Рід пануватиме на віки вічні в усі часи.
— Я б цього не робив, — відповів Доктор, — якби був на твоєму місці. Ти все ще можеш змінити свою думку.
Рід кинув маску Емі Понд на підлогу ТАРДІС. А тоді викинувся з дверей ТАРДІС у Порожнечу.
— Докторе, — гукнув він.
На його обличчі наче кишіли тисячі личинок.
— Запитай у мене, який зараз час.
— У мене є краща ідея, — відказав Доктор. — Я можу сказати тобі, який зараз час. Ніякий. Зараз ніяка година. Мікросекунда перед Великим вибухом. Ми не на Початку Часів. Ми перед Початком. Володарі Часу справді не любили вдаватися до геноциду. Я — не виключення. Ти губиш власний потенціал. Що, якби одного дня з'явився хороший Далек? Що, якби… — він затнувся. — Простір величезний. А час ще більший. Я б допоміг тобі знайти місце для вашого народу. Але так сталося, що дівчинка на ім'я Поллі забула забрати свій щоденник. І ти вбив її. Це було помилкою.
— Ти навіть не знав її, — прокричав Рід з Порожнечі.
— Вона була дитиною, — відказав Доктор. — І, як і всі діти, мала безмежний потенціал. Цього достатньо.
Хвиляста штука на консолі ТАРДІС почала диміти та іскритись.
— У тебе більше немає часу, бо відлік Часу починається з Великого вибуху. А коли хоча б частина створіння, що мешкає у часі, вийде за його межі… що ж, тоді й саме створіння зникне з загальної картини світу.
Рід зрозумів. Він зрозумів, що в ту мить увесь Час і Простір становили одну крихітну, меншу за атом частинку, і доки не пройде одна мікросекунда, доки частинка не вибухне, нічого не відбудеться. Нічого не зможе відбутися. А Рід перебував по той бік мікросекунди.
Відрізані від Часу, інші частини Роду припиняли своє існування, а разом з ними припиняв існувати і сам Рід. Він, точніше Вони, відчули, як їх накрила хвиля небуття.
На початку — перед початком — було Слово. І слово було "Доктор!"
Втім, двері вже зачинилися, а ТАРДІС безповоротно зникла. Рід зостався наодинці у порожнечі перед Створенням.
Сам на сам, навіки запроторений у миті, що передує Часу.
VIII
Молодик у твідовому піджаку обійшов будинок в кінці Клейвершем-роу. Він постукав у двері, але ніхто не відповів. Тоді він повернувся в синю будку і взявся за тонке налаштування: завжди було легше перенестися на тисячу років, ніж на двадцять чотири години.
Він повторив спробу.
Доктор відчував, як нитки часу розплітались, а тоді спліталися заново. Час — складна штука: зрештою, не все, що сталося — сталось насправді. Тільки Володарі Часу розуміли, як працює час, проте навіть вони не могли нічого пояснити.
У садку перед будинком на Клейвершем-роу стояв закіптявілий знак "Продається".
Доктор постукав у двері.
— Привіт, — мовив він. — Ти, напевно, Поллі. Я шукаю Емі Понд.
Волосся дівчинки було зібране у кіски. Вона з підозрою поглянула на Доктора.
— Звідки ви знаєте моє ім'я? — поцікавилась вона.
— Я дуже розумний, — відповів Доктор серйозним тоном.
Поллі стенула плечима. Вона повернулася в будинок, і Доктор пішов за нею. Він з полегшенням зауважив відсутність вовни на стінах.
Емі сиділа на кухні і пила чай з місіс Браунінг. Грало "Radio Four". Місіс Браунінг розповідала Емі про свою роботу медсестри і про те, які довгі в неї були зміни, а Емі казала, що її наречений працював медбратом, тож вона в курсі всіх цих труднощів.
Вона кинула на Доктора різкий погляд, коли той увійшов. У ньому так і читалося: "У нас з тобою буде довга розмова".
— Я так і думав, що ти опинишся тут, — сказав Доктор. — Рано чи пізно.
