Це заповзання на територію, де чигає небезпека щоразу зустрітися з огидними гадами, змарнувати свої сили і зрештою виснаженим залишитися лежати біля межі... задля нічого!
Це "бажання досліджувати", однак, і потойбічним завдає великої шкоди!
Багатьом темним у такий спосіб надається можливість, їх навіть просто вводять у спокусу скоїти зло і звалити на себе нову провину, у чому зазвичай вони не змогли б зайти так легко. Інші ж через безперервне зв'язування бажаннями та думками затримують своє стремління у височінь. За детальнішого спостереження ця дослідницька діяльність проявляється часто то дитячою впертістю, то просочується найбезцеремоннішим егоїзмом, і водночас є такою незграбною, що, стенувши плечима, мусимо себе запитати, як взагалі можливо, що хтось хоче відкрити громадськості країну, в якій він сам не зробив ані кроку, а отже, про яку насправді нічого не знає.
Хибним є вже те, що весь пошук відбувається на очах у широкої громадськости. Це відкриває широкий простір для фантазерів та шарлатанів* (базік, шахраїв) і підриває довіру людства.
У жодній справі так не буває. І кожне дослідження, яке сьогодні визнано цілком успішним, раніше під час пошуку зазнавало безлічі невдач. Але громадськості не давалося достатньо можливости це співпереживати! Вона втомлюється від цього і з часом втрачає будь-який інтерес. У результаті, коли Істину нарешті знайдено, головна сила переламного і вирішального піднесення виявляється вже втраченою. Людство до тріумфальної радости, що всіх переконуючи, захоплює, більше зібратися на силі не спроможне.
Розчарування при виявленні хибних шляхів стає гострою зброєю в руках численних ворогів, які сотням тисяч людей з часом можуть прищепити таку недовіру, що ці нещасні при з'явленні Істини вже не захочуть серйозно її перевірити з одного лише побоювання нової омани! Вони затулять свої вуха, які зазвичай мали відкритими, і так змарнують останній проміжок часу, який міг би ще дати їм можливість піднестися до Світла. Таким чином темрява здобуває нову перемогу! Дякувати за це вона може дослідникам, які для цього подали їй руку і які охоче та гордо очолили керівництво сучасної духовної науки!
32. Хибні шляхи
Люди, за незначним винятком, перебувають у безмежній та надзвичайно згубній для них омані!Бог не має потреби бігати за ними і просити їх, аби вони неодмінно повірили в Його буття. І Його слуг послано не для того, щоб невпинно закликати не відмовлятися від Нього. Це було б просто сміховинно. Так думати і на таке сподіватись означає знецінення та приниження величного Божества. Ця помилкова думка завдає великої шкоди. Живиться вона діями багатьох справді серйозних пастирів, які в справжній любові до Бога та людей знову й знову намагаються навернути, переконати й залучити до церкви людей, цілковито налаштованих на земне. Це все призводить лише до безмірно роздутої зарозумілости людей, упевнених у своїй значущості, і багато хто, врешті-решт, справді має ілюзію, що їх треба благати, аби вони бажали добра. Це виявляє також дивну позицію величезної кількости всіх "віруючих", які значно частіше показують приклад, що багатьох скорше відлякує, ніж мотивує до наслідування. Тисячі й тисячі відчувають у собі певне задоволення, піднесення від усвідомлення, що вони вірять у Бога, виконують свої молитви з достатньою для них серйозністю і не завдають своєму ближньому жодної зумисної шкоди.
У цьому внутрішньому "піднесенні" відчувають вони певну винагороду за добро, вдячність Бога за їхню слухняність, знаходять єднання з Богом, про якого інколи думають із певним священним трепетом, що пробуджує або залишає після себе почуття блаженства і щастя, яким вони насолоджуються.
Проте ці юрби віруючих ідуть хибним шляхом. Вони щасливо живуть у створеній ними самими ілюзії, і цим несвідомо приєднують себе до тих фарисеїв, які зі справжнім, але хибним почуттям вдячности приносять свої маленькі жертви: "Господи, дякую Тобі, що я не такий, як ті". Вони цього не промовляють, навіть фактично не думають, але "піднесене почуття" всередині них є не що інше, як ця несвідома подячна молитва, яку ще Христос позначив як фальшиву.
Внутрішнє "піднесення" в таких випадках є не що інше, як вияв самовдоволення, викликаного молитвою або умисно добрими думками. Ті, хто називає себе смиренним, здебільшого дуже далекі від справжньої смиренности! Часто це потребує зусиль, аби розмовляти з такими віруючими. Ніколи і нізащо з такими настроями вони не досягнуть блаженства, яке, напевно, вже вважали отриманим! Їм треба остерігатися, щоб вони, бува, зовсім не згинули у своїй духовній гордині, яку приймають за смиренність. Багатьом покищо зовсім не віруючим буде легше ввійти до Царства Божого, ніж усім цим юрбам із їхнім пихатим смиренням, котрі насправді, не просто прохаючи, але й побічно вимагаючи, постають перед Богом, аби Він їх нагородив за їхні молитви і побожні слова. Їхні прохання – це вимоги, їхня сутність – лицемірство. Вони перед Його Лицем розвіються як порожня полова. Їм нагородою буде, безсумнівно, зовсім інше, ніж вони гадають. Вони вже на Землі мали вдосталь насититися від усвідомлення власної цінности.
