Бо їй з усіх найбільше можна було довіряти, хоч ви, може, й спитаєте мене, а той йолоп Кремп і поготів мусив би спитати, як це так, що колишня комуністка виявилася найбільш гідна довіри. Засипку для кави у нас кожне приносило свою, в папірці, і вже в самій засипці була велика спокуса. Бо дехто пив чисту сурогатну, дехто десяти— чи дванадцятипроцентну, у Лені завжди бувала на чверть натуральна, а я часом дозволяв собі розкіш пів-на-пів, а зрідка навіть чисту натуральну; тобто — десять різних папірців із засипкою, десять кавнич-ків, і як згадати тодішнє становище з кавою, то Ільзі справді було виявлено дуже велику довіру, бо хто б там помітив, якби вона яку ложечку чиєїсь кращої кави собі надсипала? Але на неї б ніхто й не подумав, ніколи в світі. Це в комуністів називалося "солідарність", і от із неї любісінько користались нацисти Кремп, Ван4>т і Шельф. Нікому б і на думку не спадало доручити заварювання Ванфт, або Шельф, або отому кретинові Кремпові, бо вони б напевне підмінювали одне одному каву. Правда, у Кремпа здебільшого не було чого підмінювати, він був занадто дурний і чесний, отож пив чисту сурогатну каву... Ну, а як сядемо снідати о чверть на десяту, та кожне собі наллє, та підуть пахощі по майстерні, то зразу чути було, в чиїй каві є хоч трохи натуральної — і з кавника Лені завжди пахло найкраще. Уявляєте собі, скільки там бувало заздрості, злості, ревнощів, навіть ненависті й думок про помсту? І як ви гадаєте, чи на початку сорок четвертого року поліція й наці мали ще змогу карати кожен окремий випадок — як же це тоді називалось...—"порушення воєнної економіки"? Та вони ще й раді були, що люди самі якось примудряються добути ту дрібку кави, байдуже звідки. То знаєте, що зробила наша Лені першого дня, коли привели до нас росіянина? Налила йому чашку своєї кави — на чверть натуральної, завважте, а тим часом Кремп мусив сьорбати сурогатну бурду! — налила в свою чашку й принесла йому до столу, де він перші дні працював із Кремпом, в'язав основи для вінків. Для Лені це була природнісінька річ — почастувати того, хто не має ні своєї кави, ні своєї чашки, але, думаєте, вона розуміла, яку політичну вагу мав такий вчинок? Я помітив, що навіть Ільза Кремер зблідла — та-бо знала, скільки тут політики: налити росіянинові чашку на чверть натуральної кави, що своїми пахощами геть забивала всі їхні нужденні бовтанки. І що ж на те Кремп? Він звичайно, сідаючи до роботи, відчіпляв свого протеза, бо йому ще муляло з незвички, й вішав на цвях,— як ви гадаєте, приємна то була картина, весь час бачити на стіні відчеплену ногу? І ось він мовчки знімає того протеза з цвяха й вибиває спантеличеному росіянинові чашку з руки. Що ж далі? Запала мертва мовчанка — здається, так це називають у літературі, в книжках, я ж тепер частенько їх читаю,— але й та мертва мовчанка мала різні відтінки: у Шельф і Ванфт вона була схвальна, у Гойтер і Цефен — нейтральна, у Гельтоне й Ільзи — осудлива. Злякались-то ми всі, можу вас запевнити, крім хіба старого Грунча,— той стояв поруч мене в дверях контори, спершись на одвірок, і тільки зареготав. Добре йому було реготати: він не мав чого боятись, бо його вважали за пришелепуватого, хоч то просто хитрюща лисиця. А що ж я зробив? Я, стоячи в дверях, зопалу плюнув у майстерню — і, якщо можна так сказати, тобто якщо ви розумієте, що я маю на увазі, то був чисто іронічний плювок, і впав він куди ближче до Кремпа, ніж до Лені. Господи, ну як вам з'ясувати таку політично важливу подробицю — що мій плювок упав ближче до Кремпа, ніж до Лені, і як мені довести, що плювок той був іронічний? Мертва мовчанка тривала, ми стояли, як то кажуть, застигши з ляку й затамувавши дух,— а що ж Лені? Що вона зробила? Підняла чаш-КУ. Що впала на розсипаний торф і не розбилась,— підняла її, відійшла до крана, виполоскала старанно — так старанно, аж наче демонстративно, з викликом, і взагалі мені здається, Що далі вона все робила з умисним викликом. Господи, скільки вам треба полоскати ту чашку, хай навіть дуже чисто; але вона її так виполіскувала, мовби то була чаша для святого причастя, а потім, хоч те вже було зовсім зайве, ще и витерла її, акуратно витерла чистим рушником, підійшла до свого кавника, знов налила кави — всю вилила, бо кавни-чок був такий, знаєте, маленький, на дві чашки — і спокійнісінько піднесла її росіянинові, навіть не глянувши на Кремпа. І не мовчки. Ні, вона ще й сказала: "Прошу". Тоді настала росіянинова черга. Він, либонь, розумів, яка політична вся ця історія — нервовий, вразливий хлопчина, делікатності у нього б на трьох вистачило, блідий, в кумедних нікельованих окулярах, з білявеньким, трохи кучерявим чубом, чимось просто-таки на янгола схожий — і що ж він зробив? Ще стояла та мертва мовчанка, і всі відчували, що зараз станеться щось вирішальне. Лені своє зробила — що ж зробить він? А він бере чашку, відказує голосно, чистою німецькою мовою: "Дякую, пані",— й починає пити каву. На лобі в нього піт краплинками, і ви ж, певне, розумієте, що він, мабуть, уже рік чи два й не нюхав натуральної кави або чаю, то на нього вона вплинула так, мов щось йому впорснули у виснажений організм. Та, на щастя, хоч мертва мовчанка урвалась; Гельтоне полегшено зітхнула, Кремп буркнув: "Більшовикові... вдова солдата... каву більшовикові...", Грунч удруге зареготав, я вдруге плюнув, та ще так необережно, що трохи не влучив у Кремлів протез — а то ж було б справжнє блюзнірство. Шельф і Ванфт засопіли обурено, решта — полегшено. Але ж тепер Лені лишилась без кави — і що ж робить моя Ільза, Кремер тобто? Наливає своєї кави, подає Лені, ще й каже голосно: "Не давитись же тобі сухим хлібом!" — а в Ільзи кава теж була незгірша. Бо вона мала брата — таки справжнісінького наці, що був велике цабе десь у Антверпені й весь час привозив їй каву в зернятах... Ось як воно було. Отак Лені виграла свій генеральний бій".
