Ревниві буруни здіймаються обабіч, щоб поглинути мій слід; ну й нехай. Але спершу я пропливу.
Он там, удалині, над вінцями цієї вічно повної вщерть чаші, теплі хвилі червоніють, наче вино. Золоте чоло сонця поринає в блакить. Осяйний норець, помалу спустившися з зеніту, тепер котиться вниз, а душа моя підіймається ввись, але її зморює безмірна висота. Чи, може, корона моря затяжка для неї, ота Залізна корона Ломбардії?[56] Та зате в ній сяє не один самоцвіт. Я, носячи її на своїй голові, не бачу далеких зблисків тих самоцвітів, але невиразно відчуваю, що ношу річ, яка сліпить і приголомшує. Я знаю — це залізо, а не золото. І корона розколота, я це відчуваю: то вищерблені краї так дряпають моє чоло, а мозок наче б’ється об твердий метал. Так, череп у мене крицевий; він з тих черепів, котрі не потребують шолома навіть у найстрашнішій січі!
Що, моє чоло горить сухим жаром? Ох, був час, коли схід сонця вливав у мене благородну снагу, а захід його приносив спокій. Тепер не те. Оце прекрасне світло світить не для мене; всяка краса мене жахає, бо я вже не годен нею тішитись. Наділений високим розумінням, я позбувся простої здатності тішитись; я проклятий, прехитро і презлісно проклятий! Проклятий у самому серці раю! Добраніч же, добраніч! (Махнувши рукою, відсувається від вікна).
Не таке вже й важке було це діло. Я думав, що хоч один знайдеться впертий, але мій єдиний триб прийшовся до всіх їхніх трибків, і вони закрутились. Або, коли хочете, вони всі стоять переді мною, наче купки пороху, а я — їхній сірник. Ох, як тяжко! Адже, щоб запалити інших, сірник мусить сам згоріти! Я наважився на те, чого прагну; а чого я прагну, те я зроблю! Вони гадають, що я божевільний, — Старбак так гадає; але я одержимий демоном, це в мені не просто шаленство, а ошаліле шаленство! Це нестямне буйство може тверезо розуміти лиш себе! Мені напророчили, що я буду скалічений, — і справді! Я позбувся ноги! А тепер я пророкую, що скалічу винуватця мого каліцтва. І сам здійсню своє пророцтво. Чи здатні ви на таке, о великі боги? Я сміюся з вас, тю на вас, ви крикетисти, ви, боксери, ви, глухі Берки й сліпі Бендіго![57]
Я не казатиму вам так, як кажуть великим задиракам школярі: "Знайди собі такого, як сам, а меншого не чіпай!" Ні, ви звалили мене з ніг, але я знов підвівся; а ви — ви втекли й сховались. Виходьте ж із-за своїх лантухів з бавовною! Я не маю рушниці, щоб вас там дістати. Ідіть сюди, Ахав вітає вас! Ідіть, та й побачимо, чи змусите ви мене звернути з дороги? Мене? Скоріш ви самі звернете переді мною, а не я перед вами. Шлях до визначеної мною мети викладений залізними рейками, і душа моя покотиться по них, нікуди не звертаючи. Через бездонні ущелини, крізь зубчасте громаддя гір, попід річищами бурхливих потоків несхибно мчу я вперед! Ніщо не перепона залізному шляхові, ні перед чим він не звертає!".
38
СМЕРКАННЯ
(Старбак стоїть, зіпершися спиною на грот-щоглу)
"Моя душа зустріла сильнішу за неї, вона подолана — і ким же? Божевільним! Як нестерпно мучить мене, що здоровий глузд мусив скласти зброю на такому бойовищі! Але цей божевільний усвердлився так глибоко, що висадив у повітря весь мій розум! Я, здається, вже бачу його нечестивий кінець, але почуваю, що мушу допомогти йому дійти до того кінця. Хоч-не-хоч, а щось нез’ясовне прив’язало мене до нього — і прив’язало такою міцною буксирною линвою, що я не маю чим перетнути її. Який жахливий стариган! Він вигукує: "Хто ж є наді мною?" Так, він був би демократом з усіма тими, хто стоїть вище за нього, але погляньте, який він деспот з усіма нижчими! О, я добре бачу свою жалюгідну роль: коритися, бунтуючи. І навіть гірше — ненавидіти, жаліючи! Бо в його очах я читаю якесь пекуче страждання, що самого мене спалило б, якби я його зазнав. Та ще лишається надія. Час перемелює все. Той зненавиджений кит може плавати по всіх морях і океанах земної кулі, як золота рибка в скляній кулі свого акваріума. І небесні сили ще можуть звести нанівець богозневажницький Ахавів замір. Я збадьорився б серцем, коли б воно не було важке, як свинець. Та в моєму годиннику зовсім опустилася гиря, оте саме серце, що дає всьому лад, і я не маю ключа, щоб його знов накрутити.
