Але те було давно, — додав він, зітхнувши і мрійливо дивлячись на своє малятко, — дуже давно, і все те минуло…
— Ні-ні, нічого подібного! — скрикнула матуся Брінкер гаряче. — Невже ти гадаєш, що я дозволила б їй ту пісеньку забути?.. Гретель, донечко, заспівай лишень тієї старовинної пісеньки, що ти її змалечку знаєш!
Руки Раффові Брінкерові безвладно впали, очі заплющились… Але як же втішно було дивитися на посмішку, що не сходила йому з уст, поки голос Гретель обгортав його, як м'які хвилі запашного фіміаму.
Гретель тільки виводила пісні, — адже ж слів вона не знала…
Інстинктивно намагалася вона виводити ніжніше, м'якше, майже тим голосом, яким співала десять років тому, і Раффові починало здаватися, що його дворічне малятко знову примостилося поруч нього.
Тільки-но спів скінчився, Ганс став на дерев'яного ослона й почав нишпорити в миснику.
— Обачніше, Гансе! — сказала матуся Брінкер, яка, хоч і жила дуже вбого, а проте завжди була дбайлива господиня. — Обачніше! Вино стоїть там праворуч, а білий хліб за ним.
— Не бійтеся, мамо, — відповів Ганс, шукаючи чогось на горішній полиці, — я нічого не перекину.
Зіскочивши з ослона, він підійшов до батька й подав йому довгастий сосновий брусок. Той брусок був закруглений з одного кінця, і на самому кінчикові пороблено глибокі нарізи.
— Ви знаєте, що це таке, тату? — запитав Ганс.
Обличчя Раффові Брінкерові заясніло:
— Звичайно, знаю, синку; це — човен, що я його почав був майструвати для тебе вчо… е ні, помиляюсь, — не вчора, а багато років тому.
— Я ввесь час зберігав його, — ще відтоді, татку; ви зможете його тепер докінчити, коли руки ваші знову зміцніють.
— Тільки не для тебе, мій хлопчику, а хіба що для майбутніх онуків. Ти вже майже дорослий, Гансе. Чи ти ж допомагав матері, синку, протягом цих тяжких років?
— Та ще й як допомагав! — вкинула слово матуся Брінкер.
— Стривайте… — пробубонів батько, трохи розгублено дивлячись то на дітей, то на жінку. — Скільки ж часу минуло з тої ночі, коли вода почала прибувати? Це останнє, що я пам'ятаю…
— Ми сказали тобі правду, Раффе. Минулого року, на зелені свята, скінчилося десять років.
— Десять років!.. То ти кажеш, що я тоді впав? Та невже ж я відтоді ввесь час недугував на пропасницю?
Матуся Брінкер зніяковіла, — вона не знала, що відповісти. Хіба ж можна сказати йому все? Сказати йому, що він увесь цей час був недоумкуватий, мало не божевільний? Ні, ні! Доктор категорично загадав їй не засмучували й не хвилювати слабого.
Ганс та Гретель здивовано глянули на матір, почувши її відповідь.
— Дуже можливо, Раффе, — промовила вона, кивнувши головою та підіймаючи брови. — Коли такий кремезний чоловік, як ти, падає сторч головою, — то вже не жарт! Йому може подіятися не знати що… Але тепер ти здоровий, Раффе, хвалити бога!
Рафф, який очутився ще так недавно, схилив голову.
— Атож, майже здоровий, фроу, — мовив він, помовчавши трохи, — але часом голова мені кружка йде, мов колесо на прядці. Я тоді тільки зовсім одужаю, коли повернуся на дамби. Як ти гадаєш, чи скоро я зможу взятися до роботи?
— Послухайте-но, що він говорить! — скрикнула матуся Брінкер, радіючи й лякаючись водночас. — А чи не краще покласти його знову в ліжко, Гансе? Він збирається до роботи братися!.. Га! Чуєш?.. До роботи!.. Де ж пак!
Вони хотіли були підвести Раффа з крісла, але він зупинив їх.