Цей вирішальний виступ Лені наприкінці сорок третього чи на початку сорок четвертого року видався авт. таким важливим, що він захотів зібрати про нього якомога повніші відомості й ще раз відвідав усіх досі живих свідків тієї сцени. Передусім йому здалося, що Пельцер перебільшив тривалість "мертвої мовчанки". Авт. гадає, що тут трохи прикрашено дійсність, а отже, потрібна перевірка, бо, на його думку і згідно з його досвідом, так звана "мертва мовчанка" не може тривати довше, ніж тридцять-сорок секунд. Ільза Кремер — до речі, вона зовсім не заперечує, що мала брата-наці, який постачав їй каву! — оцінює тривалість мертвої мовчанки так: "від трьох до п'яти хвилин"; коментар Ванфт: "Ту сцену я пам'ятаю дуже добре і досі не можу собі пробачити, що ми так облишили це діло, а отже, ніби дали згоду на те, що вийшло далі... Мертва мовчанка? Зневажлива мовчанка, сказала б я... Чи довго вона тривала? Ну, коли це для вас так важливо, я б сказала, що хвилину-дві. Але ми не повинні були мовчати, не мали права мовчати. Наші хлопці були на чужині, мерзли, гнали більшовиків (історична поправка авт.: власне, в сорок четвертому році вже було якраз навпаки — більшовики "гнали наших хлопців")і а він ТУТ сидить у теплі, і та сучка ще й на чверть натуральною кавою його частує". Гельтоне: "Ой, мені аж мороз пішов поза спиною, так і затрусило всю, можете повірити, і я себе спитала, як не раз іще питала згодом: чи ця Лені розуміє, що вона робить? Вона мене захоплювала своєю відвагою, такою природною, і диявольським спокоєм, із яким вона під час тієї мертвої мовчанки виполіскувала й витирала чашку тощо; в цьому була якась, я б сказала, спокійна щирість і людяність, їй же богу... Ну, а чи довго тривала мовчанка?.. По-моєму, цілу вічність — байдуже, чи то три, чи п'ять, чи півтори хвилини. Цілу вічність — і вперше я відчула ніби симпатію до Пельце-ра, бо він був цілком очевидно на боці Лені й проти Крем-па,— і хоч його плювки здались мені досить вульгарними, але в ту хвилину вони були єдино можливим способом виразити свою думку, і цілком ясно було, що він ними виразив: найрадніше він би плюнув Кремпові в обличчя, але ж цього він не міг зробити".
Грунч: "Я трохи не закричав з радості: вона ще й смілива, ця дівчина! Хай йому чорт, вона зразу, з самого початку виграла вирішальний бій — мабуть, сама того не знаючи,— а втім, напевне, вона якось те відчула: вона ж тоді лише години півтори як побачила хлопця, і весь той час він мулявся біля столу, де в'язали основи, отже, ніхто, навіть ота нишпорка Ванфт, не міг би їй закинути, ніби в неї з ним щось є. Коли хочете знати мою думку й дозволите висловити її по-військовому, то Лені здобула собі широчезне поле обстрілу, ще поки й стрілянина не почалася. Те, що вона зробила, ніхто не зміг би витлумачити інакше, як наївну, чисту людяність, і хоч така людяність до "нижчої раси" була заборонена, та все ж, що не кажіть, а навіть такий тип, як Кремп, мусив бачити, що Борис — людина, бо має ніс між очима, і дві ноги, й навіть окуляри на носі; і розумніший він був за все те кодло, разом узяте. Той сміливий вчинок Лені просто зробив Бориса людиною, оголосив його людиною, і так Уже й лишилось, хоч би які там паскудства мали ще робитися потім. Чи довго воно тривало? Ох, мені здалося, що не менш як п'ять хвилин".
Авт. визнав за свій обов'язок перевірити можливу тривалість мертвої мовчанки експериментально. Оскільки приміщення майстерні — тепер власність Грунча — ще існує, проведено вимірювання: від стола Лені до Борисового — чотири метри, від Борисового стола до крана — три метри, від крана до стола Лені (де стояв кавник)— два метри, потім ще раз чотири метри до Борисового стола; разом тринадцять метрів, що їх Лені, хоч зовні й спокійна, все ж таки напевне пройшла квапливо. На жаль, вибивання чашки з руки пощастило імітувати тільки приблизно, бо авт. не мав до своїх послуг ні безногої людини, ні протеза; зате виполіскування та витирання чашки й наливання кави можна було не лише імітувати. Авт. провів експеримент тричі, задля цілковитої певності, й вивів пересічне число. Результати: першої спроби — 45 сек., другої — 58 сек., третьої — 42 сек. Пересічно — 48 секунд.
Тут авт. хочеться ще раз, як виняток, безпосередньо втрутитись у розповідь і схарактеризувати цю подію як головну, чи то вузлову в житті Лені, як її духовне народження чи відродження.