Дійшов до середини й перестрінувся з гладким лисим добродієм, — той усе собі спокійненько походжав.
"Що цей дивак тут робить?" — подумав він.
Добродій теж стишив ходу й дивився на Жоржа з видимим бажанням заговорити. Коли наблизився, вклонився й мовив дуже ввічливо:
— Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати, коли цю церкву збудовано?
Дю Руа відповів:
— Їй-богу, не знаю гаразд, думаю, що років двадцять — двадцять п’ять. Та я тут уперше.
— Я теж. Ніколи її не бачив.
Тоді журналіст зацікавлено спитав:
— Здається, ви дуже пильно її оглядаєте. Вивчаєте її в усіх подробицях.
Той покірливо відповів:
— Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, вона призначила мені тут побачення, а сама спізнюється.
Помовчавши хвилину, він додав:
— Бісова спека надворі.
Дю Руа роздивлявся на нього; у добродія, на його думку, було гарне обличчя, і раптом йому здалось, що він схожий на Форестьє.
— Ви з провінції? — спитав він.
— Так. Із Рена. А ви, пане, ради цікавості сюди прийшли?
— Ні. Я чекаю одну пані.
Журналіст уклонився й відійшов посміхаючись.
Коло головного входу він знову побачив злидарку, що все стояла навколішках та молилась. Подумав: "Чорт, та й уперто ж вона молиться". Він уже не зворушився й не жалів її.
Пройшов повз неї і тихо звернув у правий притвор, щоб зустрітися з пані Вальтер.
Він здалека позирав на місце, де покинув її, і здивувався, коли не побачив. Подумав, що помилився колоною, пройшов до кінця і знову вернувся. Так, вона пішла! Здивовано й обурено спинився. Потім уявив собі, що вона шукає його, і знову обійшов церкву. Не знайшовши її, вернувся й сів на стільця, де її покинув, сподіваючись, що вона прийде. І почав чекати.
Незабаром він звернув увагу на якийсь шепіт. У цьому закуткові нікого не видно було. Де ж це шепотіло? Він підвівся й постеріг у сусідній каплиці двері до сповідальні. З-під одних дверей вистромився на тахлі кінчик сукні. Він підійшов, щоб глянути на ту жінку. Пізнав її. Вона сповідалась!
Йому скажено схотілось узяти її за плечі й витягти з тієї клітки. Потім подумав: "Дарма, сьогодні черга священика, а завтра моя". І сів спокійно проти покинутих дверцят, чекаючи свого часу й посміхаючись з цієї пригоди.
Чекав він довго. Нарешті пані Вальтер підвелась, обернулась, побачила його й підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе.
— Пане, — сказала вона, — прошу вас не проводити мене, не йти за мною й не приходити більше до мене самому. Вас не приймуть. Прощайте.
І гордовито пішла.
Він не затримував її, бо мав принцип — ніколи не силувати подій. А коли священик, трохи стурбований, теж вийшов із закапелка, він підступив до нього, глянув йому у вічі і пробурмотів йому під ніс:
— Якби ви не в цій спідниці були, яку пару лящів одважив би я вам у мерзотну пику!
Потім повернувся й, посвистуючи, вийшов із церкви.
Гладкий добродій стояв на порозі, вже надівши капелюха, заклавши за спину руки, стомлений від чекання, і дивився на широкий майдан та вулиці, що на ньому сходились.
Вони вклонились одне одному.
Журналіст не мав чого робити і пішов до редакції. По заклопотаних обличчях кур’єрів побачив, що сталося щось незвичайне, і зразу ж подався до директора в кабінет.
Пан Вальтер стоячи уривчастими фразами нервово диктував статтю і в проміжках між двома абзацами давав доручення репортерам, що товпились коло нього, робив вказівки Буаренарові й розліплював листи.
Коли Дю Руа ввійшов, патрон радісно скрикнув:
— Ах, як добре, от і Любий друг!
