Його завдання в тому, щоб знайти істину, хоч би якою вона була. Ми покладаємо великі надії на ваш фонд, що він допоможе нам догоджати публіці, виховувати суспільство.
Він усміхнувся подружжю Райнорів і відвів мене вбік від них.
– Я збирався сказати зовсім не те, – промовив я.
– Авжеж не те, – прошепотів він, тримаючи мене за лікоть. – Бо з блиску твоїх очей я зрозумів, що ти готовий рознести їх на шматки. А я не міг дозволити тобі це, чи не так?
– Мабуть, ні, – погодився я, перехиливши ще один мартіні.
– Хіба розумно з твого боку пити так багато?
– Ні, але я намагаюся розслабитися і, здається, прийшов не туди.
– Не переймайся, – сказав він. – І не переживай сьогодні вночі. Ці люди – не йолопи. Вони знають, як ми ставимося до них, і навіть якщо ти їх не потребуєш, то ми потребуємо.
Я віддав йому честь.
– Гаразд, але ліпше не підпускайте місіс Райнор надто близько до мене. Я лясну її по дупі, якщо вона знову вигинатиме її біля мене.
– Тс-с! – прошепотів він. – Вона тебе почує.
– Тс-с! – повторив я. – Пробачте. Я сяду тут, у кутку, й нікому не заважатиму.
Туман напливав на мене, але крізь нього я бачив, як люди витріщаються, дивлячись у мій бік. Здається, я мурмотів щось до себе надто чутно. Я не пам'ятаю, що казав. Трохи згодом я мав відчуття, що люди стали розходитися надто рано, але я не звертав на це уваги, аж поки Немур не підійшов і не став переді мною.
– Ким ти збіса себе уявляєш, що поводишся так по-хамському? Я ніколи не бачив такої брутальної поведінки у своєму житті.
Я спробував підвестися на ноги.
– Чому ви так кажете?
Штраус спробував утримати його, але він бризнув слиною й видихнув.
– Ти не тільки позбавлений вдячності, а й не розумієш своєї ситуації. Зрештою, ти заборгував цим людям, якщо не нам, – і багато в чому.
– Відколи це від морської свинки стали вимагати вдячності? – закричав я. – Я послужив вашим намірам, а тепер намагаюся виправити ваші помилки, тож чому я маю бути вдячний комусь?
Штраус розкрив рота, щоб зупинити мене, але Немур його урвав.
– Зачекай хвилину. Я хочу вислухати його. Гадаю, нам настав час порозумітися.
– Він надто багато випив, – сказала його дружина.
– Не так уже й багато, – пирхнув Немур. – Він говорить цілком ясно. Він багато чого натворив на шкоду мені. Він завдав великої шкоди – якщо й не зовсім знищив її – нашій праці, й тепер я хочу почути з його власного рота, як він виправдається переді мною.
– О, забудьте, – сказав я. – Ви аж ніяк не хочете почути правду.
– Ні, я хочу її почути, Чарлі. Принаймні твою версію правди. Я хочу знати, чи ти відчуваєш бодай найменшу вдячність за все те, що було зроблено для тебе: за здібності, які ти розвинув, за все те, чого ти навчився, за досвід, який ти набув. Чи, може, ти думаєш, тобі було краще раніше?
– У певному розумінні, так.
Така відповідь шокувала їх.
– Я багато чого навчився за останні кілька місяців, – сказав я. – І не тільки про Чарлі Гордона, а й про життя та людей, і я відкрив, що всім байдужісінько до Чарлі Гордона, незалежно від того, чи дебіл він, чи геній. Тож яка мені різниця, ким я є?
– Он як! – засміявся Немур. – Тобі стало жалко себе. А чого ти сподівався? Цей експеримент мав на меті розвинути твій розум, а не зробити тебе популярним. Ми не мали контролю над тим, що відбувалося з твоєю особистістю, й ти розвинувся з приємного недорозвиненого молодика в нахабного, егоцентричного, антисоціального виродка.
– Проблема, любий професоре, полягає в тому, що ви хотіли мати експонат, який можна було б зробити розумним, але тримати в клітці й показувати, коли вам захочеться здобути славу й похвалу. Вас не влаштовує, що я – особистість.
Він був сердитий, і я бачив, що він розривається між бажанням закінчити суперечку й ще раз спробувати здобути в ній перемогу.
– Ти несправедливий, як завжди. Ти знаєш, що ми завжди ставилися до тебе добре – робили для тебе все, що могли.
– Усе, крім того, щоб поставитися до мене як до людини. Ви знову й знову вихвалялися, що до експерименту я був нічим, і я знаю чому. Бо якщо я був нічим, тоді ви створили мене, а отже, маєте право бути моїм хазяїном і володарем. Вам неприємний той факт, що я не висловлюю вам свою вдячність десяток разів на день. Проте, вірте мені чи не вірте, але я вам вдячний. Однак те, що ви для мене зробили, – хоч це й справжнє диво, – не дає вам права ставитися до мене як до експериментальної тварини. Я індивід, і Чарлі був індивідом ще до того, як він переступив поріг лабораторії. Ви здаєтеся шокованим! Атож, вам важко погодитися з тим, що я завжди був особистістю, – навіть раніше, – бо таке твердження підриває вашу переконаність у тому, що людина з коефіцієнтом інтелектуальності меншим за 100 не заслуговує уваги. Професоре Немур, я думаю, що, коли ви дивитеся на мене, совість турбує вас.
– Я почув досить, – пирхнув він. – Ти п'яний.
– Зовсім ні, – запевнив я його. – Бо якби я був п'яний, ви побачили б перед собою зовсім іншого Чарлі Гордона, аніж того, що звикли бачити. Атож, другий Чарлі, який ходив у темряві, досі перебуває тут із нами. У мені.