Почуття вдоволення швидко зникне з переходом в Етерноречовинний світ, у якому внутрішнє відчуття, ледь помітне тут, стане головним, тимчасом як почуття, що досі породжувалося переважно лише думками, перетвориться на ніщо.
Внутрішнє тихе, так зване смиренне, очікування кращого насправді є не чим іншим, як вимогою, навіть якщо її висловлено інакше – такими прекрасними словами. А кожна вимога є самовпевненістю. Бог єдино має право вимагати! І Христос приходив до людей зі своїм Посланням, не прохаючи, а застерігаючи та вимагаючи. Він давав корисні роз'яснення про Істину, а не спокушав привабливою винагородою слухачів, аби тим заохотити їх стати кращими. Він наказував серйозним шукачам спокійно та суворо: ідіть і дійте згідно з ними!
Вимагаючи, стоїть Бог перед людством, а не зваблюючи та прохаючи, не скаржачись та сумуючи. Спокійно віддасть Він усіх поганих, навіть усіх нерішучих темряві, аби спрямовані у височінь більше не зазнавали нападів та щоб решті дати змогу глибоко пережити все, що ті вважали за правильне, аби вони дійшли до усвідомлення своїх помилок!
33. Ідеальні люди
Ми воліємо ж краще сказати: люди, котрі хочуть бути ідеальними! Однак тут нам доведеться спочатку якнайретельніше відділити, насамперед, усіх тих, хто себе залюбки так називає або охоче дозволяє називати, хоча ніскільки не належить до тих, хто хоче бути ідеальним. Вони утворюють велику категорію сентиментально-мрійливих людей обох статей, до яких іще долучаються обдаровані фантазією, котрі ніяк не можуть навчитися опанувати свій дар і застосувати його з користю. Мусять відпасти й ті, хто завжди невдоволений наявними обставинами, і це невдоволення зводиться до того, що вони мають ідеальніші задатки, ніж усі інші, і тому не сумісні зі своїм часом. Потім знайдеться з-поміж представників обох статей іще безліч так званих тих, кого "не розуміють", причому серед них величезну множину становлять дівчата та жінки. Люди цього сорту взяли собі в голову, що їх не розуміють. Це означає досить чітко, що вони повсякчас уявляють, ніби мають у собі безцінні скарби, які інша сторона, з якою вони власне підтримують стосунки, не здатна розпізнати. Насправді ж аніякого скарбу в їхніх душах немає, зате натомість є лише невичерпне джерело надмірних, ніколи не тамованих бажань.Можемо всіх людей, яких нібито не розуміють, спокійно назвати просто "непридатними" людьми, бо вони виявляються непридатними для справжнього сучасного життя і захоплюються лише нереальним, почасти навіть легковажним. Завжди, одначе, тим, що не годиться для здорового земного життя. Шлях таких дівчат і жінок, яких вічно не розуміють, на жаль, дуже часто заводить до такого життя, яке загальноприйнято називати "легковажним", аморальним, тому що вони занадто вже охоче та легко і занадто часто дозволяють себе "втішати", про що, звісно, знають чоловіки певного штибу, які безсоромно цим користуються. Саме ті, кого ніхто не розуміє, одначе, завжди в усьому були і будуть ненадійними. Вони вважають себе ідеальними, хоч насправді взагалі нічого не варті, тож серйозній людині, яка не має ницих намірів, краще за все уникати зустрічей із ними. Надавати їм допомогу немає сенсу. Зближуються з ними майже завжди лише "втішителі" зі злими намірами, причому взаємодія спрацює дуже швидко, бо в серці або в руках так званого утішителя дівчина, яку не розуміють, або подібна жінка після кількох днів чи тижнів уже знову почуватиметься такою, яку "не зрозуміли", і відчуватиме томління за кимось новим, хто буде її розуміти, тому що вона взагалі не знає, чого сама, власне кажучи, хоче. До всіх оцих непридатних груп додається, зрештою, ще й група безневинних мрійників! Вони здаються безневинними, як діти. Безневинність такого мрійника стосується, однак, лише впливу на нього самого, його особистість, а не його оточення та всіх людей, з якими він спілкується. На багатьох такий безневинний мрійник у спілкуванні вже безпосередньо впливає як отрута вповільненої дії, руйнуючи, розкладаючи, тому що, розвиваючи свої ідеї, він здатний вирвати їх із нормального і тому здорового земного життя, щоб вести в царство недоречного, нереального для земного буття. Однак зверніть увагу: я не кажу, що такий мрійник нечистий або зовсім поганий, – навпаки. Він може бажати найкращого, але для Землі його бажання завжди нереальне, практично нездійсненне, і через це його діяльність для земного буття не сприятлива, а, навпаки, гальмівна, руйнуюча.
Та й з-поміж решти людей, котрі "прагнуть до ідеалу", ми мусимо ще раз зробити поділ, якщо будемо уважно спостерігати. Ми виявимо тоді ще два типи людей: тих, що "рівняються" на ідеал, і тих, що прагнуть до ідеалу. Люди, що рівняються на ідеал, здебільшого слабкодухі, які завжди жадають чогось, чого взагалі неможливо досягти. Принаймні не на Землі, і тому вони ніколи не можуть бути по-справжньому щасливі або хоча б радісні. Від групи "незрозумілих" вони розташовані дуже близько і з часом впадають у хворобливу сентиментальність, яка ні до чого доброго не доводить.