Він трохи ніяково спинився й перепросив:
— Вибачте, що так назвав вас, я дуже схвильований подіями. До того ж від дружини й дочок тільки й чую — Любий друг. Любий друг! — й сам звик врешті. Ви не сердитеся?
Жорж сміявся:
— Аж ніяк. Це прізвисько не образливе.
Пан Вальтер вів:
— Гаразд, тоді я теж зватиму вас Любим другом, як і всі. Ну, так у нас величезні події. Міністерство скинуто більшістю трьохсот десяти голосів проти ста двох. Вакації знову відкладені, відкладені до грецьких календ, а вже двадцять восьме липня. Іспанія гнівається на нас за Марокко, це й повалило Дюрана де л’Ена та його поплічників. Заварилась каша! Маро доручено скласти новий кабінет. Він бере генерала Бутена д’Акра на військового міністра, а нашого друга Ляроша-Матьє на закордонні справи. Собі він лишає міністерство внутрішніх справ і пост голови ради міністрів. Ми робимось офіційною газетою. Я пишу передову: проголошую основні засади й накреслюю міністрам шляхи діяльності.
Добряга посміхнувся й додав:
— Ті шляхи, якими вони й гадають іти, розуміється. Але мені треба щось цікаве про марокканську справу, щось злободенне, ефектне, сенсаційне. Як ви?
Дю Руа поміркував хвилинку й відповів:
— Розумію. Наші колонії в Африці — де Алжир посередині, Туніс праворуч і Марокко ліворуч; то я вам дам нарис, у ньому накидаю політичну ситуацію в наших володіннях, розповім історію племен, що заселяють цю велику територію, і опишу похід до марокканського кордону, аж до великої оази Фігіг, де жодний європеєць не проходив, але ж вона і спричинилась до теперішнього конфлікту. Годиться вам?
Пан Вальтер скрикнув:
— Чудово! А назва?
— "Від Тунісу до Танжера".
— Добре!
Дю Руа, покопавшись у комплекті "Французького життя", видобув свою першу статтю "Спогади африканського стрільця", перейменував, дещо переробив та змінив, і вона чудово тепер придалася, бо в ній говорилося і про колоніальну політику, і про людність Алжиру, і про похід у Оранську провінцію.
За три чверті години статтю було перероблено, підправлено й приперчено злободенністю та похвалами новому кабінетові.
Директор, перечитавши її, заявив:
— Чудово… чудово… чудово… З вас цінна людина. Вітаю вас. І Дю Руа пішов обідати, захоплений проведеним днем; невдача в церкві Трініте його не бентежила, бо почував, що справа виграна.
Дружина нетерпляче його чекала. Побачивши його, скрикнула:
— Знаєш — Лярош міністр чужоземних справ!
— Так, я навіть статтю про Алжир написав з цього приводу.
— Що саме?
— Ти знаєш її — ота перша стаття, що ми вкупі писали: "Спогади африканського стрільця", тільки я переглянув та виправив її для нагоди.
Вона посміхнулась:
— А, це ж дуже добре.
Потім, поміркувавши трохи, додала:
— Я думаю про продовження, що ти мав тоді написати і… покинув на півдорозі. Тепер ми можемо знову до нього взятися. З цього може вийти кілька чудових статей, потрібних нині.
Він відповів, сідаючи до столу:
— Чудово. Тепер уже ніхто не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє на тому світі.
Це її дійняло.
— Твій жарт зовсім недоречний, і прошу тебе покинути його, — сухо мовила вона. — Надто довго вже він триває.
Він збирався глузливо відмовити, але йому подали телеграму без підпису: "Я божевільна. Простіть мене й приходьте завтра о четвертій у парк Монсо".
Він зрозумів і, геть зрадівши, сказав дружині, ховаючи папірця в кишеню:
— Не буду більше, моя люба. Це безглуздо. Визнаю.
І почав обідати.
