Але ця прив'язаність не повинна чинити перешкоди щирому визнанню чеснот Аделі, що так просто, зручно й доречно віддалася, коли він занудився в своїй кімнаті і йому вже набридло читати. Його огорнула легка втома, повернувши йому цінну потребу в сні, що тікав від нього ось уже сорок вісім годин. Він сказав собі, що іще добре виспиться перед вечірнім полосканням, яке йому винесе Адель під четверту годину. Щн продумав нові способи, як підступатись до неї, щоб мати змогу оцінити ті приваби цього багатого тіла, які було залишено без уваги першого разу. Володіння буде повне тільки при тривалому вжиткові з випробуванням усіляких можливостей. Треба дійово застосувати весь свій досвід, щоб скласти собі остаточне уявлення. Він заплющив очі, і на уста йому набігла усмішка при думці про розмаїття втіх, яке таїло в собі це чарівне завдання,
— Адель... лагідна товстуха...— ніжно пробурмотів він.
Оце ще він спромігся подумати і, забувши про хворе горло, міцно заснув з тією внутрішньою полегкістю, яку дає чисте сумління в поєднанні зі спокоєм почувань.
Спустившись униз, ще розімліла від вишуканої насолоди, яку подарував їй вродливий секретар, Адель Торбайон вийшла й стала на порозі заїзду. Навпроти, на порозі своєї крамниці, стояла Жюді Туміньйон. Погляди двох молодиць зустрілися. Жюді Туміньйон вразив новий вираз на обличчі своєї супротивниці. Це вже не була зненависть ображеної жінки, що прагне відплати, а зневажлива поблажливість переможця до переможеного. Звитяжна й глузлива посмішка, що скривила уста господині заїзду, і та щаслива знемога, що нею вона вся так і сяяла, викликали у Жюді Туміньйон страшну підозру. В усій поставі своєї суперниці вона впізнавала ознаки тієї внутрішньої радості, через яку й вона часто зі зверхньою жалістю дивилась на інших жінок. Жюді не сумнівалася в причинах цього торжества. Відступивши в крамницю, щоб сховатися з очей Аделі Торбайон, вона стала пильно дивитись на вікно кімнати, де лежав Фонсімань, тужливо чекаючи, що її коханець, ледь помітно піднявши завіску, подасть знак, що зостається їй вірний у своїх думках, як він це звичайно робив по кілька разів на день, коли вони не могли зустрітися. Ал*е Фонсімань міцно спав і бачив легкі сни, де чудові в своїм розмаїтті жінки палко визнавали його не-перевершену в Клошмерлі досвідченість "у коханні. Красуня Жюді відчула нестерпний біль, що буває від передчуття зради. Між нею та її коханцем, від якого її відокремлювала відстань у кілька метрів, поставали всі перешкоди незаконного кохання. Вони й забороняли їй перейти цю відстань, щоб здобути докази, в яких вона відчувала таку шалену потребу. Багато разів того дня вона бачила на обличчі Аделі Торбайон ту саму посмішку, що виказувала певні наміри, і ця посмішка штрикала її, мов ножем у серце.
"Якщо це тільки правда... і я це знатиму напевне..." — думала вона.
У мозку в неї блискавично змінювали один одного плани помсти, та такі жорстокі, аж її врода, звичайно спокійна, прибрала лютого вигляду.
ВІТЕР ШАЛУ
— Як, як, хто я така?
— Брудна підстілка, пані. Брудна підстілка в домі — ось хто ви!
— А хочете, Пюте, я вам скажу, хто ви?
— В усякому разі, у мене нема отого паскудства з чо-ловікамиу що у вас.
— ЯкщЗ ~вас ніколи не чіпали чоловіки, то не через вашу чесноту, а через бридоту! Ви здохнете від цієї своєї злидацької чесноти!
— А ви... ви здохнете від поганої хвороби!
— Зате я повік не стану бігати за кюре. Знаю я про ваші зальоти, гидотнице!
— Чуєте, що вона меле, оця пришелепувата?
— Послухайте-но її, Бабетто Манапу, ви тільки послухайте оцю святу та божу! Вона.й кроку не ступить між людьми, щоб когось не образити. 4
— Таж вона обжерлася чоток, мов тої квасолі! А тепер і смердить ротом!