– Він схибнувся, – сказала місіс Немур. – Він говорить так, ніби існують два Чарлі Гордони. Ви пильніше наглядайте за ним, докторе.
Доктор Штраус похитав головою.
– Ні. Я знаю, щó він має на увазі. Це сталося з ним недавно на сесіях терапії. Дивне роздвоєння трапилось близько місяця тому. Він кілька разів бачив себе таким, яким був до експерименту, – як окремого й відмінного індивіда, що досі функціонує в його свідомості, – так ніби колишній Чарлі намагається здобути контроль над його тілом…
– Ні! Я ніколи так не говорив! Він не намагається здобути контроль. Чарлі перебуває тут, це правда, але він не змагається зі мною. Він просто чекає. Він ніколи не намагався здолати мене або перешкодити мені щось робити. – Потім, згадавши про Алісу, я трохи уточнив свою думку. – Майже ніколи. Смиренний, непомітний Чарлі, про якого ви всі щойно згадували, лише терпляче чекає. Зізнаюся, він багато в чому подобається мені, але смиренність і непримітність до таких рис не належать. Я зрозумів, наскільки мало вони допомагають людині існувати в цьому світі.
– Ти стаєш циніком, – сказав Немур. – Оце й усе, чого тебе навчила твоя пригода. Твій геній зруйнував твою віру у світ і в людей, які в цьому світі живуть.
– Не зовсім так, – лагідно відповів я. – Але я зрозумів, що сам по собі розум нічого, в біса, не означає. Тут, у вашому університеті, розум, освіта, знання стали великими ідолами. Але тепер я знаю, є одна річ, яку всі ви прогледіли. Розум та освіта, не поєднані з людською любов'ю, нічого не варті.
Я взяв собі ще одне мартіні з ближнього столу й продовжив свою проповідь.
– Зрозумійте мене правильно, – сказав я. – Розум – одне з найбільших людських обдарувань. Але дуже часто пошуки знання перешкоджають пошукам любові. Це ще одна істина, яку я відкрив для себе зовсім недавно. Я пропоную її вам як гіпотезу: розум без здатності віддавати й отримувати любов приводить до ментального й морального зриву, до неврозу й, можливо, навіть до психозу. А ще я скажу, що розум, який зосередився на собі як на центрі, що виключає людські взаємини, може привести тільки до насильства й болю. Коли я був недорозвинений, то мав багато друзів. Зараз я не маю жодного. О, я знайомий із багатьма людьми. Багатьма й багатьма. Але я не маю справжніх друзів. Таких, яких я мав у пекарні. Немає жодного друга у світі, який щось би означав для мене, і жодного, для якого щось означав би я. – Я відкрив, що мої слова плутаються, а в голові відчув надзвичайну легкість. – Це неправильно, чи не так, – наполягав я. – Тобто що ви думаєте про це? Ви думаєте… це правильно?
Штраус підійшов і взяв мене за руку.
– Чарлі, може б, тобі краще трохи полежати. Ти забагато випив.
– Чому ви всі так на мене дивитеся? Що я сказав поганого? Я й справді сказав щось погане? Я не хотів сказати щось неправильне.
Я відчув, що слова загусли в моєму роті, наче мені в обличчя зробили укол новокаїну. Я був п'яний – цілком утратив над собою контроль. У ту мить, так ніби щось для мене миттєво переключилося, я побачив цю сцену з дверей їдальні, і я бачив також і себе, як другого Чарлі, – він стояв біля буфету, з келихом у руках, із широко розкритими й зляканими очима. "Я завжди намагаюся робити все правильно. Моя мати завжди навчала мене бути добрим до людей, бо вона сказала, що в такому разі ти ніколи не потрапиш у халепу й завжди матимеш багато друзів". Я бачив по тому, як він звивався й крутився, що йому треба було в туалет. О Боже, тільки не тут, не перед ними.
– Пробачте мені, – сказав він. – Мені треба….
Якось у цьому п'яному ступорі мені вдалося відвести його від них і спрямувати до туалетної. Він устиг зробити те, що мусив, і через кілька секунд я знову здобув контроль над своєю поведінкою. Я притулився щокою до стіни, а потім вимив обличчя холодною водою. Я ще хитався, але знав, що незабаром зі мною буде все гаразд.
Саме тоді я побачив, що Чарлі дивиться на мене з дзеркала за зливальницею. Не знаю, як я зрозумів, що то Чарлі, а не я. Тупий запитальний вираз на його обличчі. Широко розкриті й налякані очі. Здавалося, почувши одне слово від мене, він обернеться й побіжить у глиб дзеркального світу. Але він не побіг. Він лише дивився на мене, з розкритим ротом із відвислою щелепою.
– Привіт, – сказав я, – то ти нарешті прийшов подивитись мені у вічі?
Він трохи спохмурнів, ніби не зовсім мене зрозумів, ніби я хотів почути від нього пояснення, але не знав, як запитати його про це. Потім він не став про це думати й хитро посміхнувся з куточків рота.
– Стань переді мною! – крикнув я. – Я хворий і стомлений від твого шпигування за мною з дверей і темних закутнів, де я не можу приєднатися до тебе.
Він мовчки дивився на мене.
– Хто ти, Чарлі?
Нічого, крім усмішки.
Я кивнув головою, і він кивнув мені у відповідь.
– То чого ти хочеш? – запитав я.
Він стенув плечима.
– О, не мовчи, – сказав я. – Тобі чогось треба. Ти переслідував мене.
Я відчув себе самовпевненим, егоїстичним виродком. На відміну від Чарлі, я був не спроможний заводити друзів або думати про інших людей та їхні проблеми. Я був зацікавлений у собі й лише в собі.