Під нами біля підніжжя скель сміялися й співали індіанці. Вдалині маячіла темна смуга лісу, а перед нею вилискувало в тумані велике озеро, заселене дивовижними істотами. Коли ми так стояли й дивилися, в мороці розлігся високий дзвінкий погук якогось казкового страховища. То був голос Країни Мепл-Вайта, що наче прощалася з нами. Ми обернулись і рушили в глиб печери, через яку слався наш шлях додому.
За дві години ми самі й усі наші речі були вже внизу на рівнині. З тим нашим спусканням ми не мали ніякого клопоту, коли не вважати на мороку з Челенджеровим причандаллям. Залишивши всі свої пожитки на місці, ми подалися до нашого старого табору й над ранок прибули на місце. На наш подив, там ми побачили не одне, а щонайменше з десяток вогнищ! То прийшов рятувальний загін — двадцятеро індіанців з берегів Амазонки, з жердинами, канатами й різним знаряддям, потрібним, аби перекинути міст через провалля. Тепер уже нам не важко буде транспортувати весь наш багаж, коли ми завтра на світанні вирушимо до Амазонки!
Вдячний долі, я закінчую свій звіт у прегарному настрої. Очі наші бачили великі дива, душі наші очистилися, загартовані в тяжких випробуваннях. І всі ми, кожен з нас по-своєму, стали кращі й людяніші.
В Парі ми, гадаю, затримаємося на деякий час, поки придбаємо необхідні речі для подальшої дороги, і тоді цей лист випередить мене на один трансатлантичний рейс. Коли ж ми відразу відпливемо, пошта прибуде в Лондон водночас із нами. Але так чи інакше, любий містере Макардле, а незабаром я матиму приємну нагоду потиснути вам руку.
Розділ XVI
"ПРОЦЕСІЮ! ПРОЦЕСІЮ!"
Я вважаю за свій обов'язок висловити тут подяку всім нашим амазонським друзям за щиру гостинність і велику увагу до нас, коли ми верталися зі своєї експедиції. Зокрема я маю згадати сеньйора Пеналосу та інших бразильських урядовців, завдяки сприянню яких полегшилось наше повернення додому, а також сеньйора Перейру з Пари, що допоміг нам прибрати пристойного зовнішнього вигляду, аби не соромно було показатися в цивілізованому світі.
Можливо, це не зовсім чемно з нашого боку, що ми не задовольнили цікавості наших люб'язних господарів, але за даних обставин інакше й не можна було. Я відверто мушу сказати, що коли вони спробують піти нашим слідом до Країни Мепл-Вайта, то лише дурно згають час і витратять гроші, бо в нашому звіті змінено всі назви, і навіть найпильніше вивчення моїх записок не наблизить нікого до тих околиць.
Ми гадали, що збудження довкола нашої експедиції поширилося тільки в Південній Америці. Можу запевнити всіх моїх англійських приятелів, що ми й уявлення не мали про ту сенсацію, яку викликали в Європі перші неясні чутки про паші пригоди.
До Саутгемптона лишалося ще миль п'ятсот, коли бездротовий телеграф на "Івернії" став приймати депешу за депешею на наше ім'я. Пропозиції різних газет і телеграфних агентств заплатити величезну суму бодай за коротенькі відомості про наслідки експедиції свідчили про інтерес до нас не лише з боку вчених, а й широкої громадськості. Проте ми домовилися між собою, що доки не складемо звіту перед членами Зоологічного інституту, які доручили нам провести дослідження, доти не даватимемо ніякої інформації представникам преси. Так ми й відповіли цілій армії газетярів, що атакували нас у Саутгемптоні. Тим-то не дивно, що засідання в Зоологічному інституті, призначене на вечір сьомого листопада, викликало таке велике зацікавлення серед публіки. Інститутську залу, в якій обирали нашу експедицію, визнано замалою, і засідання перенесли до Квінс-холу на Ріджент-стріт. Згодом, однак, з'ясувалося, що всієї кількості охочих побувати на цьому засіданні не вмістив би навіть Альберт-хол.
Засідання це призначили на. другий день по нашому приїзді. Передбачалося, що перший день ми віддамо своїм приватним справам. Про свої власні я поки що не говоритиму. Може, згодом я заспокоюся, і мені легше буде згадувати й говорити про них. З першої частини моєї розповіді читач знає, що саме спонукало мене на цю подорож. Тож доцільніше буде, якщо я спочатку ознайомлю його з кінцевими результатами нашої експедиції. Можливо, настане день, коли я ще й радітиму, що сталося саме так, а не інакше. В усякому разі, я вдячний тим силам, які підштовхнули мене вибратись у цю мандрівку, — мені ж випало зазнати у ній стільки дивовижних пригод!
А тим часом я повертаюся до завершальної події нашої подорожі. Я все думав, як найкраще описати її, коли мені трапив на очі номер нашої "Щоденної газети" від восьмого листопада з докладним звітом про це засідання — написав його мій приятель і колега за фахом Макдона. Наводжу тут усю цю статтю від першого до останнього слова, адже все одно я нічого кращого не зможу придумати. Правда, наша газета дещо перебільшує свою роль у справі відрядження власного кореспондента й узагалі надто вже перехвалює всіх нас, але інші органи преси теж не шкодували нам компліментів. Отже, слово моєму приятелеві Макдоні:
НОВИЙ СВІТ
ВЕЛЕЛЮДНЕ ЗАСІДАННЯ У КВІНС-ХОЛІ
БУРХЛИВІ СЦЕНИ В ЗАЛІ
НЕЗВИЧАЙНИЙ ІНЦИДЕНТ
ЩО ВОНО ТАКЕ?