— Ідіть краще своєю дорогою, кумасю з пральні! Пір'їна тобі в зад, жебрацька коханко!
— А ти, Пюте, була б страшенно рада й жебракам, якби вони поласились на твоє гидюжне м'ясо. Та вони краще самі спатимуть під тином, аніж торкнуться до твоєї об-каляної гени!
і,
183
— Про що це ви тут сперечаєтесь, добродійки?
— Ви прийшли якраз вчасно, пані Пуапанель. Уявіть собі, оця погань, від якої в чоловіків враз уся хіть пропадає, і вона взиває інших брудними підстілками!
— Я вам усім скажу, спокусниці чоловічого роду: я вас зневажаю, панії мої!
— Коли вже казати правду, то чоловіки нам ніколи нічого лихого не робили. Як і те правда, що вони тобі нічого доброго не зробили, нещасна Пюте! В цім-то й уся твоя біда!
— Розпусниця!
— Сухоребра шкапа!
— А я чую — тут суперечка, панії мої, тож мерщій замкнула крамничку й чимдуж сюди... То що тут у вас на порядку денному, як казав мій Адрієн?
— Та знов оця біснувата Пюте завелася, пані Фуаш.
— Я не біснувата, я тільки виказала щиру правду оцій рудій!
— Щастя її, що нема близько Франсуа Туміньйона!
У неї аж надто отієї доброчесності, за яку він ще з нею поквитається, будьте певні!
— Хотів би я знати, панії мої, яка причина оцього галасливого зібрання серед вулиці?
" — Ви прибули саме вчасно, пане Кюдуане...
— Це все Туміньйониха, пане сержанте. Іду я повз крамницю...
— Це все Пюте, пане Кюдуане, я її зовсім не чіпала...
— Брешете, пані!
—— Сама ви брешете!
— Я не дозволю обзивати себе повійниці, яка ганьбить...
— Чуєте, що каже ця завидюща негідниця, пане Кюдуане?
— Гнилятина!
— Священикова сучка!
— Задеринога!
— Колупалка!
— Містечкова шльондра!
— Тебе й паличками гидко взяти!
— Товстогепа!
— А ти й зовсім без гени!
— Підстілка!
—— Муха без липучки!
— Годі, а то я!..
— А я вас не боюсь, скракля!
— Чуєте, як вона мене взиває?!!
— Ви чули, пане Кюдуане?
— Цього далі терпіти несила! 1
— В буцегарню її! ;
— Вона глузує, коли я йду вулицею!
— Та я цій старій дурепі й слова не сказала!
— Ця чорнописка!
— Воша ти паршива!
— Ви врешті замовкнете, обидві?! Хочете, щоб я викликав поліцаїв?
— Це вона, пане Кюдуане, ця гадюка...
— Замовкніть!
— Туміньйониха, пане Кюдуане, тільки й знає, що...
— Замовкніть, я вам сказав! Наказую вам замовкнути й забратися з дороги. Розійдіться по домах геть усі! Ще. тільки раз вас тут застану...
— Це не я, цане сержанте...
— Ви чуєте цю відьму з ризниці? Таж ви тут стояли, Бабетто Манапу; ви можете посвідчити...
Сержант Кюдуан схопив дужою рукою Жюстину Пюте за кістляву руку й потяг у завулок Ченців, погрожуючи відвести її просто до арештантської, якщо вона негайно не замовкне. Інші жінки поспішили сховатися в Божолей-ських галереях, щоб там обговорити цей яскравий випадок. Пані —фуаш на цьому зібранні вирізнялася особливо.
— І подумати тільки! — розводилась вона.— Мені в моєму віці бути свідком отакого неподобства! Мені, що прожила всю свою молодість серед високородних осіб, вихованих зроду-віку не підвищувати голосу, та таких чемних, що навіть, проходячи повз вас, вони казали "перепрошую", можете собі уявити? На язиці тільки й крутиться "спасибі", "прошу", одно чути "люба пані Фуаш" та "люба пані Фуаш", поштивість, яку лишень можна собі уявити, а ще ж і дрібні подарунки... Кругом така повага, карети біля порога, машталіри в шапокляках мов ті міністри, щоранку начищені до блиску ґудзики —— і оце тепер почути отаке під старість! Мабуть, це все оця війна, що через неї так змінився світ...
