Учитель історії дав завдання написати порівняльну характеристику поглядів Демосфена й Локкі, опираючись на їхні останні статті. Валентина необережно настрочила блискучий аналітичний твір. А потім їй довелося довго пояснювати директорові, чому не варто публікувати цей твір на тих каналах, де друкувався сам Демосфен. Пітер розгнівався:
— Ти пишеш, як Демосфен. Занадто схоже. Цього не можна публікувати. Мені треба вбити Демосфена, бо ти втрачаєш контроль.
Пітер часто гнівався через дрібниці. І не спалах її налякав — їй стало страшно, коли той замовк. Демосфена запросили взяти участь у Президентській раді з освіти майбутнього. Престижно.
Валентина думала, що Пітер зрадіє, прийме це за тріумф, а вийшло навпаки.
— Відмовся, — попросив він.
— Чому це? — здивувалася вона. — Це не важка робота, і пообіцяли навіть, що, приймаючи до уваги бажання Демосфена зберігати інкогніто, засідання буде проводитися через Інтернет. Це зробить Демосфена більш респектабельним і…
— …і ти рада, що отримала запрошення раніше за мене.
— Пітер, але ж це не ти і я, це Демосфен і Локкі. Ми всього лише придумали їх. Вони не є реальними. Крім того, це запрошення не означає, що Демосфен подобається їм більше за Локкі. Просто Демосфена підтримує більшість. Ти ж це знаєш. Це призначення порадує шовіністів і русофобів.
— Усе має бути навпаки. Цим правом має користуватися Локкі.
— Так він і користується! Щоби заслужити справжню довіру, треба більше часу, ніж для того, щоби встановити офіційні зв'язки. Пітере, не сердься на мене через те, що я добре виконала твої накази.
Але Пітер усе ж гнівався ще протягом кількох днів, і з тих пір він залишив її, щоб обдумувати всі свої статті, замість того, щоби казати їй, про що писати. Мабуть, він уважав, що тепер статті Демосфена стануть гіршими і той втрачатиме популярність, але ніхто цього не помітив, — даремні сподівання. Мабуть, його ще більше розлютило те, що Валентина не прибігла до нього з проханням допомоги. Вона була Демосфеном так довго, що не мала потреби в підказках.
І оскільки її листування з іншими політично активними громадянами зростало, вона почала вивчати нові речі, знаходячи інформацію, практично недоступну широкому загалу. Деякі військові, які писали їй, іноді мимохідь видавали секретну інформацію. Вони з Пітером збирали уривки докупи й отримували захоплюючу й жахливу картину діяльності Східного альянсу. Ці країни справді готувалися до війни, виснажливої й кривавої наземної війни. Демосфен не помилявся, підозрюючи, що Східний блок був у змові проти Ліги.
І отак Демосфен поступово став жити власним життям. Іноді, особливо створюючи статті, Валентина ловила себе на тому, що мислить, як Демосфен. Що погоджується з ідеями, які щойно ретельно конструювала. А, читаючи статті Локкі, часом дратувалася з його явної сліпоти до того, що відбувається насправді.
Мабуть, коли довго носиш маску, вона рано чи пізно приростає до обличчя. Така думка стурбувала Валентину, і вона обмірковувала її протягом декількох днів, а потім використала в статті, щоби довести: політикани, які підспівували росіянам для того, щоби зберегти мир, врешті-решт неминуче стануть їхніми абсолютними рабами. Це був влучний удар по партії, яка була при владі, і вона отримала багато цікавих листів і відгуків. І вже перестала боятися, що певною мірою сама допіру стала Демосфеном. "Він набагато розумніший, ніж вони з Пітером розраховували", — подумала дівчина.
Графф чекав її після школи. Він стояв, опираючись на свій автомобіль. Полковник був у цивільному, він добряче набрав ваги, тому Валентина спочатку не впізнала його. Але Графф підкликав її, і дівчина все ж згадала його ім'я до того, як він зібрався представитися.
