Вам потрібна кімната?
— Так, пані.
Лакей, взявши валізу, повів її по сходах.
Серце її стиснулось. Вона сіла за маленький столик і замовила собі бульйону та крильце курчати. Вона нічого не їла з самого ранку.
Сумно пообідала вона при свічці, думаючи про безліч речей, пригадуючи свій переїзд через це саме місто, коли верталася з весільної подорожі, і перші прояви вдачі Жю-льєна під час їх перебування в Парижі. Але тоді вона була молода, довірлива й бадьора. А тепер почувала себе старою, розгубленою, навіть полохливою, безсилою, все її бентежило. Скінчивши обідати, вона підійшла до вікна й почала дивитись на повну людей вулицю. їй хотілось вийти, але вона не наважилась. їй здавалося, що вона неодмінно там загубиться. Лягла й загасила свічку.
Але шум, відчуття близькості незнайомого міста і зворушення від подорожі не давали їй заснути. Минали години. Гомін за вікнами потроху стихав, але вона все ще не могла спати, знервована цією напівтишею великого міста. Звикла до тиші і глибокого сну йолів, який присипляє все — і людей, і тварин, і рослин, а тепер відчувала навколо себе якийсь таємничий рух. До неї долітали якісь майже невловимі голоси, що начебто проходили крізь стіни готелю. Іноді скрипіла де-небудь дошка в підлозі, грюкали двері, дзеленчав дзвоник.
Раптом, близько другої години ночі, коли вона вже починала засинати, в сусідній кімнаті закричала якась жінка; Жанна швидко сіла на своєму ліжку; потім їй почувся чоловічий сміх.
Поволі починало світати, і разом з світанком її опанувала думка про Поля; вона одяглася, як тільки почало розвиднятися.
Він жив на вулиці Соваж, у Сіте. Вона вирішила йти туди пішки, пам’ятаючи поради Розалії про, економію грошей. День був чудовий; холодне повітря щипало обличчя; тротуарами кудись поспішали люди. Вона йшла, як могла швидко, по вказаній їй вулиці, в кінці якої треба було повернути праворуч, потім ліворуч, потім, досягши площі, знову спитати дорогу. Вона не знайшла площі і запитала в булочника, який дав їй інші вказівки. Вона пішла знову,
блукала, заблудилася, слухала нових порад і зовсім розгубилась.
Не тямлячи себе, йшла майже навмання. Вона наважилась уже покликати візника, коли побачила Сену. Тоді пішла уздовж набережної.
Приблизно через годину вона опинилась на вулиці Со-важ, — схожій на зовсім темний провулок.
Зупинилась перед дверима, не маючи сили зробити кроку від хвилювання.
Тут, у цьому будинку, жив Пуле.
Руки й ноги в неї тремтіли; нарешті вона увійшла, пройшла коридор, побачила кімнату швейцара і звернулась до нього, простягаючи срібну монету:
— Чи можете переказати панові Полю де Ламару, що одна стара дама, подруга його матері, чекае його внизу?
— Він уже не живе тут, — відповів швейцар.
Вона вся здригнулась і пробелькотіла:
— А де ж… де живе він тепер?
— Не знаю.
Вона відчула, як у неї запаморочилося в голові, немов перед непритомністю, і деякий час нічого не могла промовити. Нарешті, зробивши надлюдське зусилля, отямилась і прошепотіла:
— Коли він виїхав?
Швейцар став балакучий:
— Ось уже два тижні. Вони вийшли якось увечері й не повернулись. Вони напозичалися скрізь по всьому кварталу і через це, самі розумієте, не залишили своєї адреси.
Наче якісь вогняні іскри посипались перед очима в Жанни, немов перед нею стріляли з рушниць. Але одна невідступна думка підтримувала її, не давала їй упасти, допомогла зберегти зовнішній спокій і розважливість: вона хотіла дізнатись про все і розшукати Поля.
— Виходить, він нічого не сказав, коли йшов з дому?
— О, нічогісінько; вони втекли, щоб не платити боргів.
— Але ж він повинен надсилати кого-небудь за листами.
— Найчастіше їм давав листи я. Та вони не одержали за рік і десяти листів. Проте за два дні перед їхнім від’їздом я передав їм якогось листа.
Напевно, то був її лист.
— Слухайте, — швидко промовила Жанна, — я його маги, я приїхала, щоб знайти його. Ось вам десять франків. Якщо матимете які-небудь звістки, якісь відомості про нього, сповістіть мене в готель "Нормандія", на вулиці Гавр, і я вам щедро заплачу за це.
— Звіртесь на мене, пані,— сказав він.
І вона пішла.
Знову блукала вулицями, не знаючи, куди йде. Вона йшла швидко, немов у якійсь важливій справі. Вона йшла попід будинками, і її штовхали перехожі з пакунками, не бачачи екіпажів, вона переходила вулиці, і її лаяли візники; вона спотикалась на східцях тротуарів, не помічаючи їх, стрімголов бігла вперед, зовсім не тямлячи себе.
Раптом опинилася в якомусь саду і враз відчула себе такою втомленою, що сіла на лавку. Очевидно, сама того не помічаючи, вона довго сиділа тут і плакала, бо перехожі спинялись і дивились на неї. Потім їй стало дуже холодно; вона підвелася, щоб іти, і ледве поволокла ноги — такою кволою і змученою почувала вона себе.
Хотіла було зайти в якийсь ресторан з’їсти бульйону, але не наважилась увійти туди через якийсь сором, страх, замішання, боячись виявити перед усіма своє горе. На мить спинилась коло дверей, зазирнула всередину, побачила всіх цих людей, що їли там за столами, і втекла з переляку, кажучи собі: "Зайду в інший". Але вона не наважувалась зайти і в інші.