* * *
Вони вийшли з будинку на Клейвершем-роу: синя поліцейська будка була припаркована в кінці дороги, під каштанами.
— Однієї миті, — почала Емі, — я мала стати обідом для того створіння, а вже наступної сиділа на кухні, балакала з місіс Браунінг і слухала "Арчерів".[53] Як тобі це вдалося?
— Я дуже розумний, — відповів Доктор.
Це була гарна фраза, тож він вирішив вживати її якомога частіше.
— Полетіли додому, — сказала Емі. — Цього разу Рорі буде на місці?
— Усі на світі тепер будуть на місці, — відповів Доктор. — Навіть Рорі.
Вони зайшли у ТАРДІС. Доктор вже прибрав обвуглені рештки хвилястої штуки з консолі: ТАРДІС більше не зможе повернутися до миті, що передує початку часів. Втім, це тільки на краще.
Він вирішив відвезти Емі додому, але спершу швиденько заскочити в Андалусію за часів лицарства, де у маленькому трактирі по дорозі до Севільї він якось скуштував найкращий у своєму житті гаспачо.
Доктор був майже цілковито впевнений, що зможе знов його знайти…
— Ми полетимо прямісінько додому, — мовив він. — Після обіду. А за обідом я розкажу тобі історію Максімелоса і трьох Огрів.
Казка про діаманти та перлини
Давним-давно, коли дерева вміли ходити, а зірки танцювати, жила-була собі дівчина. Її мати померла, а батько одружився з іншою жінкою, яка привела з собою власну дочку. Згодом батько відправився в могилу вслід за першою дружиною, залишивши доньку сиротою.
Мачуха недолюблювала дівчину і поводилася з нею грубо, зате завжди вихваляла власну доньку, нечему та ледацюгу. Одного дня мачуха дала дівчині, якій було лиш вісімнадцять років, двадцять доларів, щоб та купила їй наркотиків.
— І ніде не тиняйся, — наказала вона.
Отож дівчина взяла купюру в двадцять доларів, поклала до сумки яблуко, бо дорога була далека, і пішла в кінець вулиці, де починалася темна частина міста.
Їй трапився собака, прив'язаний до ліхтаря. Він хекав, спраглий від спеки, і дівчина зронила: "Бідолашний". Вона дала йому напитись.
Ліфт не працював. У цьому будинку він не працював ніколи. На півдорозі вгору вона зустріла повію з опухлим обличчям, яка дивилася на неї жовтими очима.
— Тримай, — сказала дівчина. Вона дала повії своє яблуко.
Піднявшись на поверх дилера, дівчина тричі постукала в двері. Дилер відчинив і втупився у неї, не зронивши й слова. Вона показала йому двадцятку.
— Ви тільки погляньте, який тут гармидер, — жахнулась вона і прошмигнула у квартиру. — Ви хоч колись прибираєте? Де лежать мийні засоби?
Дилер стенув плечима, а тоді показав на комірчину. Дівчина відчинила двері і побачила мітлу з ганчіркою. Вона наповнила раковину в ванній водою і заходилася прибирати.
Коли навколо почистішало, дівчина сказала:
— Дайте мені те, що купує мати.
Він пішов у спальню і повернувся з пакетом. Дівчина сховала пакет у кишеню і пішла вниз сходами.
— Дівчино, — звернулася повія. — Яблуко було смачне. Але мені так кепсько. Може, у тебе є що-небудь?
— Є, але то для моєї матінки, — відповіла вона.
— Прошу тебе.
— Бідолашна…
Дівчина завагалася, втім, все ж таки віддала їй пакет.
— Думаю, мачуха все зрозуміє, — мовила вона і вийшла з будівлі. Коли дівчина проходила повз собаку, він вигукнув:
— Гей, дівчино! Ти сяєш, наче діамант.
Вона добралася додому. Її мачуха чекала у вітальні.
— Де вони? — запитала вона з натиском.
— Вибач, будь ласка, — відказала дівчина.
З її вуст злетіли і з гуркотом розсипалися по підлозі діаманти.