— Я більше не писатиму листів, — сказала вона. — Не варто було й першого писати.
— Тобі не подобаються медалі?
— Не дуже.
— Прогуляймося зі мною, Валентино.
— Я не сідаю в машини незнайомців.
Віїг простягнув їй аркуш. Це був дозвіл, підписаний її батьками.
— Добре. Куди ми їдемо?
— Побачити молодого солдата, який перебуває в Грінсборо у відпустці.
Вона сіла в машину.
— Ендеру лише десять років, — сказала вона. — А ви говорили тоді, що він матиме право на відпустку, коли йому виповниться дванадцять.
— Він проскочив через кілька класів.
— Значить, у нього все гаразд?
— Запитаєш у нього самого, при зустрічі.
— Чому лише я? Чому не всією сім'єю?
— Ендер сприймає світ по-своєму, — зітхнув Графф. — Ми ледве переконали його зустрітися з тобою. Пітер і ваші батьки не цікавлять його. Справа в тому, що життя у Бійцівській школі було дуже… насиченим.
— Ви хочете сказати, що він утратив здоровий глузд?
— Навпаки, він найрозумніший з усіх, кого я знаю. І прекрасно усвідомлює, що його батьки не дуже прагнуть відкрити книжку любові, яка була закритою досить щільно чотири роки тому. Стосовно Пітера, ми навіть не пропонували зустрітися з ним, щоб Ендер не послав усіх піїт три чорти.
Вони проїхали озеро Брендіт, звернули з головного шляху на дорогу, яка то збиралася на пагорби, то спускалася донизу, поки не зупинилися біля облицьованого білою вагонкою будинку, що розтягнувся вздовж вершини пагорба. З одного боку будинку було озеро Брендіт, з іншого — п'ять акрів приватного озера.
— Цей будинок належав фірмі Медлі. "Мийтеся туманом!" — пояснив Графф. — Знаєш, Міжнародний флот купив його на торгах за несплату податків близько двадцяти років тому. Ендер наполягав, аби його розмова з тобою не прослуховувалася. Я обіцяв йому, що так воно й буде, а щоби ви були певні цього, ми відправимо вас спілкуватися на озеро — на пліт, який Ендер сам побудував. Але хочу попередити, що я потім поставлю вам кілька запитань. Ти, звичайно, можеш не відповідати, але я сподіваюся, що ти все ж будеш відвертою.
— У мене немає купальника.
— Одного буде достатньо?
— Того, де немає жучків для прослуховування?
— Нам треба хоч трохи довіряти одне одному. Наприклад, я знаю, ким є Демосфен насправді.
Вона промовчала, але від страху по тілу побігли мурашки.
— Мені розказали, коли я прилетів сюди з Бійцівської школи. Лише шестеро в усьому світі знають про це. Однак я не ручаюся за росіян: тільки Бог відає, до чого їм вдалося докопатися. Але Демосфену нема чого боятися нас. Демосфен може бути певним того, що ми не розкриємо цієї таємниці. Так само, як і я сподіваюся, що Демосфен не розкаже Локкі про все, що станеться тут сьогодні. Взаємна довіра. Добре?
Валентина не могла зрозуміти, хто їм подобається: Демосфен чи вона, Валентина Віггін. Якщо Демосфен — вона не зможе їм довіряти, якщо ж вона — можливо, змогла б. Те, що Графф не хоче, щоби вона розказала це Пітеру, означає, що він бачить різницю між ними. Між нею й Демосфеном, яку вона сама вже не відчувала.
— Ви сказали, що Ендер побудував пліт. Як довго він тут живе?
— Два місяці. Ми хотіли надати йому відпустку лише на кілька днів. Але Ендер, здається, не дуже хоче продовжувати своє навчання.
— Ага, значить, я знову йому за лікаря.