Нарешті купила в булочній маленький хліб у формі півмісяця й почала гризти його, все йдучи вперед. Її мучила спрага, але вона не знала, куди зайти напитись, і намагалась терпіти.
Минувши якесь склепіння, вона знов опинилася в оточеному аркадами саду і впізнала Пале-Ройяль.
Сонце й ходьба трохи розігріли її, і вона ще посиділа там одну-дві години.
У сад вливалася юрба, та елегантна, щаслива юрба, в якій розмовляли, сміялись, віталися, в якій жінки гарні, а чоловіки багаті, яка живе тільки для розкошів та розваг.
Збентежена цим блискучим натовпом, Жанна встала, щоб утекти; але зненацька їй спало на думку, що тут можна зустрінути Поля, і вона почала сновигати своєю скромною і швидкою ходою туди й сюди по саду, вдивляючись в обличчя зустрічних.,
На неї оглядались, а дехто із сміхом показував пальцями. Помітивши це, Жанна швидко вийшла з саду, гадаючи, що, напевно, то глузували з її убрання, з зеленої картатої сукні, яку вибрала Розалія і пошила годервільська кравчиня.
Вона вже не сміла навіть питати перехожих, куди їй іти. Проте наважилась, нарешті, і кінець кінцем знайшла свій готель.
Решту дня нерухомо просиділа на стільці коло ліжка. Потім, пообідавши, як і вчора, супом і шматочком м’яса, вона лягла в ліжко, роблячи кожен рух якось машинально, за звичкою.
На другий день пішла в префектуру поліції з проханням знайти її сина. Нічого певного їй не змогли там пообіцяти, крім того, що буде вжито заходів.
Потім знову блукала вулицями, все ще сподіваючись зустріти Поля і почуваючи себе серед цієї рухливої юрби ще більш самотньою, ще більш розгубленою, ще більш нещасною, ніж серед безлюдних полів.
Коли ввечері повернулась до готелю, їй переказали, що якийсь чоловік питав її від імені пана Поля і що він знову зайде завтра. Кров прихлинула їй до серця, і цілу ніч вона не склепила очей. Невже то був він? Так, напевно, то був він, хоч вона й не впізнавала його по описові його зовнішності.
Коло дев’ятої години ранку хтось постукав в її двері, і вона крикнула: "Увійдіть", готова кинутися вперед з розкритими обіймами. З’явився якийсь незнайомець. І поки він просив пробачення за турботи й пояснював свою справу, говорив про борг Поля, за виплатою якого він і прийшов, вона почувала, що плаче, і, не бажаючи виявити цього, витирала сльози пальцем, коли вони набігали в куточки очей.
Він довідався про її приїзд від швейцара з вулиці Соважі і через те, що не міг знайти Поля, звернувся до його матері. І простяг папірець, який вона взяла, нічого не тямлячи. Побачивши цифру —90 франків, вона вийняла гроші й заплатила.
В цей день вона вже не виходила.
На другий день з’явились нові кредитори. Вона віддала все, що в неї було, залишивши тільки двадцять франків, і написала Розалії, сповіщаючи її про своє становище.
Чекаючи відповіді своєї служниці, вона цілими днями блукала по місту, не знаючи, що робити, як згаяти нудні, нескінченні години, не маючи нікого, нікого, хто знав би про її горе. Ходила навмання, почуваючи тепер потребу швидше поїхати, повернутись туди, в свій маленький будиночок на краю безлюдного шляху.
Ще так недавно вона не могла більш там жити, так пригнічувала її журба, а тепер ясно відчувала, що, навпаки, тільки там і може жити, там, де так укоренились її сумні звички.
Нарешті, якось увечері одержала листа і двісті франків. Розалія писала:
"Пані Жанно, повертайтесь якомога швидше, бо я вам більш нічого не пришлю. Щодо пана Поля, то я сама поїду розшукувати його, коли ми одержимо від нього якусь звістку.
Бувайте здорові. Ваша служниця
Розалія".
І вранці, коли йшов сніг і було дуже холодно, Жанна поїхала назад у Батвіль.
XIV
З того часу вона перестала виходити, перестала рухатися. Щоранку прокидалася в певну годину, дивилась у вікно на погоду, потім спускалася вниз і сідала в залі коло каміна.
Цілими днями нерухомо сиділа вона там із втупленими в огонь очима, поринувши в сумні думки, перебираючи в пам’яті невеселу низку своїх страждань. Сутінки поступово огортали маленьку кімнату, а вона все сиділа, ворушачись лише тоді, коли треба було підкинути дров у камін. Розалія приносила лампу і скрикувала:
— Ну, пані Жанно, вам треба пройтись, а то знову у вас не буде апетиту ввечері.
Часто її переслідували й мучили нав’язливі думки, безглузді турботи: яка-небудь дрібниця виростала в її хворій голові — у щось надзвичайно важливе.
Але здебільшого вона знову жила своїм минулим, давно минулим життям, часто згадуючи своє дитинство і свою весільну подорож до Корсіки. Давно забуті краєвиди цього острова знову виринали перед нею з вогню каміна; вона пригадувала всі подробиці, всі незначні факти, всі обличчя, які там зустрічала; обличчя провідника Жана Ріволі переслідувало її; їй здавалося часом, що вона чує його голос.
Потім перед нею поставали щасливі роки дитинства Поля, коли він примушував її саджати салат і коли вона ставала навколішки на масну землю поруч із тіткою Лізон, навперебій догоджаючи дитині, змагаючись у тому, хто з них краще посадить розсаду і в кого буде більше пагінців.
І уста її шепотіли тихо: "Пуле, мій маленький Пуле", немовби вона казала це йому самому.