Тепер між мною і цією незнайомкою вже протяглася ниточка. Ще дуже тоненька, правда, аде постараюся, щоб вона стала міцніша, щоб вийшла кодола, по якій я піднявся б на балкон принцеси.
— Ви блискуче опанували теорію і воєнні хитрощі кохання,— шанобливо сказав Пілад.
— У всякім разі, я так думаю,— відповів Орест.— А тепер ходімо, додому, сполохана красуня появиться знову не так скоро. Увечері я все розвідаю.
Друзі повільно піднялися по сходах старого будинку і зайшли всередину. Вернімося тепер і ми до наших акторів.
Недалеко від заїзду було приміщення, у якому грали в м'яча, воно якраз годилося для театру. Актори найняли його, і міський майстер-столяр за вказівками Тирапа скоро обладнав там усе відповідно до нового призначення. Місцевий маляр, який малював вивіски і розписував карети гербами, освіжив пом'яті й вилинялі декорації і навіть намалював одну нову, причому досить вдало. Кімнату, де роздягались і одягалися гравці в м'яча, пристосували для акторів — туалетні столики актрис відгородили ширмами, і вийшло щось подібне до вбиралень. Усі нумеровані місця були розкуплені заздалегідь, скидалося на те, що трупа матиме непоганий збір.
— Як жаль,— зітхнув Тиран, перелічуючи з Блазіу* сом вистави, які слід було б показати,— як жаль, що з нами немає Зербіни! Щиро кажучи, субретка в п'єсі — то наче mica salis — дрібок солі, що надає комедії гострішого смаку, пікантності, її іскриста веселість осяває сцену; вона оживляє нудні місця, сміючись на всі тридцять два свої перлисті зуби, облямовані яскравим карміном, заражає тим сміхом і глядачів. Жвавими теревенями, безцеремонністю і любо-страстям вона підкреслює цнотливу манірність, ніжність мови і воркування закоханої простушки. Яскраві кольори її не вельми строгого вбрання тішать погляд, вона може відкрити аж до підв'язки свою струнку ніжку, обтягнуту червоною панчохою з золотими стрілками, а це приємно подивитись і молодим, і старим — старим особливо, бо таке видовисько пробуджує у них погаслий запал.
— Авжеж,— зітхнув Блазіус,3— субретка — чудова приправа, слоїк з присмаками, такими потрібними для прісних сучасних комедій. Але що вдієш, треба якось обходитися без неї. Ні Ізабелла, ні Серафіна на цю роль не годяться. До того ж нам потрібні й закохана простушка та перша кокетка. Сто чортів у душу тому маркізові де Брюйєру, який украв нашу незрівнянну Зербіну, цю єдину в своєму роді перлину, найкращу з усіх субреток!
Саме на цьому місці розмови двох акторів од воріт заїзду почулося сріблясте дзеленчання дзвіночків, а потім у дворі по бруківці жваво й розмірено застукотіло, і співрозмовники, спершись ліктями на поручні галереї, по якій вони прогулювались, побачили трьох нарядних, осідланих на іспанський лад мулів, прикрашених перами, вовняними китицями, з гронами дзвіночків, вишитими шорами і смугастими попонами. Все було пишне й чисте, відчувалося, що то мули не наймані.
На першому з них, поклавши поперек сідла аркебуз, сидів лакей у сірій лівреї, з мисливським ножем за поясом, важний і пихатий — коли б не одяг, то можна було б подумати, що то вельми велике цабе. В одній руці, обкрутивши круг кисті, лакей тримав довгий повід, ведучи за собою другого мула — з двома здоровенними тюками, прив'язаними для рівноваги з обох боків в'ючного сідла і накритими валенсійською накидкою.
Третій мул — він був ще нарядніший і йшов ще величніше, ніж перші два,— віз молоду жінку, закутану в оторочену хутром накидку, в сірому, низько насунутому фетровому капелюсі з червоним пером.