Мачуха вдарила її.
— Ой! — з червоних губ злетів крик болю, і на підлогу впав рубін.
Мачуха гепнулась на коліна і підняла коштовності.
— Гарні,— зазначила вона. — Ти їх украла?
Дівчина похитала головою, надто налякана, щоб говорити.
— Може, в тебе є ще?
Дівчина знову похитала головою, міцно стуливши губи.
Мачуха взяла її тендітну ручку вказівним та великим пальцями і з усіх сил ущипнула, стискаючи шкіру, аж доки в очах дівчини не забриніли сльози, проте вона так нічого й не сказала.
Тоді мачуха замкнула дівчину в спальні без вікон, щоб вона не могла втекти.
Жінка віднесла діаманти та рубін в "Позики й зброю від Ела" на розі вулиці, де Ел дав їй п'ятсот доларів без зайвих питань.
Після цього вона відправила свою доньку купити їй наркотики. Ця дівчина була егоїсткою. Вона копнула собаку, який хекав од спеки, коли побачила, що він прив'язаний і не зможе її наздогнати. Вона відштовхнула повію на сходах. Піднявшись на потрібний поверх, вона постукала у двері дилера. Він поглянув на неї, і вона мовчки тицьнула йому двадцятку. Коли вона спускалася, повія на сходах сказала: "Прошу…" — але дівчина навіть не глянула на неї.
— От стерво! — гукнула вслід повія.
— Зміюка, — сказав собака, коли вона проходила повз нього.
Повернувшись додому, дівчина дістала наркотики і розтулила рота, щоб сказати матері "Тримай!". Маленька барвиста жаба вислизнула з її губ. Вона стрибнула їй на руку, а звідти — на стіну, де зависла, вп'ялившись у них банькатими очиськами.
— Боже мій! — скрикнула дівчина. — Яка бридота!
З рота полізли ще п'ять кольорових квакш і одна маленька червона змія, облямована в чорно-жовту смужку.
— Червона з чорним, — мовила дівчина. — Вона отруйна? (Ще три квакші, ропуха, маленька, сліпа біла змія і молода ігуана.)
Вона відійшла від них подалі.
Її матір, яка не боялася ні змій, ні будь-чого іншого, копнула смугасту змію, і та вкусила її за ногу. Жінка закричала та завертілася, тож її донька теж закричала, і цей протяжний, лункий крик спав з її вуст у вигляді здорового, дорослого пітона.
Дівчина — перша дівчина на ім'я Аманда — почула крики, які змінилися тишею, проте дізнатися, що відбувалося, було їй не під силу.
Вона постукала у двері. Ніхто не відчинив. Ніхто нічого не сказав. Вона лиш почула шурхіт, немов щось величезне повзало по килиму.
Коли Аманду здолала жадоба, нестримна жадоба слів, вона заговорила.
— Іще незаймана коханко рясту, — почала вона. — Пестунко тиші й забарних віків…
Вона продовжувала говорити, хоча й давилася від слів.
— Краса є правда, правда є краса — це все, що знаєш ти й що треба знати…[54]
Останній сапфір з цокотом прокотився по дерев'яній підлозі Амандиної кімнати-комірчини.
Запала цілковита тиша.
Повернення Змарнілого Білого Герцога
Він правив усім, що бачив поперед себе, навіть зараз, коли стояв на балконі палацу вночі, слухаючи доноси і розглядаючи на небі нестерпні мерехтливі скупчення й витки зірок. Він правив світами. Довгий час він старався правити мудро, гарно, старався бути хорошим монархом, проте правити не так просто, а мудрість може стати нестерпною. А ще він виявив, що коли правиш, неможливо робити тільки добро, бо для будівництва чогось нового треба знести щось старе, і навіть він не міг перейматися кожним життям, кожною мрією чи кожним народом у кожному світі.
Потроху, раз за разом, велика смерть за маленькою, він взагалі перестав перейматись.
Він не вмирав — вмирали лише люди, які були нижче інших, а він був на самій верхівці.
Минав час.