Бабуся моя ввійшла в це оповідання і вийшла з нього, як жахлива і моторошна дійова особа, але в поведінці її була невеличка подробиця, яка подавала мені слабку тінь надії. Мати розповідала, як їй здалося, нібито бабуся ніжно торкалась її прекрасного волосся. Цього я не міг забути. Може, то було тільки фантазією моєї матері, для якої насправді не було жодних підстав. Але я виразно уявляв собі, як моя страшна бабця тихо схиляється над ніжною красою, яку я пам'ятав так добре і любив так міцно. І сцена ця пом'якшувала все оповідання. Дуже ймовірно, що саме це й спричинилося до мого несподіваного рішення.
Але я навіть не знав, де живе міс Бетсі. Тому я написав довгого листа до Пеготті й спитав її, ніби між іншим, чи не пам'ятає вона про це. Я додав, як ніби чув, що подібна леді живе в певному місці (яке я назвав навмання), і мені цікаво було б довідатися, чи не про бабусю мою йшлось. У тому ж листі писав я до Пеготті, що мені до краю потрібні півгінеї, і якщо вона може позичити мені цю суму, то я буду дуже вдячний їй, а пізніше, повернувши борг, розповім, нащо мені потрібні були гроші.
Відповідь від Пеготті надійшла незабаром і була, як завжди, сповнена висловів відданості й любові. У лист вклала вона півгінеї (боюся, що їй довелося зазнати неймовірного клопоту, щоб витягти ці гроші зі скрині містера Баркіса). Писала вона, що міс Бетсі живе біля Дувра, але чи в самому Дуврі, чи в якомусь передмісті – у Гейті, приміром, Сентгейті чи Фолькстоні – вона не може сказати. Один з наших робітників пояснив мені, що всі ці місця розташовані поблизу одне від одного, а тому я вважав ці вказівки за достатні й вирішив здійснити свій намір наприкінці цього тижня.
Будучи дуже чесним хлопцем і не бажаючи лишати по собі погану згадку в конторі Мердстона і Грінбі, я вважав себе зобов'язаним працювати до вечора суботи; мені платили на тиждень уперед, тому я вирішив не з'являтись у звичайний час за платнею. З цієї ж причини я й позичив півгінеї, щоб не лишитися без коштів на подорожні витрати. Отже, коли настав суботній вечір, усі ми зібрались у конторі, а візник Тіпп, що завжди посідав перше місце, першим пішов за грошима. Я потиснув руку Мікові Вокеру й попросив його, коли прийде черга діставати платню, сказати містерові Квіньйону, що я пішов перевезти свою скриню на квартиру до Тіппа. Востаннє побажавши доброї ночі Розсипчастій Картоплині, я побіг геть.
Скриня моя була на старій квартирі над річкою. Я заздалегіть написав адресу для неї на зворотному боці однієї з наших конторських етикеток, які ми прибивали цвяхами до ящиків: "Мастерові Девіду, до запитання, в контору диліжансів, Дувр". Цю картку я тримав у кишені, щоб наліпити її, коли скриня винесена буде з будинку. Йдучи до своєї квартири, я роззирався, шукаючи когось, хто допоміг би мені відправити скриню на пошту.
Біля обеліска на Блекфраєрському Шляху стояв довгоногий молодий чоловік поруч із порожнім візком, запряженим віслюком. Він глянув на мене, вилаяв мене "нікчемним волоцюгою" і додав, що я "незабаром знатиму, як лаятися". Безперечно, його розгнівали мої вперті погляди. Я зупинився запевнити, що дивився не з поганим наміром, але просто думав, чи погодиться він на роботу.
– А яку роботу? – спитав довгоногий молодий чоловік.
– Відвезти скриню, – відповідав я.
– А яку скриню? – спитав довгоногий молодий чоловік.
Я відповів – мою скриню, що стоїть на квартирі в кінці цієї вулиці, і яку я пропоную йому відправити до контори диліжансів у Дувр за шість пенсів.
