Вони — мов луки, що співають навесні, коли й крізь сльози пробивається сміх, і серце виспівує, бринить радістю і рветься за ті широкі поля, за ті ліси далекі, у мріях лине в далекий світ і все приспівує: "Ой да-дана!"
Ось такі незвичайні танці ішли один за одним.
Так розважається сільський люд у години дозвілля. І так розважались на весіллі Ягусі й Борини.
Години линули за годинами, безслідно зникаючи в гомоні, вигуках, в галасливих веселощах, в шалених танцях. Гості й незчулися, як небо проясніло на сході, і світанкові проблиски, поволі розпливаючись, посріблили ніч. Закотився місяць, зблідли зорі, з лісу війнув вітер, і, здавалося, це він розганяє поріділий морок. У вікна дивились кошлаті, настовбурчені дерева і чимраз нижче хилили сонні, вкриті інеєм голови, а в хаті все співали, танцювали! Наче луки, і ниви, і розквітлі садки зійшлися докупи і, підхоплені вихором, закружляли в довгому вогненному хороводі.
Вікна й двері були розчинені навстіж, і дім гудів голосами, мерехтів вогнями, двигтів, кректав, і все нестримніша кипіла в ньому гульня. Здавалося, дерева й люди, земля й зорі, і ці тини, і ця стара хата — все обнялося, сплелося в один клубок, змішалося і, п'яне, осліпле, збожеволіле, нічого не пам'ятаючи, кидалося від стіни до стіни, котилося з кімнати в сіни, з сіней на дорогу, з дороги в широкі поля, в бори, мчало по всьому світу в вихорі танців, безупинним миготливим хороводом і, кружляючи, зникало в сяйві світанку.
Їх вела музика, музика й пісні.
Баси погукували в такт, гули й дзижчали, мов джмелі, їм вторувала флейта, весело висвистувала, щебетала, розсипалася трелями, наче змагаючись з бубоном, а той весело вискакував наперед, дзвенів брязкальцями, підохочуючи інші інструменти. А скрипка вела перед, мов перша танцюристка в колі. Заспівувала спочатку високо, дзвінко, наче випробовуючи голос, потім розливалася широкою, сумною мелодією. Ось ніби лунає сирітський плач на перехресті, спів лине, лине і раптом обірветься коротким тремтячим звуком, таким гучним, ніби сто танцюристів гримнули закаблуками об підлогу і сто чоловіків скрикнули на повні груди,— навіть дух забивало і тремтіння пробігало по тілу. І відразу ж скрипка знову починає приспівувати, розсипатися дрібними трелями, сміятися й радіти, і в людей на серці теплішає, радість б'є в голову, мов вино. А там — знову ллється протяжна сумна мелодія, сльозами, мов росою, омита,— рідний заспів, п'янкий любов'ю і могутньою силою, що кличе в шалений мазурський танець.
*******
Ранок наближався, мерхли вогні, кімнату заливав брудний, каламутний присмерк, а люди все веселилися від щирого серця. І ті, кому мало було хазяйського, посилали по горілку до корчми, поїли друзів й самі напивалися.
Деякі пішли. Хто втомився — відпочивав, а хто захмелів — спав на призьбі чи в сінях. Були й такі, що відразу звалилися й лежали — під тином чи де там трапилось. А інші все танцювали, невгаваючи.
Нарешті тверезіші зібрались біля дверей і, притупуючи в такт, заспівали:
Збирайтеся, гості, просим вас!
Дорога далека,
І вода глибока!
Вже нам час.
Збирайтеся, гості, просим вас!
Завтра знов до хати
Прийдем погуляти.
Вже нам час.
Але їх ніхто не слухав.
XII
Вже зовсім розвиднілось, коли втомлений розвагами Вітек, якого прогнала Ягустинка, побіг додому.
Село ще спало, втонувши в мороці — він щільною, але вже де-не-де поріділою завісою стелився низько над землею. Став лежав мертвий, темний, вкритий похмурою тінню прибережних дерев і тільки середина його виступала з темряви, поблискуючи, наче вкрите більмом око.