— Та годі-бо вам, постривайте! — сказав він, і по виду йому пролинуло щось, що нагадувало його колишній усміх (Гретель не бачила того усміху зроду). — Хіба мужчина може дозволити, щоб його підіймали, немов яку колоду? Запевняю вас, що сонце не встигне тричі спочити, як я вже знову буду на дамбах. Так-то! Там знайдуться вірні приятелі, що скажуть мені: "Здоров!" Ех, що-то поробляють зараз Ян Кампгюйсен та молодий Гоогсвлейт… Я певен, що вони були добрі друзі для тебе, Гансе.
Ганс глянув на матір. Молодий Гоогсвлейт помер п'ять років тому. Ян Кампгюйсен сидів у тюрмі в Амстердамі.
— Авжеж; вони, звичайно, зробили б для нас усе, що змогли, — сказала матуся Брінкер, похопившися звести розмову на інше, — коли б ми звернулися були до них… Але Ганс так багато працював і вчився, що йому ніколи було заводити собі друзів.
— Працював і вчився… — повторив Рафф замислено. — Та хіба ж наші діти вміють читати й рахувати, Мейтьє?
— Ще й як добре! Ось послухай-но їх! — відповіла вона з гордістю. — Та вони встигають переглянути цілу книжку, доки я змию підлогу. Ганс, коли він дивиться на сторінку із довгими словами, то так уже радіє та тішиться, що й слів не добереш!.. Ну, чисто тобі трусик у капусті. Що ж до рахування…
— Ану, синку, допоможи мені трошки, — перебив їй Рафф Брінкер, — я мушу знову покластися в ліжко.
РОЗДІЛ XXXVIII
Тисяча гульденів
Пізно ввечері Брінкери заходилися вечеряти. Мати відрізала три скибки чорного хліба для себе й для дітей, і вони почали їсти його, запиваючи водою. Хто б міг подумати, що в них у миснику лежать різні смачні речі? Ганс та Гретель, уминаючи свою скромну вечерю, мрійно поглядали на мисник, але їм і на думку не спадало відібрати хоч кришечку того добра у батька.
— Вій попоїв добре, — мовила матуся Брінкер, кивнувши на ліжко, — і ту ж мить заснув… Ах, сердешний! Багато днів спливе, доки він убереться в силу, йому страшенно хотілося посидіти ще, але, коли я почала удавати, ніби згоджуюсь і ось-ось його підведу, — він передумав… Пам'ятай, дочко моя, — коли ти матимеш свого власного чоловіка (хоч до того ще, мабуть, дуже далеко), пам'ятай, що ніколи не буде твоє зверху, якщо ти йому перечитимеш. "Покірна дружина мужу господиня…" Помалу! Помалу! Не ковтай такими великими кавалками, донечко! Мені вистачило б двох отаких кавалків на цілий обід… Що тобі, Гансе? Ти так втупився очима в стіну, немов побачив на ній павутиння.
— Ні, мамо, я просто думав…
— Думав? Про віщо?.. Ах, нема чого й питати… — додала вона зміненим голосом. — Я й сама думала допіру про те ж саме… Так-так… Чи то ж який сором, що нам цікаво знати, куди поділася наша тисяча гульденів? Але… ні слова батькові про ті гроші… ні слова… Адже ж і так ясно він нічогісінько про них не знає.
Ганс тривожно глянув на матір: він боявся, що вона схвилюється, як це траплялося завжди, коли мова заходила про ті запропащі гроші; але вона мовчки їла свою скибку хліба, відкусуючи маленькими кавалочками, й сумно дивилась у вікно.
— Тисяча гульденів… — почувся раптом з постелі слабкий голос. — Так-так… Сподіваюсь, що вони дуже знадобилися тобі, фроу, протягом тих довгих років, поки чоловік твій байдикував.
Бідолашне жінка схопилася. Ці слова знищили останню надію, що зажевріла була в ній знедавна.
— Ти прокинувся, Раффе? — промимрила вона.
— Еге ж, Мейтьє, і почуваю себе далеко краще. Я кажу, — як добре, що ми призбирали собі стільки грошей, фроу! Чи стало ж їх тобі на всі десять років?
— Я… я… не мала їх, Раффе… Я…
И вона вже збиралася розповісти чоловікові всю правду, але Ганс приклав пальця до вуст, щоб її остерегти, й прршепотів:
— Згадайте, що казав нам меестер: батька не можна хвилювати.
