Вживши слово "спочивати", корчмар висловився красиво і з належною шанобливістю. Такі слова мають чародійну властивість побільшувати цифри в завтрашньому рахунку. Кімната, в якій "сплять", коштує двадцять су; кімната, в якій "спочивають", — двадцять франків.
— А й справді, — сказав незнайомець. — Де ваша стайня?
— Я проведу вас, ласкавий пане, — сказав Тенардьє з усмішкою.
Він узяв свічку, подорожній узяв свій згорток та палицю, і Тенардьє повів гостя в кімнату на першому поверсі, обставлену з великим шиком: у ній були меблі з червоного дерева, широке ліжко і червоні коленкорові фіранки.
— Що це таке? — спитав подорожній.
— Це наша подружня спальня, — сказав корчмар. — Ми тепер спимо в іншій кімнаті. А сюди заходимо тільки двічі-тричі на рік.
— Я краще переспав би в стайні, — різко сказав подорожній.
Тенардьє вдав, ніби не почув цього нелюб’язного зауваження.
Він запалив дві непочаті воскові свічки, що стояли на поличці коминка, в якому весело палахкотів вогонь.
Там-таки, на поличці, під скляним ковпаком, красувався жіночий головний убір, оздоблений квітами помаранчі.
— А це що? — спитав незнайомець.
— Вінчальний убір моєї дружини, ласкавий пане, — відповів Тенардьє.
Подорожній подивився на ту річ поглядом, у якому можна було прочитати: невже ця потвора колись була нареченою?
Втім, Тенардьє збрехав. Коли він винаймав будинок для своєї корчми, то побачив у ньому обставлену в такий спосіб кімнату й купив цю обстанову разом із квітами помаранчі, сподіваючись, що це надасть його дружині, а отже й закладу того, що англійці називають "респектабельністю".
Коли гість обернувся, хазяїна вже й слід прохолов. Тенардьє чемно зник, щоб більше не набридати чоловікові, котрого він збирався завтра обдерти як липку.
Корчмар пішов у свою кімнату. Його дружина була вже в постелі, але не спала. Почувши чоловікові кроки, вона повернулась у ліжку й сказала:
— Завтра я вижену Козетту з дому.
— Ач, як розігналась! — холодно відповів Тенардьє.
Більш вони не мовили жодного слова, і через кілька хвилин їхня свічка погасла.
Тим часом подорожній поставив у куток свою палицю, поклав згорток, сів у крісло і якусь хвилину сидів замислений. Потім скинув черевики, взяв одну свічку, погасив другу, штовхнув двері й вийшов з кімнати, розглядаючись навколо, наче чогось шукав. Перетнувши сіни, він почув якийсь шерех — ніби дитяче дихання — і побачив під сходами трикутний закутень, у якому між старих кошиків та черепків, у пилюці й павутинні спала Козетта, лежачи на подертому матраці і вкрившись благенькою ковдрою.
Незнайомець підступив ближче і став дивитись на дівчинку.
Козетта спала глибоким сном. Вона була вдягнена. Взимку вона ніколи не роздягалася на ніч, щоб не так мерзнути.
Дівчинка обіймала ляльку, чиї великі очі блищали в темряві. Біля матраца стояв тільки один з її дерев’яних черевиків.
Крізь відчинені двері було видно велику темну кімнату. Незнайомець тихо увійшов туди. У глибині виднілися два білі ліжечка — то були ліжечка Епоніни й Азельми. За ними стояла сплетена з лози колиска, де спав малий, що плакав цілий вечір.
Незнайомець хотів уже піти геть, коли його погляд упав на велику піч, у якій не горів вогонь і не було навіть попелу; але він побачив там два дитячі черевички, гарненькі й неоднакового розміру. Подорожній згадав про милий звичай, коли в ніч перед Різдвом діти ставлять у піч свої черевички, сподіваючись на подарунок від доброї феї.
Він нахилився.
