Він усе вмів робити бездоганно — і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по-італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: "Достоту Ісус Христос!"
Незабаром його наміри стали явними, і Поль уже не сумнівався, що Мазеллі старається, щоб Шарлотта закохалася в нього.
І, здавалося, небезуспішно. Він вдався до таких лестощів, хитрощів, був такий догідливий, що коли дівчина бачила його, її обличчя прояснялось, вона була явно задоволена.
Поль і собі, навіть до пуття не усвідомлюючи того, став поводитись, як закоханий і як суперник. Побачивши доктора біля Шарлотти, він теж підходив до неї і, з властивою йому прямотою, старався завоювати прихильність дівчини. З грубуватою ніжністю, по-братському віддано, він говорив їй: "Я вас дуже люблю, повірте!" — але говорив з такою фамільярною щирістю, що його слова не можна було вважати любовним освідченням.
Здивований несподіваним суперництвом, Мазеллі пускав у хід всі свої здібності, і коли Бретіньї, вражений ревнощами, тими наївними ревнощами, які чоловік відчуває до кожної жінки, навіть не коханої, а такої, що тільки подобається йому, — коли Бретіньї з своєю природною пристрастю ставав різким та погордливим, італієць, який був більш гнучкий і завжди володів собою, відповідав дотепними жартами, влучними шпильками і глузливими компліментами.
Це була щоденна боротьба, якою обидва захопилися, хоч, може, ні той, ні той не мав якоїсь певної мети. Вони не хотіли поступитись, як ті собаки, що вчепилися в одну кістку.
До Шарлотти знову повернувся добрий настрій, але якесь тонке лукавство, щось нез'ясовне, не таке щире, як колись, з’явилось у її усмішці та погляді. Здавалося, Гонт-ранова зрада її навчила, підготувала до майбутніх розчарувань, зробила хитрішою і обережнішою. Вона тонко і вправно маневрувала між обома закоханими, кожному казала те, що слід було казати, аби не викликати сутички між ними, ніколи жодному з них не віддала переваги, трохи глузувала з кожного в присутності суперника, лишаючи їх в однаковому становищі, і навіть ніби не зважала серйозно на жодного. І в усьому цьому не було кокетства, а тільки весела хлоп’яча задиркуватість, яка часом робить дівчат непереможними.
Та ось Мазеллі начебто дістав перевагу. Стосунки між ним і Шарлоттою, здавалося, стали ближчі, немовби появилася якась таємна згода. Розмовляючи з дівчиною, він легенько грався її парасолькою або стрічкою сукні, а Поль вбачав у тому своєрідне моральне володіння і впадав у розпач, ладен був дати італійцеві ляпаса.
А одного разу, в домі Оріолів, розмовляючи з Луїзою та Гонтраном і пильно стежачи за Мазеллі, який тихенько щось розповідав Шарлотті, а вона всміхалася, Бретіньї раптом побачив, що дівчина дуже схвилювалась і почервоніла; у нього не було сумніву, що той освічився їй у коханні. Вона опустила очі, перестала всміхатись, але слухала і Поль, відчуваючи, що ось-ось вибухне, сказав Гонтранові:
— Вийди, будь ласка, зі мною на хвилинку.
Граф перепросив наречену і рушив за приятелем.
Як тільки вони вийшли на вулицю, Поль палко заговорив:
— Слухай, треба за всяку ціну перешкодити негідиикові-італійцю спокушати цю беззахисну дитину.
— Що ж, по-твоєму, я маю зробити?
— Попередити її, що це авантурник.
— Е, голубе, мене це не обходить.
— Але ж вона буде твоєю зовицею.
— Так, але я не маю ніяких доказів, що Мазеллі готує якісь злочинні заміри. Він однаково залицяється до всіх жінок і ще ні разу не зробив і не сказав нічого непристойного.
— Гаразд, якщо ти не хочеш узяти це на себе, то я сам візьму, хоч мене, певна річ, воно обходить ще менше, ніж тебе.