– Ну й відвезу! Шість пенсів! – скрикнув довгоногий молодий чоловік і миттю стрибнув на свій візок, що складався лише з дошки на колесах, та помчав з такою швидкістю, що я ледве встигав бігти за віслюком.
Було щось підозріле в цьому молодому чоловікові, особливо, коли він жував солому, розмовляючи зі мною, – мені це не сподобалося. Проте угоду було вже укладено й довелося мені відвести його нагору до кімнати, яку я залишав. Ми знесли скриню і поклали її на візок. Мені не хотілося тут наліплювати етикетку, бо хтось із хазяйської сім'ї міг підгледіти й викрити мій намір. Тому я сказав молодому чоловікові, що я був би радий, якби він зупинився на хвилину, коли ми під'їдемо до глухої стіни боргової тюрми. Не встиг я вимовити цих слів, як він помчав прожогом, ніби й він, і скриня моя, і віслюк збожеволіли. Я зовсім захекався, біжучи й гукаючи йому вслід, поки нарешті наздогнав його в призначеному місці.
Поспішаючи і хвилюючись, я виронив свої півгінеї з кишені, коли виймав картку. Для певності я поклав монету собі до рота і, хоч руки мої дуже тремтіли, якось прив'язав картку, коли раптом відчув жахливий удар у щелепу і побачив, як мої півгінеї вилетіли з мого рота в долоню довгоногого молодика.
– Що-о? – скрикнув молодий чоловік, хапаючи мене за комір куртки й моторошно скривлюючи обличчя. – Та це ж кримінальна справа. Ти збираєшся тікати, чи не так? Ходімо до поліції, юний злочинцю, ходімо до поліції!
– Поверніть мені мої гроші, будь ласка, – пробелькотів я, дуже зляканий, – і йдіть собі.
– Ходімо до поліції! – вів своє молодик. – Ти доведи в поліції, що то твої гроші!
– Поверніть мені мої гроші і скриню, прошу! – скрикнув я, захлинаючись сльозами.
Але молодий чоловік повторював одне: "Ходімо до поліції!" і грубо тягнув мене до віслюка, ніби було щось схоже між цією твариною і поліцією. Раптом він змінив свій намір, скочив у візок, сів на мою скриню і, гукаючи, що він поїде прямо до поліції, помчав геть ще швидше, ніж раніше.
Я біг за ним так прудко, як тільки міг. Але мені вже не вистачало духу кричати, та я й не насмілювався кричати, коли б і міг. За півмилі я принаймні двадцять разів мало не потрапив під копита коней. Іноді я губив його з очей, іноді знову бачив його, знову кричав йому, раз у раз били мене візники батогами, гримали на мене, перекидали в багнюку; але я знову схоплювався, падав у чиїсь обійми, стрімголов біжучи, натикався на стовпи. Нарешті, знесилений спекою і переляком, і думаючи, чи не женеться за мною зараз половина всього Лондона, я залишив молодого чоловіка – хай він їде, куди йому заманеться, з моєю скринею й грошима. Задихаючись і плачучи, але не зупиняючись, попростував я до Грінвіча, звідки, як мені відомо було, простягався Дуврський Шлях.
Ідучи до своєї бабусі, міс Бетсі, мав я в цьому світі майна не набагато більше, ніж у ту ніч, коли моя поява на світ завдала їй такого клопоту.
XIII. Наслідки моєї ухвали
Хтозна, мабуть, я був такий навіжений, що планував бігти всю дорогу до Дувра, коли припинив переслідування юнака з віслюком і вирушив до Грінвіча. Що б там не було, незабаром я прийшов до тями і зупинився на Кентському Шляху, перед терасою, де посередині басейну якесь кам'яне опудало сурмило в ріг. Тут я сів біля ґанку на нижніх східцях, уже зовсім виснажений останніми зусиллями. Задихаючись, я не міг навіть плакати про втрату моєі скрині й півгінеї.