Добра фея, тобто мати, вже побувала тут, і в черевичках Епоніни й Азельми блищало по новісінькій монеті в десять су.
Постоялець випростався й хотів уже йти, коли помітив у найтемнішому закутні печі ще одну річ. Він придивився й упізнав грубий дерев’яний черевик-сабо, напіврозколотий і обліплений засохлою грязюкою. То був черевик Козетти. З тією зворушливою дитячою довірою, яка не вмирає, хоч скільки її обманювати, Козетта теж поставила свого черевика в піч.
У Козеттиному черевику не було нічого.
Незнайомець понишпорив у кишені жилета, нахилився й поклав туди луїдор.
Потім навшпиньки повернувся до своєї кімнати.
9. Маневри Тенардьє
Наступного ранку, години за дві до того, як мало розвиднитись, Тенардьє сидів за столом у низенькій залі корчми; на столі горіла свічка, а корчмар із пером у руці складав рахунок постояльцеві в жовтому рединготі.
Жінка стояла поруч і стежила за рухом пера. Вони не обмінялися жодним словом. З одного боку, це були муки творчості, з другого — святобливий захват, з яким людина дивиться на чудо людського генія, що народжується на її очах. В будинку чулося шарудіння: то Козетта підмітала на сходах.
Через добру чверть години, після кількох закреслень і переписувань, Тенардьє створив ось який шедевр:
Рахунок панові з номера першого
Вечеря…… 3 франки
Кімната…… 10 франків
Свічка…… 5 франків
Опалення…… 4 франки
Обслуга…… 1 франк
____________________
Усього…… 23 франки
"Обслуга" було написано "абслуга".
— Двадцять три франки! — вигукнула жінка в захваті, до якого, проте, домішувався сумнів.
Як і всі великі артисти, Тенардьє не був задоволений.
— Пхе! — кинув він.
— Це справедливо, — сказала жінка, не можучи забути ляльки, подарованої Козетті на очах у її дочок, — справедливо, але забагато. Він не захоче платити.
Тенардьє засміявся своїм холодним смішком.
— Він заплатить.
Жінка нічого не відповіла і почала переставляти столи. Чоловік ходив туди-сюди по залі. Через мить він сказав:
— У мене півтори тисячі боргу!
Він сів біля печі, поклав ноги на теплий попіл і замислився.
— А я таки сьогодні вижену Козетту з дому, — озвалася жінка. — Ну й погань! У мене серце розривається, як подумаю про її ляльку!
Корчмар припалив люльку і сказав між двома затяжками:
— Ти віддаси рахунок постояльцеві.
І вийшов.
Щойно за ним зачинилися двері, як увійшов подорожній.
Тут-таки з’явився і Тенардьє. Він став у проймі дверей, видимий тільки для дружини.
"Жовтий" чоловік тримав у руках свою палицю і згорток.
— Так рано — і на ногах! — вигукнула Тенардьє. — Ви вже йдете від нас, пане?
Вона розгублено крутила в руках аркуш. Їй явно було ніяково подати такий рахунок гостеві, що мав вигляд "злидня".
Подорожній здавався заклопотаним і неуважним.
— Так, пані, — відповів він. — Я вже йду. Скільки з мене?
Подорожній розгорнув аркуш, глянув, але думки його витали десь-інде.
— Пані, вам ведеться добре в Монфермеї? — запитав він.
— Та не дуже, — відповіла корчмарка, приголомшена тим, що не чує обурених вигуків. І жалібним тоном провадила: — Ой, пане, часи для нас тепер нелегкі! До того ж людей заможних у нашій околиці мало. Одна дрібнота. Рідко трапляються такі багаті й щедрі подорожні, як ви. Ми платимо великі податки. А ще й чужа дитина обходиться нам у бозна-які гроші.
— Яка дитина?
— Ну ота дівчинка! Козетта. Або Жайворонок, як прозвали її в селі!
— А! — сказав подорожній.
