Страх охопив Малха, він здригнувся, згадавши пригоду з росичем Ратибором. Малх боявся собі признатися, що неуспіх проповіді пресвітера нічого доброго йому самому не обіцяв. Чи простив його Деметрій? Якщо Деметрій поскаржиться префекту на Малха, який спокушав варварів, що з ним зроблять? І ще — Малх по-дитячому жалів втрачену фігурку Арея, уламок великого мистецтва стародавньої Еллади.
4
Гамірно й весело браталися господарі росичі з гостями — прусами— й ільменцями. Вільні мисливці з росичів вирушили понишпорити в затонах і побродити по березі за свіжим м'ясом. Повернулися в завантажених вщерть човнах. Туші серн, вепрів, диких корів були завалені сотнями й сотнями битої птиці — гусей, лебедів, качок, водяних озерних курочок. Не човни пливли, а чудовиська пернаті Самі мисливці, обліплені пухом, були схожі на птахів.
Поблизу острова вільні рибалки, розважаючись широко-вічковим неводом, за канати тягли на мілину улов. Відбирали для себе напівсаженних стерлядей, осетрів на зріст людини, лящів не менших п'яти чвертей від хвостового плавника до зябрів, сазанів, товстих, як поросята.
Дріб'язок відпускали на свободу: не потрібний, нехай доростає. На Росі від голоду ще ніхто не, вмирав.
Гості насиділись на копченій та в'яленій сухом'ятині Кваплячись, вони в дорозі не поповнювали запасів, набраних зимовим полюванням, і зараз, як вовки, хмеліли від свіжого м'яса. Птицю скубли-патрали сяк-так, п'ятірнею, пух летів по всьому острову. Соковита, смачна дика птиця з прильоту, поки ще не виснажилася весняним коханням. А риба, смажена на розпеченому камінні, приправлена густим медом, солодша за будь-які лакітки.
В товаристві з Ратибором трималися ільменець Голуб та троє прусів, між якими молодого росича приваблював ровесник на ймення Індульф.
Індульф сподобався Ратибору сміливим обличчям, вільним поглядом, спритною силою, яка сама просилася назовні в кожному русі. За роським звичаєм личить виявляти турботу про гостя в міру, без надокуки. Одне — звичай, інше, коли дружба йде від душі.
— Спасибі тобі за ласку,— мовив Індулцф.
— Прийшов би ти до нас у слободу, там би я тебе почастував,— відповів Ратибор.— Але скажи, ти нашої мови, хоч і говориш не цілком по-нашому, то чому ж у тебе ім'я не наше?
— Було в мене ім'я інше,— відповів Індульф.— Мати й батько нарекли мене Лютиком, від квітки, потім мене називали Лютобором — за силу. Потім... Життя посилає нам несподіване... Ми ходили на човнах у Скандію, країну озер. У бою я зіткнувся із скандійцем, ми виявились рівними силою, рівними умінням. Інші скандійці відступили, він залишився сам. Ми дали йому відійти. Пруси не люблять нападати гуртом на одного. Через день я відстав від своїх. Скандійці оточили мене, я залишився б трупом на їхньому березі. Той чоловік не дав убити мене. Холодне Вовче море було нашим свідком, ми змішали нашу кров і помінялися іменами. Тепер його звуть Лютобором, мене — Індульфом. Я не хочу більше нападати на скандійців. Тому я сьогодні тут, а завтра хочу бути на берегах Теплого моря...
Розмові завадив Голуб. Він запропонував молодому ро-сичеві:
— Ми з тобою спробували було силу. Давай ще поборемося, розімнемось.
У заповзятливого ільменця залишилася в серці колючка, що не здужав він перетиснути руку Ратибора.
Улюблена розвага для чоловіків — боротьба. Чи самому поборотись, чи подивитися,— однаково відрадно. Всі, хто почув виклик, стали в коло.
Свари не було, то боротьба піде лише на випробування сили. Борцям нічого ділити між собою, крім честі. Тому не можна хапати за ноги і бити ногами, заборонено рвати тіло і робити підніжку. За шию братися можна, але не душити.
В суперників розпалилися серця. Тут же зголосилися судді, аби, захопившись, ніхто не порушив чесних правил
Голуб, голий до пояса, притупував ногами, розминав руки, глибоко вдихав, наче принюхувався, як пахне дніпровське повітря і що принесе молодецька забава в новому місці.
Як і всі діти в Русі, голопупенком хлопченям Голуб витряскував босими ногами по весняних калюжах, коли під тинами і в затінку ще лежали зернисті кучугури, чорні від попелу огнищ, з дірками, попробиваними викинутими кістками. Була й інша забава — розбивати твердими, як копитця, голими п'ятами крижинки на застиглих за ніч калюжах. Малий рано привчився до різної роботи і в дворі, і на полі Чергуючи роботу з байдикуванням, хлопченята плавали на ільменських мілинах — хто далі, пірнали з причалів під човни — хто глибше, хто кого пересидить під водою. Билися палицями, ніби мечами, стріляли з саморобних лучків пташину де тільки попадеться, метали тички-списи. Хлопчаки боронували, косили сіно, жали хліб, рано привчались тримати соху-матінку, прирублювати вози, їздити верхи, ганяючи худобу й табуни, рубали ліс, переносили балки на собі і перетягували волокушами. Під наглядом суворих старших училися працювати сокирою, могли зібрати зруб на хату, скласти огнище, зробити і наставити сильця-пастки на птицю та різного звіра. Голуб учився і робив усе, що робили інші хлопчаки, підлітки і парубки у великій слов'янській сім'ї, де кілька десятків дорослих чоловіків і жінок скорялися розумно-необхідній волі старшого в роду.