(Вибух буйних веселощів на баку).
0 господи! Плавати з такою дикунською командою — адже по них майже не знати, що вони людської породи! Наче їх десь виплодило акуляче море. Білий кит — то їхній Деміургон.[58]
— О! Кричать! Пекельний бенкет! Який гамір на баку — і яка непорушна мовчанка на кормі! По-моєму, тут відбите саме життя. Попереду летить через блискотливе море веселий, бойовий, хвацький ніс корабля — лиш на те, щоб тягти позад себе похмурого Ахава, а той скніє в тяжкій задумі у своїй кормовій каюті, навислій над мертвою піною кільватерної струмини, переслідуваний вовчим клекотом води. Це протягле виття пронизує мене дрожем! Тихо, галасуни! Виставте вахту. О життя! Саме в таку годину, як оце, коли душа розбита, прикута до того знання, що живлять у ній дикі, непогамовні сили… О життя! Аж тепер я відчув, які жахи дрімають у тобі! Та це не я! Ці жахи не в мені! В моїй душі — лагідні людські почуття, і все ж я ладен поборотися в вами, грізні привиди майбутнього! Не кидайте мене, підтримуйте мене, покріплюйте мене, о спасенні сили!"
39
ПЕРША НІЧНА ВАХТА.
НА МАРСІ ФОК-ЩОГЛИ
(Стаб сам, підтягує брас)
"Хе! Хе! Хе! Хе! Кахи! Що це я так захрип!.. Увесь час відтоді про це думаю і ні до чого не додумався, тільки до цього "хе-хе". А чому воно так? Бо сміх — наймудріша і найлегша відповідь на все незрозуміле, і нехай там що, а людині завжди лишається одна розрада — надійна, несхибна розрада: що так судилося! Я не чув усього, що він казав Старбакові, але, як на мою дурну думку, Старбакові було не легше, ніж мені отоді вночі. Я певен, що старий Могол і його скрутив. Я бачив це, я знав це, я міг би сказати наперед, що так буде, немов який пророк. Тільки-но глянув на його лоб, так зразу все й збагнув. Ну, Стаб, розумнику Стаб — адже так мене прозивають, — ну й що ж із того, Стаб? Смаленим пахне, еге? Не знаю до пуття, що нас чекає, але хай там хоч що станеться, а я його зустріну сміючись. Бо на споді в усіх ваших страхіть — сама сміхота й глум. От кумедія! Тра-ля-ля! Тинди-ринди! Що ж там поробляє вдома моя люба ягідка? Виплакує очі за мною?.. Чи пригощає тих гарпунників, котрі щойно вернулися з плавання? Мабуть, весела, як вимпел на щоглі, — та й я теж — тра-ля-ля! Тинди-ринди! Ох…
Так випиймо знов за щиру любов,
Глибоку, як море безкрає!
Налите вино, шумує воно,
Перлисто у келиху грає!
Славний куплетик… Хто це гукає мене? Містер Старбак? Іду, йду, сер! (Убік). Що вдієш, він наді мною старший, та й над ним хтось є, як не помиляюсь… Так, так, сер, ось іще трохи підтягну — і йду!.."
40
ОПІВНОЧІ НА БАКУ.
ГАРПУННИКИ Й МАТРОСИ
(Фок піднімається вгору, відкриваючи вахтових матросів: хто сидить, хто лежить — усі в найрозмаїтіших позах, — і всі співають хором).
Бувайте здорові, іспанські красуні!
Прощайте, прощайте, прекрасні іспанки!