НІЧНА ПРОЦЕСІЯ НА РІДЖЕНТ-СТРІТ
(Від нашого спеціального кореспондента)
"Минулого вечора у Квінс-холі відбулося довгождане засідання Зоологічного інституту, скликане, щоб заслухати звіт спеціальної комісії, відрядженої торік до Південної Америки для перевірки твердження професора Челенджера про наявність на цьому материку живих представників передісторичного життя, — засідання, про яке сміливо можна сказати, що воно ввійде в історію науки, а завдяки сенсаційному своєму характерові навіки запам'ятається всім, хто був на ньому присутній. (Голубчику мій, Макдоно! Ну ж і кручений стиль!)
Офіційно запрошення поширювалися тільки серед членів інституту та близьких до них осіб, але останнє поняття, як відомо, досить неозначене, тож задовго до початку засідання, призначеного на восьму годину, велика зала Квінс-холу була вже повна-повнісінька. Однак широка публіка, невідомо чого образившись, що її не пускають до зали, за чверть до восьмої кинулася штурмувати парадні двері й після тривалої сутички з поліцією таки вдерлася всередину, причому під час колотнечі було поранено кількох осіб і, зокрема, поліційного інспектора Скобла, якому переламано ногу. Включаючи й цю самозвану частину публіки, що заповнила не тільки всі проходи, а й місця, призначені для представників преси, загалом на прибуття наших мандрівників чекало не менше п'ятьох тисяч чоловік. Коли герої дня нарешті з'явилися й зайняли свої місця на естраді, там уже сиділи найвизначніші вчені не тільки Англії, а й Франції та Німеччини. Швецію репрезентував професор Сергіюс, славнозвісиий зоолог з Упсальського університету. Появу чотирьох мандрівників публіка зустріла овацією: всі підвелися й привітали їх кількахвилинними оплесками. Проте, спостережлива людина могла відчути й нотки дисонансу в цій загальній бурі захоплення і виснувати з цього, що засідання буде не надто мирне й спокійне, хоч нікому й на думку не спадало, щоб могло статися аж таке, яке сталося.
Фотографії всіх чотирьох мандрівників відомі кожному з газет, тож про зовнішність їх нема потреби докладно говорити. Як відомо, вони зазнали численних випробувань, але це не позначилося на їхньому вигляді, ото тільки що вони стали смаглявіші. Ну, і борода професора Челенджера стала ще кошлатіша, постать професора Самерлі ще аскетичніша, а обличчя лорда Джона Рокстона ще худорлявіше. Всі троє виглядають здоровими й бадьорими. Щодо представника нашої газети, відомого спортсмена й регбіста Е. Д. Мелоуна, то він цілком у формі й сяє широю лагідною усмішкою на своєму чесному, але простацькому обличчі. (Ну, зажди, Мак, ми з тобою ще побалакаємо віч-на-віч.)
Коли тишу було відновлено і присутні після овації посідали на свої місця, голова, герцог Даргемський, звернувся до зборів зі вступним словом. Він не буде більше як на хвилинку затримувати увагу аудиторії, оскільки всі жадають почути передусім доповідь, задля якої вони й зібралися тут, сказав головуючий. Він не збирається випереджувати те, що повідомить професор Самерлі, як доповідач від комісії, але вважає за свій обов'язок відзначити, що комісія, як свідчать наявні дані, домоглася надзвичайного успіху. (Оплески.) Очевидно, доба романтичних пригод ще не минула, і є спільний групт, на якому иайбуйніша уява романіста сходиться з науковими дослідами шукачів істини. Перед тим як закінчити, він хоче тільки висловити свою радість — очевидно, це й радість усіх присутніх, — що джентльмени повернулись із цієї важкої і небезпечної подорожі цілі та неушкоджені, бо, на його думку, якби експедиція зазнала катастрофи, то була б майже невіджалувана втрата для всієї зоологічної науки. (Гучні оплески, до яких приєднується, як помічено, і професор Челенджер.)
Поява на трибуні професора Самерлі була сигналом для нового вибуху ентузіазму, що раз у раз перепиняв і всю його доповідь. Ми не подаємо її тут повністю, бо детальний звіт нашого спеціального кореспондента про експедицію друкується в окремому додатку до "Газети". Тож ми задовольнимось коротеньким викладом цієї доповіді.
Професор Самерлі згадав про обставини, які зумовили організацію експедиції, віддав належне своєму другові професорові Челенджеру й перепросив за недовір'я, з яким спершу зустрів його заяви, тепер цілком підтверджені. Оповідаючи далі про всі деталі подорожі, доповідач старанно уникав будь-якої інформації, що могла б підказати, де саме лежить те дивне плато…
У загальних словах змалювавши дорогу від Амазонки до підніжжя пасма скель, він захопив слухачів оповіданням про труднощі, пов’язані з численними спробами експедиції зійти на плато, і описав, як вони нарешті таки вибралися на те плато, втративши при цьому двох відданих провідників з числа метисів. (Таке тлумачення цієї пригоди дав Самерлі, аби уникнути якої-небудь двозначності у викладі, що могло б викликати недоречні запитання.)
Зійшовши разом із своїми зачарованими слухачами на вершину плато й схвилювавши їх подробицями падіння моста в безодню, професор почав оповідати про страхіття та привабливі сторони цієї дивної країни. Особистих пригод учасників експедиції він майже не торкався, зупинившись майже виключно на цінних наукових здобутках у вивченні дивовижних звірів, птахів, комах та рослинного світу плато.