Зостався лиш я сам. Тому тепер ти потрібен мені, як повітря. їду з тобою до Селімбрії.
Тільки-но оклигавши від ран, одержаних при Леньяно, Фрідріх прикликав до себе Бавдоліна разом з імперським канцлером, Християном з Буха. Якщо робити щось серйозно з тим листом Пресвітера Йоана, не варто було гаяти часу. Християн прочитав пергамен, який показав йому Бавдоліно, і, як обачний канцлер, висловив деякі застереження. Насамперед, почерк цей, на його думку, негідний царської канцелярії. Послання це має дійти до папського двору, до дворів Франції та Англії, до візантійського василевса, а отже його слід оформити так, як оформляють важливі документи в цілому християнському світі. Відтак він сказав, що потрібен час, щоб приготувати печаті, які виглядатимуть як справжні. Якщо робити все як належить, квапитись не варто.
І як зробити так, щоб про цього листа прознали в інших канцеляріях? Якщо його надішле імперська канцелярія, ніхто в нього не повірить. Уяви собі, Пресвітер Йоан приватно пише тобі, вказуючи, де знайти його в нікому не відомих землях, а ти хвалишся цим lippis et tonsoribus,[105] щоб врешті хтось потрапив туди раніше від тебе? Безперечно, треба, щоб про лист ходили чутки — не тільки для того, щоб обґрунтувати майбутню виправу, але насамперед для того, щоб здивувати цілий християнський світ; і все це має ставатися поволі, немов поступово зраджується найпотаємніша таємниця.
Бавдоліно запропонував використати його друзів. Вони були б агентами поза підозрою — вчені мужі з паризького студіуму, а не люди Фрідріха. Абдул міг би завезти листа у царства Святої землі, Борон — в Англію, Кіот — у Францію, а Раббі Соломон міг донести його до юдеїв, які мешкають у Візантійській імперії.
Впродовж наступних місяців вони стали все це готувати, і Бавдоліно опинився на чолі скрипторію, в якому працювали всі його давні приятелі. Фрідріх іноді питав, що нового. Він запропонував трохи більше наголосити на тому, що йому буде даровано Ґрадаль. Бавдоліно пояснив йому, чому варто, щоб ще якийсь час це залишалося невизначеним, але усвідомив, що цей символ царської і священичої влади зачарував імператора.
Поки вони про все це сперечалися, на Фрідріха звалилися нові клопоти. Він був змушений змиритися з тим, що йому доведеться домовлятися з папою Александром III. Решта світу не сприймала серйозно імперських антипап, тому імператорові варто було погодитися на те, щоб віддати папі шану і визнати його єдиним правдивим римським понтифіком — і це було немало, а натомість папа мав позбавити ломбардські міста своєї підтримки — а це було ще більше. Чи варто тепер, замислювалися Фрідріх з Християном, плетучи всі ці хитромудрі плани, провокувати папу ще одним закликом до поєднання sacerdotium та impérium.[106] Бавдоліно нетерпеливився через цю затримку, але заперечувати не міг.
Ба більше, Фрідріх відірвав його від цих задумів, пославши в квітні 1177 року з делікатними дорученнями до Венеції. Треба було з належною осторогою подбати про різні деталі зустрічі, яка мала відбутися в липні між папою та імператором. Церемонія замирення мала бути продумана у кожній подробиці, щоб жоден прикрий випадок не порушив її.
— Християн зокрема боявся, щоб ваш василевс не спровокував якогось заворушення, щоб зірвати зустріч. Ти, певно, знаєш, що Мануїл Комнин уже давно запобігав перед папою, й угода ця між Александром і Фрідріхом підривала його плани.
— Вона руйнувала їх назавжди. Вже десять років Мануїл пропонував папі об'єднати обидві церкви: він визнає релігійний примат папи, а папа визнає візантійського василевса єдиним правдивим римським імператором, як на Сході, так і на Заході. Але подібна угода не давала Александрові надто багато влади в Царгороді і не прибирала з його шляху Фрідріха в Італії, а може, навіть занепокоїла б інших європейських монархів. Отже, він вибрав вигідніший для себе союз.
— Але василевс твій послав до Венеції своїх вивідачів. Вони видавали себе за монахів…
— Вони, мабуть, і справді були монахами. У нашій імперії люди церкви працюють на свого василевса, а не проти нього. Але наскільки я розумію — не забувай, що тоді я ще не був при дворі, — їм не доручали влаштовувати заворушення. Мануїл змирився з неминучим. Можливо, він хотів тільки знати, що діється.
— Мосьпане Никито, ти напевне знаєш, якщо був логотетом хтозна-яких тайнодій, що коли на тому самому полі інтриг стрічаються шпиги двох сторін, сердечна приязнь між ними є найприроднішою річчю, і тоді кожен видає іншим свої таємниці. Так вони не бояться, що таємниці ці у них хтось викраде, а до того ж показують себе вельми вправними перед тими, хто їх послав. Так сталося і між нами й тими ченцями: ми відразу звірилися один одному, чому ми тут — ми маємо шпигувати за ними, а вони за нами, — і чудово проводили разом час.
— Проникливий державець речі такі розуміє, але хіба він може чинити по-іншому? Якби він прямо допитав чужоземних вивідачів, яких він, зрештою, не знає, вони нічого б йому не сказали. Тому він посилає своїх вивідачів, наділивши їх маловажливими таємницями, якими можна пожертвувати, і так дізнається те, що хоче знати і що зазвичай знають уже всі, крім нього, — зауважив Никита.