Міцно підморозило, віяв холодний вітер, повітря щипало ніздрі й перехоплювало дихання. Земля дзвеніла під ногами, на дорозі синіли калюжі, затягнені кригою, схожі на потемніле й потріскане скло. А навколо дедалі яснішало, і світ поволі виринав із світанкової мли, оповитий морозною тишею, блідий від паморозі. Часом сонно гавкали собаки, вдалині гуркотів млин, а з хати Домінікової вихоплювався весільний гамір і лунав далеко — далі, ніж кинута каменюка.
В хаті Борини ще миготів вогник, слабенький, мов світлячок. Вітек заглянув у вікно. Біля стола сидів Рох, дивлячись у молитовник, тихо виспівував якісь духовні пісні.
Хлопчик безшумно підбіг до хліва і став намацувати засув, але раптом скрикнув з переляку і відскочив назад: якийсь собака із скавучанням кинувся йому на груди.
— Лапа! Лапа! Повернувся, песику, повернувся, біднесенький! — вигукував Вітек, впізнавши собаку, і навіть присів на порозі.— Голодний, мабуть, бідолахо?
Він витяг з-за пазухи приховану на весіллі ковбасу й тикав її Лапі, але той не квапився їсти, а все гавкав, стрибав Вітекові на груди й скавучав від радості.
— Голодом тебе морили, нещасного, і геть вигнали! — бурмотів хлопчик, відчиняючи двері хліва.— Ну, вже тепер я тебе скривдити не дам, берегти буду...— шепотів він, зариваючись у солому. Собака ліг поряд і з тихим гарчанням лизав його обличчя. Незабаром обидва заснули.
А із стайні, суміжної з хлівом, кликав Вітека Куба слабким, тремтячим голосом, кликав довго, але Вітек спав, мов убитий. Нарешті Лапа, впізнавши його голос, почав несамовито гавкати і смикати хлопчика за одежу, поки не розбудив його.
— Чого? — бурчав Вітек крізь сон.
— Води! Так мене пече гарячка, як вогнем палить... Води!
Хоч який втомлений був Вітек, хоч як морив його сон, але він приніс повне відро води й дав Кубі напитись.
— Так мені погано, ледве дихаю... А хто це гарчить?
— А, це Лапа! Повернувся песик від Антека!
— Лапа! — шепнув Куба, намацавши в півтемряві голову собаки, а Лапа скакав, гавкав і ліз до хворого.
— Вітеку, принеси коням сіна, бо стукотять зубами об порожні ясла, а я й ворухнутись не можу... Ну, як там, ще й досі танцюють? — спитав він трохи згодом, коли хлопчик, скинувши згори сіно, накладав його на драбини ясел.
— Мабуть, опівдні тільки й скінчать. Деякі так понапивались, що на дорозі валяються.
— Гуляють хазяї, гуляють! — важко зітхнув Куба.— А мельник з мельничихою були?
— Були, тільки вони рано пішли.
— Народу багато?
— Не полічити! Повнісінька хата.
— А частували добре?
— Ого! Наче в маєтку! М'ясо цілими мисками розносили, а горілки скільки випили! Скільки пива, меду! Самих ковбас аж троє ночовок було з горою накладено.
— А коли ж молоду до чоловіка випроводжатимуть?
— Сьогодні надвечір.
— Побенкетують ще, натішаться... Господи Ісусе, а я думав — погризу і я кісточку яку-небудь, наїмся хоч раз досхочу! Та ні ж, лежи тут, здихай та слухай, як інші гуляють...
Вітек пішов спати.
— Хоч би очі натішити... хоч би...
Куба затих, втомлений, але подумки переживав своє горе, і якісь тихі, несміливі скарги, наче втомлені пташки, стукотіли в груди і жалібно пищали.
"Що ж, на здоров'я їм, нехай хоч вони поживуть",— думав він, гладячи голову Лапи.
