя сотень наших людей, а він, по-моєму, зрадник. У всякому разі, я то відчуваю, хоч довести не маю чим. Віднедавна я помічаю, що він якось змінився. Боюся, що він збирається зрадити нас, якщо не зрадив досі. Я майже певен цього. Я б не став ділитися з вами своєю підозрою, але мені здається, що я навряд чи вийду з Чікаго живий. Пильнуйте Ноултона. Його треба викрити. Більше я нічого не можу сказати. Це тільки здогад, ні на який слід мені досі натрапити не пощастило. — Ми саме вийшли на вулицю. — Пам'ятайте, що я вам сказав, — закінчив Гартмен. — Пильнуйте Ноултона.
Гартмен не помилився. Не минуло й місяця, як Ноултон поплатився за зраду життям. Його судили й стратили товариші з Мілвокі.
На вулицях було спокійно — надто спокійно. Місто ніби вимерло.
Не чути було звичайного людського гамору. Вуличний рух припинився. Екіпажі, трамваї, поїзди міської залізниці — все стояло. Інколи з'являлися поодинокі постаті і швидко зникали. Хто важивсь вийти в цей час на вулицю, біг прямо туди, куди йому треба було, не гаючись. Упадало в око, що люди ті ніби бояться чогось, ніби чекають, що будинки заваляться на них або тротуар западеться під ногами чи злетить у повітря. Тинялось, правда, й кілька вуличних хлопчаків, і в очах їм світилася стримувана цікавість, нетерпляче очікування великих і дивовижних подій.
Звідкись із південної частини міста долинув до нас приглушений звук вибуху. Потім знов усе затихло. Хлопчаки позастигали, прислухаючись, як молоді олені. Двері в усіх будинках були замкнені, на вікнах магазинів поспускано жалюзі. Всюди видко було багато поліції та двірників, і раз у раз мчали на автомобілях військові патрулі.
Ми з Гартменом вирішили, що нам не варто з'являтися до місцевого начальства таємної служби. Ми знали, що, зважаючи на події, нас не стануть за це звинувачувати. Тому ми попрямували до великих робітничих кварталів у південній частині міста, сподіваючись спіткати когось із товаришів. Ми знали, що вже запізно. Але ми не могли залишатися спокійні та бездіяльні на цих жаских мовчазних вулицях. "Де ж то Ернест? — тривожно думала я. — Що діється в кварталах робітничих каст та найманців? Що робиться в Чікагській фортеці?"
Ніби у відповідь на мої думки пролунав різкий гуркіт вибухів, трохи заглушений відстанню, і кілька разів віддався луною.
— Це фортеця, — сказав Гартмен. — Нещасні наші три полки!
Вийшовши на перехрестя, ми побачили величезний стовп диму над районом різниць. На другому перехресті ми побачили такі самі стовпи диму над західною частиною міста. Над кварталами найманців було видно величезний військовий аеростат, що вибухнув перед нашими очима і, охоплений вогнем, ринув униз. Ми не могли розгадати цієї трагедії в повітрі, визначити, хто був на тому аеростаті — наші товариші чи вороги. Потім до нас долинув якийсь невиразний протяглий звук, наче кипіння величезного казана, і Гартмен сказав, що то кулемети й автоматичні гвинтівки.
Але в тому районі, де ми йшли, ще панувала тиша. Тут ще нічого не починалося. Тільки ходили поліцаї та проїздили автомобілями військові патрулі. Потім промчало кілька пожежних машин, очевидно, повертаючися з пожежі. Ми почули, як на запитання офіцера з одного автомобіля пожежник вигукнув у відповідь:
— Води немає. Вони висадили в повітря водогін.
— Ми зруйнували водопостачання, — крикнув мені схвильовано Гартмен. — Коли ми змогли зробити це під час ізольованого і передчасного виступу, то чого ми лишень не зробимо спільними, підготовленими зусиллями зразу по всій країні?!
Автомобіль з тим офіцером помчав далі. Раптом розітнувся страшенний гуркіт. Машина разом з людьми, що сиділи в ній, злетіла вгору в хмарі диму, і на землю попадали тільки її уламки та трупи.
Гартмен був у захваті.
— Добре зроблено. Добре, — раз у раз шепотів він. — Пролетаріат дістане сувору науку сьогодні, але й сам добре навчить кого слід.
До місця вибуху бігли поліцаї, під'їхав другий патруль. Я була засліплена тим, що сталося, раптовість подій приголомшила мене. Як це сталося? Щойно я бачила цю машину цілою і ось… Ту хвилю я ні про що інше не думала і навіть не помітила, що нас зупиняє поліція… Я нараз побачила, що поліцай цілиться в Гартмена. Але Гартмен спокійно сказав йому пароль. Я побачила, як націлений на нього револьвер затремтів і опустився, і почула брутальну лайку поліцая. Він був страшенно розлючений, проклинав усю таємну службу та її агентів. "Тільки в ногах плутаються та заважають", — твердив він, а Гартмен заперечував і, мов справжній агент таємної служби, доводив йому, що це поліція ні до чого не здала.
Нарешті я збагнула, що сталося. На місці вибуху зібралася купка людей. Двоє з них піднімали пораненого офіцера, щоб покласти його на другу машину. Несподівано паніка охопила їх усіх, і вони сипнули врозтіч. Пораненого офіцера покинули, вже не дбаючи за нього. Поліцай, кленучи, пробіг повз мене й Гартмена. Ми бігли всі, не знаючи, від чого тікаємо. Нас пройняв сліпий жах, усі ми хотіли тільки втекти якнайдалі від цього страшного місця.
Та нічого не скоїлось, і паніка минулася. Всі боязко повернули назад, з острахом поглядаючи вгору, де чорніли вікна високих будинків, що здіймалися, мов стіни провалля, обабіч вулиці. Бомбу кинуто з одного з цих незліченних вікон. Але з котрого саме? Проте другої бомби не було — був тільки страх перед нею.
Після цього ми вже й самі пильно поглядали на вікна. Кожне з них загрожувало смертю. Кожний будинок міг бути засідкою. Це була війна у великому місті, у нетрях сучасних джунглів. Тут кожна вулиця була ущелиною, кожний будинок — скелею. Ми не багато чим різнилися від первісної людини, хіба тільки тим, що мали військові автомобілі, які раз у раз пробігали вулицею.
Завернувши за ріг, ми натрапили на жінку. Вона лежала на тротуарі в калюжі крові. Гартмен схилився, розглядаючи її, а в мене враз усе замліло всередині.