Їв, і з думки йому не сходили ті кілька слів: "Я божевільна. Простіть мене й приходьте завтра о четвертій у парк Монсо". Отже, вона здавалась. Це значило: "Я віддаюсь, я ваша, робіть зі мною, що хочете, де хочете й коли хочете".
Він засміявся. Мадлена спитала:
— Що це тобі?
— Нічого. Згадав священика, що здибав сьогодні, — така пика в нього кумедна.
Другого дня Дю Руа з’явився на побачення рівно о четвертій. Скрізь по лавочках у парку сиділи буржуа, намучені спекою, та недбайливі бонни, що, здавалось, мріяли, а діти тим часом качались у піску на дорозі.
Пані Вальтер знайшов серед штучних руїн, біля струмка. Вона ходила круг невеличкої колонади з турботним і нещасним виглядом.
Коли він привітався, вона зразу сказала:
— Людей тут скільки!
Він ухопився нагоди:
— Це правда, може, поїдемо куди?
— Де саме?
— Байдуже, хоч би й просто каретою. Спустите штору з вашого боку й сидітимете в захистку.
— Так краще буде, тут я помираю зі страху.
— Ну, то приходьте через п’ять хвилин до брами, що на крайній бульвар. Я під’їду візником.
І пішов підбігцем.
Сівши в карету й ретельно затуливши шибку зі свого боку, вона спитала:
— Куди ви сказали їхати візникові?
Жорж відповів:
— Не турбуйтесь, він знає.
Він дав йому адресу свого помешкання на Константинопольській.
Вона вела:
— Ви не уявляєте, як я страждаю через вас, як я мучилась, катувалась. Вчора я була жорстока в церкві, але хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюся лишитися з вами на самоті. Ви простили мене?
Він тиснув її руки:
— Так, так. Чого тільки не простиш, коли любиш так, як я вас!
— Слухайте, пообіцяйте, що шануватимете мене… що ви… що не… інакше ми не зможемо бачитись.
Спочатку він нічого не відповів; посміхнувся під вусами тією тонкою посмішкою, що хвилює жінок. Нарешті прошепотів:
— Я ваш раб.
Тоді вона почала розповідати, як примітила, що любить його, коли дізналась про його одруження з Мадленою Форестьє. Пригадувала подробиці, дати, ділилася з ним своїми передчуваннями.
Раптом вона замовкла. Карета спинилась. Дю Руа розчинив дверці.
— Де це ми? — спитала вона.
— У мене. Це моє парубоцьке помешкання, я знову найняв його на кілька днів… щоб мати куточок, де з вами бачитись.
Вона вчепилась за торочки сидіння, жахаючись думки про таке побачення, й бубоніла:
— Ні, ні, я не хочу! Я не хочу!
Він рішуче сказав:
— Присягаюся вам, що шануватимусь. Ідіть. Бачте, на нас увагу звертають, зараз юрба збереться. Швидше… швидше… сходьте.
І приказував:
— Присягаюсь вам, що шануватимусь.
Якийсь винар цікаво дивився на них з порога своєї крамниці. Вона злякано кинулась у будинок.
Хотіла йти сходами вгору. Він затримав її за руку:
— Це тут, на першому поверсі.
І пхнув її у своє помешкання.
Замкнувши двері, він схопив її, як здобич. Вона відбивалась, пручалась, лепетала:
— Ох, Боже мій!.. Ох, Боже мій!..
Він цілував її шию, очі, уста так поривно, що вхилитись від його шалених пестощів вона не могла; і відпихаючи його, відвертаючи обличчя, вона й сама мимоволі на його поцілунки відповідала.
Зненацька вона перестала пручатись і, переможена, покірно далася роздягти. Він зручно й хутко здіймав одну по одній всі частини її вбрання вправними, як у покоївки, руками.
Вона вирвала в нього з рук свого ліфа, затулила ним обличчя й стояла, геть біла, серед скинутої до ніг одежі.
Він лишив на ній черевики й поніс на руках до ліжка.