— Ти що, закохався в Шарлотту?
— Я?.. Ні… Але я добре бачу гру цього негідника.
— Ти, друже, втручаєшся в делікатні справи… принаймні, якщо ти не закоханий у Шарлотту…
— Ні… не закоханий… але я повинен прогнати цього пройдисвіта, от що…
— І що ж ти збираєшся зробити, хотів би я знати?
— Дати ляпаса мерзотникові.
— Чудово, прекрасний спосіб, щоб вона його покохала. Ви битиметесь, і чи він тебе поранить, чи ти його, — все одно він стане для неї героєм.
— А що б ти зробив?
— На твоєму місці?
— На моєму місці.
— Я поговорив би з дівчинкою по-приятельському. Вона дуже довіряє тобі. Я просто розказав би їй, що таке оці світські жевжики. Ти говориш палко. І я дав би їй зрозуміти, по-перше, чому з’явився з іспанкою, по-друге, чому пробував захопити дочку професора Клоша, по-третє, чому він, піймавши там облизня, тепер намагається завоювати Шарлотту Оріоль.
— А чому ти сам цього не зробиш? Ти ж будеш її зятем.
— Бо… бо… через те, що було між нами… розумієш… Я не можу.
— Це правда. Я сам їй скажу.
— Може, зразу й влаштувати тобі розмову з нею наодинці?
— Авжеж, хай йому чорт.
— Гаразд, погуляй ще хвилин десять, я зараз заберу Луїзу та Мазеллі, і коли ти повернешся, Шарлотта буде сама.
Поль Бретіньї пішов у сторону анвальських міжгір’їв, обдумуючи, як почати важку розмову.
Він справді застав Шарлотту Оріоль саму в холодній побіленій вітальні батьківського дому і, сідаючи поруч з нею, сказав:
— Це я попросив Гонтрана влаштувати мені побачення з вами.
Вона глянула на нього ясними очима:
— А навіщо?
— О, не для того, щоб казати вам банальні компліменти в італійському стилі, а щоб поговорити з вами як друг, як відданий друг, щоб дати вам пораду.
— Говоріть.
Він почав здалека, згадав про свій життєвий досвід та її недосвідченість і непомітно, стриманими, але ясними виразами заговорив про авантурників, які скрізь шукають багатства, з професійною вправністю використовуючи всіх наївних і добрих істот, чоловіків і жінок, намагаючись залізти їм у серце і в кишеню.
Вона трохи зблідла і слухала його серйозно, з напруженою увагою.
Далі озвалася:
— Я розумію і не розумію. Ви когось маєте на увазі, кого ж саме?
— Я маю на увазі доктора Мазеллі.
Тоді вона опустила очі й хвилину сиділа мовчки, потім нерішуче сказала;
— Ви щирі зі мною, то й я буду щира. Відтоді… відтоді… після заручин сестри я стала вже не така… не така дурна.
Так от, я й сама вже здогадувалась про те, що ви мені кажете… мене тільки забавляло все це.
Вона підвела голову, і в її усмішці, в лукавому погляді, в маленькому кирпатому носику, у вогкому блискові її зубів було стільки природної грації, веселої насмішки і чарівної жартівливості, що Бретіньї відчув той нестримний пристрасний порив, який не так давно кинув його до ніг останньої коханки. І серце його оповила радість: Мазеллі не здобув переваги. Це він, Поль, він переміг!
Він спитав:
— То ви не любите його?
— Кого? Мазеллі?
— Так.
Вона тільюгглянула на нього таким тужливим поглядом, що зворушив його до глибини душі, і він прошепотів благально:
— І… ви не любите… нікого?
Вона відповіла, опустивши очі:
— Не знаю… Люблю тих, хто мене любить.