— То побалакай з ним сам, синку, — відповіла вона, тремтячи.
Ганс хутенько підійшов до ліжка.
— Я радий, що ви почуваєте себе краще, — мовив він, нахиляючись до батька. — Ще кілька днів, і ви зовсім поздоровшаєте.
— Та мабуть, що так. А чи ж надовго вистачило тих грошей, Гансе? Я недочув, що відповіла мати. Що вона сказала?
— Я сказала, Раффе… — промовила матуся Брінкер, затинаючись, і глянула розпачливим поглядом на чоловіка, — я сказала, що їх немає.
— Пусте, пусте, жінко, не сумуй! Тисяча гульденів на десять років — то зовсім не багато, та ще коли треба виховувати дітей; у кожному разі, з тими грішми вам не довелося бідувати… Чи часто ви слабували?
— Н-ні… — схлипнула матуся Брінкер, прикриваючи фартухом очі.
— Цить… цить, жіночко, чого ж ти плачеш? — промовив Рафф лагідно. — Ми не за довгий час напхаємо грішми другий гаман; дай тільки мені звестися на ноги. Як добре, що я розповів тобі все про них перш, ніж звалився.
— Що ти мені розповів, чоловіче?
— А те, що я закопав оті гроші. А оце допіру приснилося мені, ніби я не казав тобі нічого.
Матуся Брінкер не витримала й порвалася вперед. Ганс ухопив її за руку.
— Цитьте, мамо! — шепнув він, хапливо відводячи її набік. — Ми мусимо поводитися дуже обережно.
Вона спинилася, стиснувши руки й тяжко дихаючи від хвилювання, а Ганс знову підійшов до ліжка. Тремтячи з нетерплячки, він промовив:
— То був, мабуть, прикрий сон… А ви пам'ятаєте, коли ви закопали гроші, тату?
— Еге ж, синку. То було вдосвіта, того самого дня, коли я впав і розбився. Ян Кампгюйсен напередодні викликав чимсь мої підозріння й мені здалося, що він не дуже-то чесна людина. Він єдиний, крім твоєї матері, знав, що ми зібрали тисячу гульденів… Ось чому не спав я тієї ночі, встав удосвіта і закопав гроші… Дурний я був, що мав підозру на старого друга!
— Я ладен побитися у заклад, тату, — сказав Ганс, посміхаючись і подаючи знаки матері та Гретель, щоб ті йому не заважали, — що ви й самі забули, де їх закопали.
— Ха-ха-ха! Ні-ні, — де там забув… Ну, на добраніч, сину мій, — щось мене ніби знову сон змагає.
Ганс хотів був відійти від ліжка, але не насмілився переступити материну волю (мати-бо весь час подавала йому знаки), тож він залишився й промовив м'яко:
— На добраніч, тату… То як ви сказали? Де ви закопали гроші? Я був тоді ще зовсім маленький.
— Під молодою вербою, що росте поза нашою хатиною, — відповів Рафф Брінкер, майже засинаючи.
— Ах, так-так… На північ від дерева, — правда ж, тату?
— Ні, на південь. Та ти, либонь, і сам добре знаєш те місце, хитрику… Адже ж ти запевне крутився там коло матері, коли, вона добувала гроші… А тепер, синку, обережнень-ко… поверни трохи цю подушку… отак. На добраніч!
— На добраніч, тату! — сказав Ганс, мало не стрибаючи з радощів.
Тієї ночі повновидий місяць зійшов дуже пізно й зазирнув крізь маленьке віконечко до Брінкерової хатини, осяявши все навколо ясним світлом; а проте його проміння не потурбувало Раффа Брінкера. Він міцно спав, спала й Гретель. Що ж до Ганса та його матері, то вони й не лягали.
Захопивши з собою все потрібне, мати з сином тихесенько вийшли з хатини й солодке сподівання відбивалося їм на обличчях; вони несли поламаного заступа та заіржавілі інструменти, що довгенько попослужили Раффові, коли він був ще здоровий та працював на дамбах.
Було так ясно, що вони навіть здалеку бачили вербу зовсім виразно.