Звелів капітан наш…
Перший матрос із Нентакіту. Хлопці, годі вам розпускати слину, бо воно на живіт вадить. Нумо чогось міцнішого, веселішого! (Заспівує, і всі підхоплюють).
Стоїть на юті капітан
І обрій озирає,
Чи там не видно де кита,
Що струмінь свій пускає.
За весла, хлопці, дружно, гей!
Спускай мерщій вельбота!
І ми вполюємо кита,
Бо в нас така робота!
Гей, хлопці, сміліше! Гей, будьте готові
Гарпун вгородити між ребра китові!
Голос старшого помічника з юта. Гей там, на баку, бий вісім склянок!
Другий матрос із Нентакіту. Кінчай співати, братва! Вісім склянок! Чуєш, дзвонарику? Бий вісім склянок, Піпе! Дзвони, чорнюк, а я викличу зміну, в мене горлянка якраз підходяща — гуде, як барило. Ну-бо! (Стромляє голову в люк до кубрика). Друга вахта, агов! Гей там, унизу, вже вісім склянок! Вставай, хлопці!
Матрос-голландець. Ну й розіспалися ж там, братку! Та воно й ніч же така. Я гадаю, що це такий грог у нашого старого Могола: одних з ніг валить, других на ноги піднімає. От ми співаємо, а вони сплять — та як сплять! Мов байбаки. Ану, погукай ще! Ось на оцю мідну дудку та погукай їх крізь неї. Скажи, що годі вже їм снити про своїх любок. Що час уже воскресати: хай кожен поцілує свою востаннє, та й гайда на страшний суд. Отак, отак! Твоя горлянка не попсована амстердамським маслом.
Матрос-француз. Тихше, хлопці! Затанцюймо-но ще джигу раз-другий, поки не подались кидати якір у Підковдровій затоці. Що ви на це? Онде вже зміна йде. Ану, всі на ноги! Піпе! Малий! Чуєш? Де твій бубон?
Піп (понуро, сонно). Не знаю, десь заподівся.
Матрос-француз. Ну, то вибивай у своє черево, а приляскуй вухами. Нумо джигу, хлопці, чуєте? Гей-гоп! Та хай вам чорт, ви що, не хочете танцювати? Ану-бо, ставайте вервечкою, та й тупу-тупу чвалом! Ворушіть ногами! Ногами, чуєте?
Матрос-ісландець. Мені цей майданчик не до вподоби, друзяко. Поміст занадто пружний, аж у ноги відбиває. Я звик танцювати на льоду. Даруй, що я так із мокрим рядном на твою забаву, та що вдієш. Не гнівайся.
Матрос-мальтієць. Я також. Де ж у нас дівчата? Це тільки дурень може правою рукою тиснути свою лівицю й казати сам собі: "Здоров!" Мені треба пари. Я без пари не танцюю.
Матрос-сіцілієць. Еге ж, еге ж! Дівчат та зелений лужок-моріжок — отоді б і я пострибав з вами. Незгірш за польового коника!
Матрос із Лонг-Айленду. Ну й дарма, обійдемось без вас, нудьгарі. Коваль клепле, поки тепле. Гуртом і батька добре бити! О, вже й музика йде! Нумо ж!
Матрос-азорець (з’являється в люку й підкидає вгору бубон). Ось маєш, Піпе! Залазь на кабестан та й давай! Ну-бо, хлопці.
(Половина матросів танцюють під бубон; декотрі спускаються в кубрик, інші сплять чи просто лежать на палубі поміж звоями снастей. Лунає рясна лайка).
Матрос-азорець (танцює). Шпаркіше, Піпе! Бий, дзвонарику! Трум-бум, трах-бах, трам-там-там, малий! Гей, хлопче, щоб аж іскри сипались, щоб бубонці геть відлітали!
Піп. Бубонці, кажеш? Та ось уже другий відскочив, онде впав, так я гамселю в цей бубон.
Матрос-китаєць. Ну, то цокочи зубами замість бубна, але грай далі. Будь сам як та пагода з дзвіночками.
Матрос-француз. Гоп-са-са! Підніми-но свій обруч, Піпе, я крізь нього стрибну! Ану, рвонімо ще! Щоб аж вітрила затріщали!
Тештіго (незворушно курить люльку).