Гарячка дедалі більше туманила свідомість, і, ніби намагаючись боротися з нею, він зашепотів молитву, палко віддаючи себе на ласку божу. Але він забував слова, часто нападала на нього дрімота, і шепіт, повний благання й сліз, обривався, розсипалась молитва червоними намистинами. Кубі навіть хотілося їх зібрати — він виразно бачив, як намистини котяться по кожусі, та раптом забував усе й знову засинав.
Часом він прокидався, водив навколо безтямним поглядом і, нічого не розрізняючи, знову провалювався кудись, летів у мертву, глуху темряву.
Іноді він починав стогнати і так кричав уві сні, що коні хропли і рвалися з прив'язі, і тоді він, отямившись на мить, підіймав голову.
— Господи, коли б хоч дня дочекатись!— стогнав він тривожно , втупивши погляд у віконце, ловив проблиски дня, шукав сонця в сірому холодному небі, в якому вже блідли зорі.
Але до дня було ще далеко. Стайня потопала в каламутній куряві світанку, в ній тільки починали вимальовуватись контури коней, а грати на вікнах просвічували, мов ребра.
Куба вже не міг заснути більше — знову почались болі. Вони врізалися в ногу, мов сучкувата палка, і так сіпали, свердлили, пекли, наче хто присипав рану розжеврілим вугіллям. Він нарешті не витримав, схопився й почав кричати вголос так, що Вітек прокинувся і прибіг до стайні.
— Умру я! Умру! Так мені боляче, так у мені ця хворість зростає й душить мене... Вітеку, біжи до Амброжія... О, Ісусе, Ісусе... Ягустинку поклич... Може, вони щось допоможуть, порадять, бо я вже не можу витримати більше... остання година моя приходить... остання година...— він вибухнув страшними риданнями, зарився обличчям у солому і плакав від муки й страху.
Вітек, ще півсонний, помчав на весілля.
Там і досі танцювали, а Амброжій, вже зовсім п'яний, стояв на вулиці проти дому, похитувався й виспівував, як звичайно.
Марно Вітек його просив, смикав за рукав,— старий, здавалося, не чув, не розумів, чого від нього хочуть, хитався і завзято виспівував одну й ту ж пісню.
Вітек кинувся до Ягустинки,— вона теж уміла лікувати. Але Ягустинка сиділа в спальні з кумасями, вони так ретельно попивали крупник і пиво, так базікали, гомоніли всі враз і виспівували пісні, що до неї ніяк було підступитися. Вітек довго з плачем просив, щоб вона йшла до Куби, але Ягустинка зрештою виштовхала його за двері, ще й запотиличника дала на дорогу. Він з плачем побіг назад до стайні, так нічого й не домігшись.
Побачивши, що Куба знову спить, він зарився в солому, прикрив голову ганчір'ям і теж заснув.
Вже давно минув час сніданку, коли його збудило мукання голодних і невидоєних корів та лайка Ягустинки, яка, проспавши, так само, як і всі, тепер наводила лад у господарстві, криком і метушнею надолужуючи прогаяне.
Тільки трохи впоравшись з роботою, вона зайшла до Куби.
— Поможіть, порадьте, що робити,— попросив він тихо.
— Одружишся з молоденькою, відразу одужаєш,— почала вона весело, та, придивившись до його синього, опухлого обличчя, відразу споважніла.— Ксьондза тобі треба, а не лікаря! Чим я тобі допоможу? Можна заговорити, окурити — та хіба це допоможе? Здається мені, що вже смерть твоя близька.
— Умру?
— Все в божій руці, але мені так думається, що ти вже з пазурів костомахи не видерешся.
— Умру, кажете?
— Може, за ксьондзом послати, чи що?
— За його велебністю? — скрикнув Куба з подивом.— Привести його сюди, в стійло, до мене? Що це вам на думку спало?
— А він що, з цукру, розтане, чи що, в кінському гною? На те він ксьондз, щоб до хворого йти, куди покличуть.
— Господи, та хіба я насмілюсь...