Він раптом схопив дівчину за руки і почав шалено їх цілувати, ним володіло те пристрасне захоплення, коли голова палає, коли з уст зриваються безтямні слова — голос скоріше розбурханої крові, ніж серця. Він пробелькотів:
— Я, я люблю вас, маленька моя Шарлотто, я люблю вас!
Вона швидко визволила руку і поклала йому на уста, прошепотівши:
— Мовчіть… Прошу вас, мовчіть!.. Мені буде надто боляче, якщо виявиться, що й це брехня.
Шарлотта підвелася, він встав, схопив її в обійми і палко поцілував.
Раптом почувся якийсь шум, і вони відсахнулись одне від одного: старий Оріоль увійшов до кімнати і вражено дивився на них. Потім закричав:
— Ох, мержотник! Ох, мержотник!.. Ох, рожбійник!..
Шарлотта втекла, і чоловіки лишились віч-на-віч.
Прийшовши до тями, Поль спробував порозумітися.
— Боже мій… Добродію… я поводився… справді як…
Але старий не слухав; гнів, нестямний гнів охопив його, стиснувши кулаки, він підступав до Бретіньї і все повторював:
Ох, мержотник…
Підійшовши впритул до Поля, Оріоль вузлуватими селянськими руками схопив його за барки. Але Поль, теж високий, а до того ж дужчий і спритніший, бо займався спортом, одним рухом відштовхнув овернця і притис його до стінки.
— Слухайте, дядьку Оріоль, нам не битися треба, а порозумітися. Я поцілував вашу дочку, це правда… Присягаюся вам, що це було вперше… і присягаюся, що хочу одружитися з нею.
Фізичний порив Оріоля від стусана супротивника вщух, але гнів ще не вгамувався, і старий пробурчав:
— А, он воно що! Украсти дочку і дістатися до її грошей. Шах-р-р-рай!..
І все, що було у нього на серці, вирвалося безліччю розпачливих слів. Він ніяк не міг заспокоїтись, що пообіцяв такий посаг за старшою дочкою — погодився віддати свої виноградники, які переходили до рук парижан. Тепер він уже підозрював, що Гонтран — злидар, догадувався про підступність Андермата і, забуваючи про несподіване багатство, яке він здобув завдяки банкірові, виливав свою жовч і потайну злобу на цих негідників, котрі не давали йому спокійно спати.
Можна було подумати, що Андермат з родичами та друзями щоночі приходять його грабувати, щось красти у нього — землі, джерела, дочок.
І він кидав докори в обличчя Бретіньї, звинувачував у тому, що теж зазіхає на його добро, що він шахрай і з Шарлоттою хоче одружитися, аби захопити його землю.
Полеві урвався терпець, і він кинув старому:
— Та я багатший за вас, старий осел! Я б сам міг дати вам грошей…
Старий замовк, слухаючи його недовірливо, але уважно, потім знову почав свої скарги, але вже спокійніше.
Тепер Поль відповідав йому, пояснював і, вважаючи себе зв’язаним несподіваною пригодою, в якій тільки він був винен, казав, що одружиться без ніякого посагу.
Оріоль хитав головою, перепитував, ніби не розумів. Він усе ще думав, що Поль справжній жебрак і нічого не має.
Нарешті Бретіньї у відчаї гукнув йому:
— Та в мене ж більше як сто двадцять тисяч ренти, старий дурню! Розумієте?.. У мене три мільйони капіталу!..
Той раптом спитав:
— А ви напишете це на папері?
— Авжеж напишу!
— І підпишетесь?
— І підпишусь.
— На гербовому папері?
— Та на гербовому ж!
Тоді старий відімкнув шафу, дістав з неї два аркуші гербового паперу і, дещо змінивши зобов’язання, яке з нього взяв кілька днів тому Андермат, написав чудернацьку шлюбну угоду, де йшлося про три мільйони, гарантовані нареченим і Бретіньї довелося скріпити її своїм підписом.
Коли Поль вийшов на вулицю, йому здалося, що земля перевернулась.