— Ба! — озвався Блазіус до Тирана.— Тобі цей кортеж нічого не нагадує? Здається, я вже чув дзеленькотіння цих балабончиків.
— Бий тебе сила божа! — вигукнув Тиран.— Та це ж ті самі мули, що були там на дорозі, біля розп'яття, і забрали Зербіну. Про вовка помовка...
— ...а вовк у заїзд,— по-своєму докінчив Блазіус.— О стократ щасливий день, гідний вікопомної відзнаки! Далебі, це ж сама сеньйора Зербіна! Ось вона зіскакує з тієї худобини, загонисто, як тільки Зербіна вміє, крутнувши стегнами, ось кидає свій плащ на руки лакеєві. А тепер знімає капелюха, стріпує головою, поправляючи коси, як пташка пір'я. Гайда назустріч, бігом по сходах!
Блазіус і Тиран вибігли на подвір'я і зустріли Зербіну біля ґанку. Вона радісно кинулась Педантові на шию, руками обхопила його голову.
— Я хочу на радощах обнять тебе й поцілувати твою стару личину так кріпко й палко, наче ти молодий, гожий парубок! — вигукнула вона, супроводячи слова ділом.— Не ревнуй, Іроде, не насуплюй свої кошлаті чорні брови, ніби ти готуєшся до винищення немовлят5. Я й тебе поцілую. А почала з Блазіуса, тому що він бридкіший.
І Зербіна чесно виконала обіцянку, бо вона була дівчина по-своєму порядна й додержувала слова. Актори взяли її під руки й усі троє пішли на галерею, а звідти — в кімнату, яку вже підготував кмітливий Біло. Ввійшовши, Зербіна впала в крісло й шумно перевела дух, наче позбулася величезного тягаря.
— Ви не уявляєте,— трошки помовчавши, озвалася вона до двох акторів,— як я рада, що знову з вами; не подумайте, що я закохалась у ваші старі пики, попсовані білилами та рум'янами. Слава богу, я ні в кого не закохана! А рада, що повернулась у своє середовище, бо кожна людина повинна жити у своєму середовищі, без нього їй кепсько. Вода не годиться для пташок, так само, як повітря для риб. Пташки у воді тонуть, а риби на повітрі задихаються. Я — актриса від природи, моя стихія — театр. Тільки тут мені вільно дихається; сморід димних свічок для мене дорожчий од цивету, смирни, амбри, мускусу й усіх інших пахощів. Затхлий дух куліс для мого носа — як бальзам. Сонце наганяє на мене нудьгу, правдешнє життя бачиться мені сірим. Я повинна служити уявному коханню, жити і діяти в світі романтичних пригод, а це світ театру. З того часу, як поети перестали промовляти моїми устами, я наче оніміла. Отож хочу знову грати в театрі. Сподіваюсь, ви ще нікого не взяли замість мене. А втім, мене ніхто не може замінити. А якщо б узяли когось, то я б кігтями роздерла тій шльондрі морду й вибила б їй чотири передні зуби об край сцени. Коли зазіхають на мої права, то я люта, як чорт.
— Тобі не треба вдаватися до такого побоїща,— мовив Тиран.— У нас немає субретки. Ми переробляли твої ролі для старіших, підганяли до дуеньї, і їх виконувала Леонарда,— то було доволі сумне й похмуре перетворення, але ми не мали іншого виходу. Якби ти за допомогою тих чарівних натирань, про які говорить Апулей6, обернулася пташкою, прилетіла сюди й сіла скраєчку даху, коли ми з Блазіусом оце щойно розмовляли, то почула б, як ми тут згадували тебе; відсутніх нечасто хвалять, а ми про тебе сказали не одне добре слово на лірико-піндаричний7 і дифірамбічний лад.
— Ваші слова та богові в вуха,— відповіла Зербіна.— Я бачу, ви такі ж славні товариші, як були, й вам дуже не вистачало вашої Зербіночки.