Захищене ріками й болотами, закрите дубовими гаями, сосновими і чорними лісами, північнослов'янське гніздо не зазнало набігів чужорідних полчищ. Приільменцям не загрожували орди степових народів, які висіли над Россю. Вони не знали війн, які загрожують племені винищенням. Бували нелади між собою ж, лайки і свари з близькими сусідами — морянами, чудинами, вессю. Після кількох десятків побитих голів сутички завершувалися мировою В найлютіший час чвари жодна із сторін не замислювала поголовного знищення чи поработіння сусіда, що став тимчасовим недругом. Основною зброєю в ільменців був не меч, а робоча сокира.
Сокирою ільменський слов'янин учився володіти не як воїн, а з потреби необхідної роботи, так само як ковальським молотом, що теж годився для бійки. І на коні ільменець їздив з робочої потреби. Ліси кишіли дичиною — слов'янин володів луком, рогатиною. Багата природа свої скарби сама не віддавала. А працювати було варт. Праця винагороджувала. Взявши одне, рука тяглася по друге, діяльність скрізь знаходила собі застосування — тільки вмій. До зрілості виковувалися і сила тіла, і твердість духу.
Такою доріжкою ступав і Голуб, з тією різницею від інших, що його підштовхував неспокій непосиди. Подорослішавши, він не завів сім'ї — нетягами таких називали Доводилося Голубові блукати неходженими льодиною лісами з ватагою товаришів у пошуках хутряного звіра, не боявся і сам пошукати щастя. Він розживався, але не беріг нажите, воно весело пливло поміж пальцями. Доходжуючи третій десяток, Голуб пізнав Північ і почав мріяти про нове. На Ільмені немало чули про чудовий Південь, про ріки вина, солодкі плоди на березі Теплого моря, про вродливих жінок. А пруси були не проти взяти сильних чоловіків на допомогу в далекій дорозі.
На боротьбу з Ратибором Голуб вийшов з силою, нарощеною на широких міцних кістках. Спина в нього не ламалася і груди не задихалися під ношею більшої ваги, ніж він сам. Ноги вміли носити хазяїна з шестипудовим мішком за плечима по купинах, крізь бурелом, по хистких трясовинах мохових боліт цілий довгий літній день.
Так само, як Голуб, виростав і Ратибор. Ті ж забави, така сама праця, від яких не просять пощади і куди слабкому краще не потикайся. Так само життя випробовувало тіло холодом, мерзлою сльотою, грубою їжею. Воно само визначало — чи бути й далі хлопчакові чи піти слідом за багатьма хлопченятами та юнаками, надто кволими, щоб дожити до змужніння і служити роду-племені.
Та була й різниця. Суворі діти Рось-ріки ледве чи не з першим куснем хліба на молочних зубах пізнавали себе майбутніми воїнами. Бажання й мрії найсміливіших зверталися до слободи. Тільки там Ратибор знайшов собі зразок мужності — воєводу Всеслава. Видимою, відчутною умовою мужності була тілесна сила. До першої сили, створеної працею, слобода вміла додати свою другу — важкими воїнськими вправляннями, в порядок яких був вкладений тривалий досвід.
Судді поставили супротивників за три кроки один від одного і відійшли: починайте!
Борці з опущеними руками, щоб не розкрити прийому, стежили один за одним: хто схопить перший, той може одразу побороти, хто помилиться, той і ляже.
На Голубових руках м'язи надулися гулями, напружені пальці підігнулися, наче випущені кігті. На спині здулися дві подушки, розділені борозною хребта. М'язи на ребрах відстовбурчували руки вбоки. Голуб втягнув голову в плечі, зробив короткий крок, ще крочок.
Ратибор чекав, розставивши прямі ноги. Рівний торс з випуклими над втягнутим животом грудьми не виказував напруження, грудні м'язи з цятками сосків були ніби плоскі перевернуті чаші.
Голубові залишався ще один крок. Він не зважувався. Спробувавши силу пальців росича, ільменець остерігався. "Обхопити б одразу, груди в груди, тут я тебе й зламаю",— міркував Голуб. Ступнувши назад, ще назад, Ратибор змусив Голуба спочатку широко ступнути, а тоді кинутися вперед.
Для росича боротьба з другом служила підходом до бою. Слобода вчила воїна вмінню примусити суперника розкритися. Розрахунок повинен був поєднуватися із силою і спритністю вдару. А ільменець надіявся на силу, на натиск, а там будь що буде. Він не був вихований для боротьби з невідомим ворогом.
Промахнувшись, Голуб не встиг вхопити Ратибора впоперек тіла, а Ратибор зловив обидва зап'ястя Голуба. Впершись плече в плече, вони тиснули один на одного. Голуб був важчий, але йому не доводилося годинами тримати між колінами двопудовий камінь. Він не міг так стиснути ногами ребра коня, щоб той, хропучи, лягав під вершником.
Обом заважав пісок, надто сипучий. Чіпкі пальці босих ніг не знаходили тривкої опори.
Ратибор хотів вдатися до прийому, який вживали в боротьбі з биками. Щоб повалити бика, гнуть уперто всією вагою в один бік, змушуючи звіра налягати з усієї сили в інший. Бик не рветься, як, буває, інший звір. Певний у собі, він намагається збороти чоловіка, щоб вирвати з його рук роги і вдарити. За натугою шиї бика, за вагою, що дедалі дужче й дужче навалюється, чоловік вловлює потрібну мить і враз, міняючи руку, робить ривок туди ж, куди змусив тиснути бика.