Як видно з пруга, то таки справді був благенький крам, шорсткий, зовсім не вовняний, навіть наполовину, і такого ткання, що його мій прокурор ніколи сам не носив. Щось просте, дешевеньке, та ще й тілесного кольору! Він сів на східці під старою церквою, на яких воркували сиві голуби, полискуючи блакитними, зеленавими й фіалковими шиями, й став міркувати, що за таких обставин можна зробити, чи принаймні силкувався міркувати. За ним височів фасад у стилі барокко, вартий якнайбільшого захоплення; Сибіла краще за нього розумілася на таких речах. Тепер уже ніщо не заважало йому розпустити краватку й закачати рукави сорочки (мабуть, і так уже брудні). Він тішився принаймні тим, що його хоч не бачить дружина. А інші нехай дивляться! Горішня частина фасаду в стилі барокко, верхні його закрутки, освітлені сонцем, яскріли вохрою на тлі небесної блакиті. Дзиґарі вибили дванадцяту. Потяг від'їжджав за дві години. Треба було також зняти з руки золотого годинника, перше ніж податися до торгівців старими речами на портових вуличках, туди, де крам розвішують просто на облуплених мурах: сорочки, штани, шкарпетки, капелюхи. Тепер йому важили вже не ліри (так він каже), а лише довіра до самого себе — він її теж, як і пакунок, що дедалі більше розлазився, взяв під пахву. Чому він зр^-зу не вдався до тандитників! Того ранку він був упев-неніший у собі, ніж будь-коли, навіть пережитий анекдот тішив його: пригодиться колись розповісти у веселому товаристві. Отже, він насвистував собі, чи, радше, чув, як насвистує, проте сам добре усвідомлював, що на серці в нього неспокійно. То була портова вуличка, квартал, де панувало право кулака. Не бажаючи, щоб його тут, де вже не було поліції, налупцювали як шахрая, він уперше розгорнув свій пакунок на якійсь бічній вулиці пересвідчитись, чи краму стане на чоловіче вбрання, його було аж забагато. Рольф знову згорнув проклятий крам, добре поморочившись,— боявся, щоб він не впав на брук і не смердів сечею. Потім підійшов до одного тандитника й спитав, кудою йти до станції. Пригощаючи його цигаркою й весело розмовляючи, він згадав про крам, що його купив учора, аби замовити собі вбрання в італійського кравця. Але так уже буває в л^итті: нині він дістав телеграму й мусить нагло виїхати, потім доведеться лаятись у митниці, як не дозволять перевезти крам,— одне слово, вигадав довгу, безглузду історію, яку вважав за дуже хитру, якраз на східний кшталт. Проте його костюм із виразними слідами запрасованих пружків на штанях, надто елегантні черевики, не кажучи вже про золоту каблучку, що, звісно, впадала в око,— все те не викликало в тому місці довіри до його особи. Правда, йому дозволили розгорнути просто неба крам, що його він хотів продати. Кілька жінок із немовлятами коло грудей, поглядаючи на Рольфа не вельми прихильно, стежили за його рухами з недовірливою цікавістю. Тандитник, дідуган із чорними зубами, від якого тхнуло часником, докладно обмацав крам. Це дало Рольфові слабеньку надію, таку слабеньку, що він навіть не зважився назвати ціну, а спитав, скільки б торгівець йому дав.
"Міеггіе" Рольф задовольнився б тисячею лір — тисяча лір за віру в самого себе! Щоб одержати стіль* ки, він назвав дві тисячі лір. "N0"2. Ну, то хай тисячу! "N0". А скільки ж? "Міеггіе". Жінки з немовлятами коло грудей глузливо всміхалися, відходячи, Рольф згорнув крам. Зате за каблучку, мовив торгівець, він дав би тридцять тисяч. Рольф засміявся. За майже нові черевики торгівець, навіть не обмацавши їх, запропонував сім тисяч лір, наче він (мій прокурор) міг повернутися додому босий. Всього йому в Генуї довелося спізнати! Лишилося тільки одне: подарувати комусь пакунок. І от якнайшвидше. Наприклад, он тому юнакові, що стояв під стовпом на об'яви й грав на гармонії: певне, безробітний, бо на брукові лежала його порожня шапка. Та в останню мить, помітивши чорну дерев'янку, Рольф не зважився на таке. Отже, далі! Не додали йому снаги й молодик у лахмітті, що жебрав цигарки, та старий дід, що в нужденному візочкові віз онука,— не ті лкЗди! Не такбо просто було подарувати комусь крам, що його ти сам нізащо в світі не схотів би носити. Рольф безпорадно плентався кварталом, зовсім не мальовничим у своїй убогості. В якому дранті ходить більшість людей! Його щоразу наново вражали злидні. Рольф зупинився; він відчув, що його бажання бути справедливим, знайти людину, яка найбільше б заслуговувала на подарунок,— чисте міщанство. І надумав просто звернути в найближчу вуличку: перший, кого він зустріне, дістане крам на чоловіче вбрання, і годі. Першу він зустрів молоду жінку в розтоптаних капцях. Отже, далі! Другого — поліцая, що йшов собі, весело посвистуючи, й на цьому вуличка скінчилася. На маленькому майданчику, де росло дерево, діти грали у футбол; Рольф тут тільки заважав, бо застував воротареві і той через нього пропустив м'яча; між підлітками зчинилася колотнеча. Отже, далі! Він знову мало не падав з утоми. За сорок хвилин від'їздить його потяг! Що ж робити з подарунком? З похмурого кишла вийшов, заточуючись, якийсь п'яний. Звісно, Рольф міг просто лишити свого пакунка на вулиці: то була б капітуляція. Потім він ще хвилю круж*
1 Ніскільки (італ.). * Ні (італ.).