— Цього разу ми не можемо піддавати цензурі вашого листа. Доведеться ризикнути. Нам дуже потрібен ваш брат. Людство в небезпеці.
Валентина подорослішала й знала, що світ на межі загибелі. І вона була Демосфеном достатньо довго, щоби відмовитися зараз від свого обов'язку.
— Де він?
— На причалі.
— А купальник?
Ендер не махнув рукою, коли вона спускалася до нього по схилу, не усміхнувся, коли вона ступила на слизький плавучий причал. Але Валентина знала, що він радий її бачити, бо ж не відривав очей від її обличчя.
— Ти не такий маленький, яким я тебе пам'ятаю, — мовила вона ніяково.
— Ти теж, — відповів Ендер. — І ще я завжди пам'ятав, що ти дуже гарна.
— Пам'ять часто викидає коники з нашою уявою.
— Ні. Твоє обличчя не змінилося. Просто я вже перестав розуміти, що таке краса. Підемо. Давай відпливемо подалі.
Вона з острахом глянула на маленький пліт.
— Не вставай на ньому, ось і все.
Він, як павук, перебрався на пліт, опираючись на пальці рук і ніг.
— Це перша річ, яку я змайстрував своїми руками. Пам'ятаєш, як ми будували будинки з блоків? Пітеростійкі будинки?
Валентина розсміялася. Колись вони із задоволенням зводили споруди, які стояли навіть після видалення більшості опорних конструкцій. Пітер любив виймати ці опори то там, то сям, щоби споруда розвалилася, щойно її хтось торкнеться. Пітер був ослом, але він надавав певної гостроти їхнім розвагам.
— Пітер змінився, — сказала вона.
— Давай не говоритимемо про нього.
— Добре.
Вона переповзла на пліт, правда, не так вправно, як Ендер. Він узяв весло і повільно вивів свою хитку споруду на середину озера.
— А ти став сильним і дуже засмаг.
— Силу я набрав у Бійцівській школі, а засмаг тут. Я проводжу багато часу на воді. Коли плаваю, відчуваю себе у невагомості. Я сумую за невагомістю. Крім того, коли я тут, на озері, земля скрізь загинається догори, куди не поглянеш.
— Ніби потрапив у банку.
— Я жив у банці чотири роки.
— Так що, ми чужі тепер?
— А хіба ні, Валентино?
— Ні, — відповіла вона, простягла руку й торкнулася його ноги, а потім раптом стиснула коліно, там, де Ендер боявся лоскоту.
Та майже в той самий момент він схопив її за зап'ясток. Хватка виявилася залізною, хоча долоні були меншими, ніж у сестри, а руки — такими тонкими, що здавалися слабкими. Страшний спалах гніву в очах налякав Валентину, але потім брат розслабився.
— Он як, — сказав Ендер. — Ти раніше лоскотала мене.
У відповідь вона пірнула в озеро. Вода була прозорою й чистою, без жодної хлорки. Валентина трохи поплавала, а потім залізла на пліт і лягла погрітися на сонці. Ось кружляє над нею оса й сідає поруч з її головою. Дівчина помітила її, але не злякалася, як зазвичай. "Нехай собі поповзає по плоту, погріється на сонечку, як і я".
Пліт гойднувся, Валентина повернула голову й побачила, як Ендер одним пальцем спокійно позбавив осу життя.
— Ця порода небезпечна, — пояснив він. — Вони жалять, не чекаючи, коли їх зачеплять. — І усміхнувся. — Я вивчаю зараз стратегію завчасних дій. Нікому ще не вдалося перемогти мене. Я найкращий з усіх, кого вони коли-небудь мали.
— Хто б міг очікувати меншого? — гордо відгукнулася Валентина. — Ти ж Віггін.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Це означає, що ти можеш змінити світ.
І вона розповіла йому, що вони з Пітером робили.
— Скільки зараз Пітеру, чотирнадцять? І він уже мріє завоювати світ?
— Він уявляє себе Олександром Македонським.