Прислуга занесла до кімнати різні пакунки, ящики, сундуки; актриса оглянула їх, а потім узяла маленькі ключики на срібному кільці й тут же, в присутності двох своїх товаришів, повідмикала замки. В сундуках були гарні плаття, тонка білизна, мережива, вишивки, коштовні прикраси, оксамит і китайський шовк — ціла виправа, багата й вишукана. І ще там був здоровенний шкіряний гаман — довгий, широкий і важкий, повен грошей; Зербіна розв'язала його, перехилила, і на стіл полилося золото. Справжній Пактол 8 із золотих монет. Зануривши смагляві ручки в ту купу золота, наче віяльниця в зерно, Субретка набирала його жменями, піднімала, а тоді розкривала жмені, і луїдори падали блискучим дощем, густішим за той, що спокусив Данаю, доньку Акрісія, проникнувши в її мідяну вежу9. Очі Зербіни блищали так же, як золоті монети, ніздрі роздувались, вона нервово сміялася, відкриваючи при тому рівні білі зуби.
— Серафіна лопнула б од злості й досади, якби побачила у мене стільки грошей,— сказала Субретка Блазіусу й Іроду.— Вам я показую їх, аби ви знали, що назад у лоно театр г мене привела не нужда, а тільки чиста любов до мистецтва. А якщо ви, мої стариганчики, сидите без грошей, то запускайте лапи й не соромтеся, беріть, скільки захопите.
Актори подякували їй за щедрість, але відмовилися, запевнили, що у них є гроші.
— Гаразд,— погодилась Зербіна,— потім пригодяться, я, як вірний скарбничий, берегтиму їх у своїй шкатулі.
— Виходить, ти покинула небораку маркіза,— скрушно мовив Блазіус,— бо він тебе не міг покинути, ти не з таких. Тобі підходить роль не Аріадни, а скоріше Цірцеї 10. А він, що не кажи, блискучий вельможа, з придворними манерами, гожий собою, розумний і з усіх поглядів вартий того, щоб його любили довше.
— Я хочу зберегти його, як перстень на пальці,— відповіла Зербіна,— як найбільшу коштовність у моїй шкатулі. Та я й не розстаюся з ним, а зараз покинула тільки задля того, щоб він поїхав за мною.
— Fugax sequax, sequax fugax,— зауважив Педант.— Ці чотири загадкові латинські слова, схожі на жаб'яче квакання з комедії "Жаби" — твору добродія Арістофана, афін-ського поета,— містять у собі суть любовної науки і можуть бути правилом поведінки для осіб і чоловічої статі, й жіночої.
— А що означає твоя латина, старий Педанте? — поцікавилась Зербіна.— Ти ж не переклав, забувши, що не всі були, як ти, вчителями в колежі і лінійкою втовкмачували науку своїм вихованцям.
— Ці чотири слова можна було б перекласти двома рядками по чотири слова,— відповів Блазіус,— ось таким віршиком:
Якщо утікаєш — тебе доганяють, Якщо поженешся — тебе уникають.
— Оце поезія,— засміялася Зербіна.— Ці вірші хоч співай на мотив якоїсь пісеньки під святкову дудочку і солоденькі ріжки, встромлені в тістечка.
І шалапутка заспівала вірші Педанта — на все горло ä таким чистим, сріблястим і переливчастим голосом, що було любо слухати. А супроводила вона свій спів напрочуд виразними гримасами, то веселими, то сердитими — здавалося, наче й справді перед тобою двоє коханців, то він, розпалений пристрастю, женеться за нею, а вона, зневажаючи ту любов, утікає, а то навпаки. Нарешті, вдосталь натішившись цим жартом, вона вгамувалася, стала поважна.
— Ось послухайте мою історію,— сказала і почала розповідати.— Маркіз велів слугам, які ждали там, на роздоріжжі з розп'яттям, одвезти мене в свій чи то маленький замок, чи мисливський будинок, який стоїть далеко серед лісових хащів,— коли не знаєш, то й не знайдеш, бо його закриває чорна стіна густих смерек.