ляв навколо сліпого жебрака з простягненою рукою. Теж не годиться, здавалося йому. В крайньому разі, платню за готель можна згодом переслати поштою, а крім того, в шафі ще висіло його пальто. І взагалі, йшлося ж зовсім не про те, чи він зможе заплатити за готель, чи ні. Йшлося про те, як він дасть собі раду з пакунком. Чому він справді його не викинув? Рольф спробував викинути. Найкраще буде, міркував він, згубити пакунок; а все одно йому аж у скронях застукотіло, коли він нарешті послухався тверезого розуму й перейшов до діла. Він упустив його в натовпі перед червоним знаком світлофора, в тісняві перейшов вулицю і вже був певний, що врятувався, бо поліцай засвистів, напрям руху змінився й вулиця за ним на хвилю замкнулася, йому аж полегшало, що руки його врешті звільнилися, він знову відчув радість життя, наче в них із Сибілою нічого й не сталося. Він закурив, не озираючись, що ж далі буде з його злощасним пакунком.. Та озиратися й де треба було, бо якась молода, дуже вродлива, убого вдягнена жінка вже смикала його за рукав: віддавала неуважному добродієві підібраний пакунок. Рольф не насмілився відмовитись від нього. Невже йому судилося довіку носити з собою цей жалюгідний крам, загорнений у брудний папір і перев'язаний гнилим мотузком, що ледве вже тримався? Ще за десять хвилин до відходу потяга він стояв, безпорадний, як ніколи, з пакунком під пахвою, і за п'ять хвилин так само. Відкладав капітуляцію (як він каже) до останньої миті. Двері вагонів були вже позачинювані, коли Рольф стрибнув на східці; потяг саме рушав. Він стояв у переході до самого Мілана, наче сидячі місця були не для нього, не для готельних шахраїв і покинутих чоловіків. Що ж Сибіла йому скаже? Звісно, він і далі страшенно перебільшував її потребу думати про нього. За Міланом він уже і в переході був не сам. До нього забалакав якийсь швейцарець, дуже довірливо, як завше земляки на чужині; на щастя, скоро вони доїхали до кордону. Після Чіасо Рольф зайшов до вагона-рес-торану. Він сидів коло столика й пильно дивився у вікно, щоб знайомі, проходячи вагоном, не впізнали його. Він зовсім не думав про те, як має впадати в око людина, що весь час дивиться у вікно, навіть у тунелі. В розбурханій уяві, підсиленій співчуттям до самого себе, Рольф бачив щось більше, аніж звичайні подорожні краєвиди: бачив минуле, насамперед минуле, що в ньому не було ніяких подій без Сибіли, ніякого щастя без Сибіли, жадної цікавої години без Сибіли. Все поза нею не варте було згадки. Сибіла стала єдиним сенсом і єдиним змістом його життя, і той сенс тепер перейшов до іншого чоловіка, перейшов до п'єро з маскованого балу, до якогось генуйця з чорним як смоль чубом, до молодого архітектора чи до кого там іще; той сенс просто перенесено на інший рахунок. Від станції Геше-нен припустив дощ, по шибках стікали скісні смуги води. Найкраще було б, міркував Рольф, узагалі не дати Сибілі нічого взнаки, хай би її доконала його витримка. Рольфозі досить було згадати її безсоромне обличчя, щоб здобутись на витримку: то було не тільки щасливе й через те чуже обличчя, але й глузливе, зухвале, бундючне, воно світилося тріумфом над ним. Бракувало ще тільки, щоб він, із своїми теоріями, став її докоряти: вона б просто зареготала, відверто виказуючи свій глум, йому здавалося, що тепер найважливіше — витримка? Не треба обурюватися, скаржитись, докоряти, треба тільки триматися, аж поки та наджінка скориться йому. Так він вирішив. Уже видно було рідне озеро. Обмірковуючи у вагоні-ресторані майбутнє з своєю наджін-кою,. Рольф почав навіть насвистувати; звісно, він замовк, як почув себе, й став нетерпляче вимагати від кельнера рахунку, наче так міг швидше доїхати до Цюріха. А що буде, коли взагалі немає ніякого майбутнього, коли Сибіла живе вже не в нього, а в того іншого? Тобто коли Рольф лишився в помешканні сам із своєю витримкою? Потяг наближався до вокзалу, а він сидів із склянкою в руках і все боявся, що хтось смикне його за рукав ї віддасть мерзенний пакунок із крамом тілесного кольору...
Сибіла (дружина мого прокурора) вчора вночі народила дочку, вагою майже три з половиною кілограми. З ним не можна говорити: він просто не тямиться з радощів. Я попросив, щоб він послав їй від мене квіти; згодом колись я заплачу. Мабуть, забуде.
Я все-таки протоколюю далі:
Коли Рольф приїхав із Генуї і висів у Цюріху на головному' вокзалі, він без пальта напевне кожному впадав у вічі, тож Снбіла неодмінно помітила б його, якби чекала на пероні. Звісно, Рольф казав собі, що вона не могла його чекати, бо не знала, що він приїздить, і навряд чи виходила б навмання до всіх міжнародних потягів. Він озирнувся лиш так, про всяк випадок, бо розминутися було б просто смішно. У Цюріху йшов дощ. Сховавшись під накриття, він зазирнув у гаманець, чи вистачить на таксі. Потім, як машина спинилась перед його помешканням, він відчув себе ще гірше, ніж сподівався. Просто жахливо.