Тенардьє провадила:
— Ну й дурні вони, ці селюки, зі своїми прізвиськами! Вона більше схожа на кажана, ніж на жайворонка. Бачте, пане, ми не просимо милостиню, але й давати її не можемо. Прибутків майже ніяких, а видатки великі. У мене свої діти, і я не маю змоги годувати чужих.
Чоловік у жовтому рединготі сказав ніби байдужим тоном, але не зумівши приховати тремтіння в голосі:
— А якби вас від неї звільнили?
— Від кого? Від Козетти?
— Так.
Червона й люта пика корчмарки розпливлася в огидній посмішці.
— О, беріть її, пане, доглядайте, начиняйте трюфелями, посипайте цукром, пийте її, їжте — і хай благословить вас Мати Божа та святі угодники!
— Гаразд.
— Справді? Ви заберете її?
— Заберу.
— Оце зараз?
— Негайно. Покличте дівчинку.
— Козетто! — крикнула Тенардьє.
— А тим часом, — провадив подорожній, — я заплачу по рахунку. Скільки там?
Він глянув на папірець і не міг приховати подиву.
— Двадцять три франки?
Тенардьє встигла підготуватися до удару.
— Так, пане! Двадцять три франки, — твердо відповіла вона.
Незнайомець поклав на стіл п’ять п’ятифранкових монет.
— Приведіть дівчинку, — сказав він.
У цю мить на середину кімнати вийшов сам Тенардьє:
— Добродій винен нам двадцять шість су, — сказав він.
— Двадцять шість су! — вигукнула дружина.
— Двадцять су за кімнату, — холодно уточнив Тенардьє, — і шість су за вечерю. Що ж до дівчинки, то я хотів би поговорити з добродієм. Залиш нас, жінко.
Пані Тенардьє відчула, що на сцену вийшов великий актор, і, не мовивши й слова, поступилася йому місцем.
Коли вони залишилися наодинці, Тенардьє запропонував подорожньому стілець. Той сів. Обличчя корчмаря несподівано прибрало простакуватого й лагідного виразу.
— Добродію, — сказав він, — я дуже люблю цю дитину.
Незнайомець пильно подивився на нього.
— Яку дитину?
— Ви не повірите, — вів далі Тенардьє, — як я прихилився до неї. Що ті гроші? Отож візьміть свої монети по сто су. Дитина мені дорожча за гроші.
— Про кого це ви? — спитав незнайомець.
— Про кого ж, як не про нашу любу Козетту! Хіба ви не хотіли забрати її від нас? Так от, я не згоден. Мені бракуватиме цієї дитини. Я бачив її зовсім маленькою. Вона справді коштує нам великих грошей, вона справді має свої вади, я справді заплатив чотириста франків тільки за ліки, коли вона тяжко хворіла! Але Бог вимагає від нас милосердя. У неї нема ні батька, ні матері, я виховав її і щиро полюбив. Моя дружина — жінка із норовом, але й вона любить Козетту. Ми ставимось до неї, як до рідної доньки.
Незнайомець не відводив від корчмаря пильного погляду.
— Даруйте, добродію, — провадив той, — але своє дитя не віддають отак першому-ліпшому. Звичайно, ви багатий, ви справляєте враження порядного чоловіка, але я хотів би знати, кому я віддаю дівчинку, я хотів би потім провідувати її, аби вона відчувала, що її названий батько поруч, що він піклується про неї. Мені невідоме навіть ваше ім’я. Я хотів би побачити бодай якогось папірця, бодай ріжок паспорта, ви мене розумієте?
Незнайомець, не відриваючи від Тенардьє погляду, що як то кажуть, проникав у саму душу, спокійно й твердо відповів:
— Пане Тенардьє, якщо я заберу Козетту, я заберу її — і край. Ви не знатимете, як мене звуть, не знатимете, де вона буде, і, сподіваюся, вона не побачить вас більше ніколи у своєму житті. Це влаштовує вас? Так чи ні?
Своїм непомильним інстинктом Тенардьє відчув, що має справу з дуже сильною людиною.