Щойно затихла суперечка біля Божолейських галерей, як у долішньому містечку, за п'ятдесят метрів далі, ви-<никла інша. Звідти долинало:
fc — 185
— Може, скажете, не ви вигадуєте плітки, що їх Ба-бетта Манапу скрізь розносить? Не ви, скажете?
— Ні, пані, не я. І прошу вас добре зважити все, що кажете!
— То, виходить, я брехуха, еге'
— Та вже ж так, пані!
— А ви завше кажете правду?
— Авжеж, так!
— Коли й кажете правду, то це, мабуть, уперше в житті. Так, уперше в житті, злодюжко!
— Стривайте, пані, я знайду, чим вам заткнути рота!
— Побалакайте собі, всі знають, яка ви!
— Та вже ж, пані, мене всі знають!
— Тільки це не додає вам честі!
— Навпаки, додає. Ще й якої, пані!
— А пам'ятаєте, як ви збрехали Туанетті Нюнан? Може, скажете, теж не ви?
— Та вже ж, пані, не я!
— — Т Берті нічого не брехали, і Марі-Жанні теж?
— Ні, пані, авжеж, ні!
— А в лісі Фон-Муссю з Босолейлем теж були не ви?
— Цікаво, з ким це там були ви, що так добре все бачили?
— А пам'ятаєте, як раз на базарі ви вкрали три козячих сири?
--— Ну, це вже занадто! З мене досить, чуєте? Авжеж, досить!
— З мене теж досить, бо сьогодні я це чую не вперше! Час кінчати з цим!
— Та вже ж, пані,, час кінчати!
— Ви таки в мене замовкнете! Бігме, вгрію праскою!
— Хто — ви?
— Еге ж, я! Годі вже! Я прищіпну вам язика, що ним тільки нужники лизати!
— Ану-ну, спробуйте! Я вас чекаю, пані. Авжеж, чекаю.
— Самі спробуйте, боягузко!
— Ось бачите — духу не стає! ч — Самі спробуйте, чуєте!
— Була б охота, а спробувати не страшно!
— Але ж ви не наважитесь, еге?
— Боюсь закаляти руки, пані, об усяку нечисть! Ав— жож, так, нечисть!
— Ви вже й так брудна по саме нікуди! Задрипанка!
— Я не ходжу вічно гола по кухні, як декотрі, що виставляються напоказ сусідам. КШ пані!
— Куди вам, красунечко, роздягатись догола з вашими двома торбами аж до пупа! СпрЬбуйте-но мені ще побалакати,— я вас так побалакаю, стара почваро...
Ось до якого шаленства дійшли сварки на вулиці, і такі сварки за останні дні вибухали раз у раз. Клошмерлян годі було впізнати. Але пора вже розповісти про ті нові події, які отак розпалили людей.
У Клошмерлі завжди подейкували, що нотар Жіродо відіграв нечисту роль у підготовці розрухів після баталії в церкві, і що цей облудник злигався з єзуїтами, від яких кюре з Монтежура діставав настанови до політичних дій.
Однак нічого цього ніколи не було доведено, і все можна тлумачити як завгодно, не вплутуючи сюди ще й єзуїтів. Але досить імовірно, що нотар Жіродо й справді — з ненависті до Бартелемі П'єшю, якому він повік не міг простити його першенства у Клошмерлі,— роздмухував розрухи, хоч як саме — ніхто не міг сказати напевне. Бувши дипломованим міністерським урядовцем, Жіродо —нишком думав, що в мерії по праву мав би порядкувати він, а не якийсь там селюк. Так він називав П'єшю позаочі, дарма що приймав мера вельми ґречно. Але П'єшю не ловився на т ачок і в найважливіших своїх фінансових справах радився з нотарем із сусіднього містечка.
У Монтежурі, цьому сусідньому містечку на дві тисячі жителів, до якого від Клошмерля було шість кілометрів нерівної дороги, порядкував дуже завзятий кюре разом із войовничими парубчаками, з яких він власними зусиллями сформував загін католицької молоді.