Було вже темно. Я почув, як годинник б'є десяту, і вирішив відпочити. На щастя, то була літня ніч, і погода стояла чудова. Віддихавшись і позбувшись неприємного подразнення в горлі, я підвівся і пішов далі. Незважаючи на мою невдачу, я і не думав повертатися. Навряд чи спала б мені така думка, хоч нехай би на Кентському Шляху лютувала альпійська хуртовина!
Але мене дуже турбував мій матеріальний стан – я мав лише три півпенсовики (і то дивно, як могли вони залишитися в моїй кишені у суботу ввечері). Я почав собі уявляти газетні звістки про те, як за день чи два знайдуть мене мертвим під якоюсь копицею. Понуро посувався я вперед, так швидко, як тільки міг. Раптом я опинився перед крамничкою, на якій була вивіска, що тут купують чоловічі й жіночі костюми і дають найкращу ціну за лахміття, кістки і старий кухонний посуд. Хазяїн цієї крамниці сидів перед дверима в самій сорочці і палив. Безліч сюртуків і штанів звисало з низької стелі, освітлені тільки двома мерехтливими свічками. Можна було подумати, дивлячись на нього, що він з помсти повісив усіх своїх ворогів і тепер утішається плодами своєї перемоги.
Мій останній досвід у справах містера й місіс Мікоубер підказав мені, що тут можна знайти спосіб якось покращити своє злиденне становище. Я завернув до найближчого завулка, зняв з себе жилет, дбайливо згорнув його, поклав під пахву та повернувся до дверей крамниці.
– Якщо не маєте нічого проти, сер, – сказав я, – то я хочу продати це за слушну ціну.
Містер Доллобі – мабуть, так його звали, бо це ім'я написане було на вивісці – взяв жилет, поклав свою люльку на поштову скриньку при дверях, увійшов до крамниці разом зі мною, зняв пальцем нагар зі свічок, поклав жилет на прилавок, оглянув з усіх боків, потримав перед світлом, знову оглянув і нарешті мовив:
– Що ж ви хочете за оцю маленьку жилетку?
– О! Ви самі краще знаєте ціну, сер, – скромно відповів я.
– Я не можу бути водночас покупцем і продавцем, – сказав містер Доллобі. – Назвіть свою ціну за цей маленький жилет.
– Може, вісімнадцять пенсів? – натякнув я, повагавшись трохи.
Містер Доллобі згорнув жилетку і віддав її мені.
– Я пограбував би свою сім'ю, – сказав він, – коли б заплатив хоч дев'ять пенсів.
Це було дуже неприємно. Мені, цілком сторонній людині, доводилося просити містера Доллобі пограбувати свою сім'ю заради мене. Проте я нічого не міг вдіяти і сказав, що згоджуюся на дев'ять пенсів, якщо він хоче. Містер Доллобі, побурчавши, дав мені дев'ять пенсів. Я побажав йому доброї ночі й вийшов з крамниці, збагатівши на цю суму й збіднівши на жилетку. Але коли я застібнув куртку на всі ґудзики, то відсутність жилетки ставала майже зовсім непомітною.
Та я досить виразно передбачав, що слідом за цим маю розлучитися з курткою й цілком імовірно, що прийду до Дувра не інакше, як у самій сорочці та штанцях. Мені ще пощастить, коли я дійду навіть у такому одязі. Але це не дуже бентежило мене. Аби дійти! З дев'ятьма пенсами в кишені я не замислювався над труднощами свого стану. Тільки згадка про юнака з віслюком та думка про велику віддаль до Дувра трохи непокоїли мене.
У мене з'явився план, де перебути ніч, і я негайно заходився його здійснювати. Я вирішив переночувати за стіною Салем-Гаузу, в тому кутку, де зазвичай стояла копиця сіна.