— Серед монахів тих був такий собі Зосима з Халкедону. Мене вразило його худюче лице і палаючі очі, які безперервно рухалися, освітлюючи велику чорну бороду і довге волосся. Коли він говорив, здавалося, немов він розмовляє з розп'ятим, який кривавить за дві п'яді від його лиця.
— Знаю я цей тип, монастирі наші ними аж кишать. Вони помирають молодими, від виснаження…
— Він не з тих. Я зроду не бачив такого ненаситця. Якось увечері я привів його в дім двох венеційських куртизанок, а вони, як ти певно знаєш, вельми знамениті серед жриць сього давнього як сам світ мистецтва. О третій ранку я геть впився й пішов собі, а він зостався, і потім одна з дівчат сказала мені, що їм ще ніколи не доводилось укоськувати такого чорта.
— Знаю я цей тип, монастирі наші ними аж кишать. Вони помирають молодими, від виснаження…
Бавдоліно з Зосимою стали якщо не друзями, то товаришами по гулянках. Вони познайомилися ближче після першої їхньої спільної неслабої пиятики, коли Зосима виголосив страхітливий проклін і сказав, що в ту ніч він віддав би всіх жертв побиття немовлят за дівчину не вельми суворих звичаїв. На запитання, чи саме цього його вчили у візантійських монастирях, Зосима відповів:
— Як казав святий Василій, є два біси, здатні збурити розум, — біс розпусти і біс лихослів'я. Але влада другого біса коротка, а перший, якщо не хвилює пристрастю помисли, не перешкоджає споглядати Бога.
Вони тут же пішли поклонитися бісові розпусти, не збурюючи пристрастю душу, і Бавдоліно зрозумів, що на кожен випадок життя Зосима припас вислів якогось богослова або пустельника, і це давало йому змогу почуватися в мирі з самим собою.
Коли-інде вони знову пиячили разом, і Зосима вихваляв дива Царгорода. Бавдолінові стало соромно, бо він міг розповісти хіба що про паризькі провулки, запаскуджені фекаліями, що їх люди виливали з вікон, або ж про розбурхані води Тамаро, яким далеко було до золотистих вод Пропонтиди. Він не міг навіть похвалитися mirabilia urbis Mediolani, бо Фрідріх наказав усіх їх знищити. Він не знав, як заткнути Зосимі рота, і, прагнучи здивувати його, показав йому лист Пресвітера Йоана, щоб принаймні натякнути, що десь є царство, порівняно з яким його імперія — глибока глухомань.
Тільки-но почитавши перший рядок, Зосима тут же недовірливо спитав:
— Пресвітер Йоан? А що то за один?
— Не знаєш?
— Блаженний той, хто дійшов до межі невігластва, поза яку не дано вийти;
— Вийти цілком дано. Читай, читай далі.
Той дочитав до кінця, і очі його загоралися дедалі більшим огнем. Тоді він відклав^ пергамен і сказав байдуже:
— А-а, це той Пресвітер Йоан. Звісно, у своєму монастирі я читав немало донесень тих, хто побував у його царстві.
— Але ж ти не знав навіть, хто то такий, поки не прочитав!
— Журавлі летом своїм малюють літери, не вміючи писати. Лист цей говорить про якогось Пресвітера Йоана, і це брехня, бо хоч мовить він про справжнє царство, у тих донесеннях, які я читав, воно зветься царством Володаря Індій. Бавдоліно ладен був побитися об заклад, що цей поганець стріляє навмання, але Зосима не залишив йому часу, щоб сумніви ці розвинулися.
— Трьох речей вимагає Господь від хрещеної людини: правдивої віри в душі, щирості у мові й здержливості тіла. Володар Індій не міг написати того твого листа, бо в ньому забагато неточностей. Приміром, він говорить про багатьох дивовижних істот, які живуть там, але нічого не згадує про… дай згадати… так ось, нічого не згадує, наприклад, про метагаллінарій, про тинсирет, ані про камететернів.
— А що ж воно таке?
— Що таке?! Та тільки-но прибувши в країну Пресвітера Йоана, відразу наштовхуєшся на тинсирету, і якщо не знаєш, як з нею обійтися… хрум… вона зжере тебе одним махом. Овва, це тобі не Єрусалим, де щонайбільше можеш зустріти якогось верблюда, крокодила чи там пару слонів та й усе, там не все так просто. Крім того, послання це здається мені підозрілим, бо досить дивно, що звертається воно до твого цісаря, а не до нашого василевса, адже царство цього Йоана ближче до візантійської імперії, ніж до латинської.
— Ніби ти знаєш, де воно.
— Точно не знаю, але міг би його знайти, бо хто знає мету, то знає і шлях до неї.
— Тоді чому ніхто з вас, ромеїв, там не побував?
— А хто тобі казав, що ніхто туди не пробував дістатися? Я б міг сказати тобі, що василевс Мануїл дійшов до земель іконійського султана і вже був на шляху до царства Володаря Індій.
— Міг би сказати, але не кажеш.
— Бо два роки тому славне наше військо зазнало поразки саме в тих землях, біля Міріокефалу. А тепер потрібен час, щоб василевс наш зібрався в новий похід. Але якби я мав купу грошей, гурт добре озброєних людей, здатних давати собі раду з чималими труднощами, то, знаючи, у який бік іти, я б тут же вирушив туди. По дорозі можна розпитати місцевих і йти за їх вказівками… Знаків, мабуть, є немало, і коли ти на правильному шляху, то починаєш помічати дерева, які цвітуть лише в тих землях, або зустрічати звірів, які живуть тільки там — як, скажімо, метаґаллінарії.
— Слава метаґаллінаріям! — сказав Бавдоліно і підняв чарку.