Кожна родина існувала сама по собі, дедалі більше усвідомлюючи безвихідь і жах свого становища, кожна по-своєму пристосовувалась до цього нового й жахливого становища.
Новим і жахливим у житті бабусі Віри та Олени Миколаївни стало те, що в їхнім домі розташувався один з німецьких штабів на чолі з генералом бароном фон Венцелем, його ад'ютантом і денщиком з палевою головою та палевим ластовинням. Тепер біля їхнього будинку завжди стовбичив німецький вартовий. Тепер їхній будинок завжди був повен німецьких генералів та офіцерів, що вільно, як до власного дому, приходили й виходили, то радились, то просто пили та їли, повен звуків їхньої німецької мови та звуків німецьких маршів і німецької мови по радіо. А господарів дому, бабусю Віру та Олену Миколаївну, витіснили в маленьку кімнатку, нестерпно душну від плити, яку поряд, на кухні, без перерви топили, і вони з раннього ранку до пізньої ночі обслуговували панів німецьких генералів та офіцерів.
Ще вчора бабуся Віра Василівна була персональна пенсіонерка, що заслужила собі громадське ім'я роботою на селі, мати геолога одного з найбільших трестів Донбасу, а Олена Миколаївна — вдова значного радянського працівника, завідувача земельного відділу в Каневі, мати найкращого учня краснодонської школи,— ще вчора обидві вони були всім відомі та всіма поважані люди. А тепер вони були в цілковитій незаперечній підлеглості в німецького денщика з палевим ластовинням.
Генерал барон Венцель, захоплений справами війни, не помічав бабусі Віри й Олени Миколаївни. Він годинами сидів над картою, читав, надписував та підписував папери, які подавав йому ад'ютант, і пив коньяк з іншими генералами. Ійоді генерал сердився й горлав так, немов командував на плацу, інші генерали стояли перед ним, витягши руки по здвоєних червоних лампасах. І бабуся Віра, й Олена Миколаївна розуміли, що з волі генерала фон Венцеля сунуть
6*
163
через Краснодон у глиб країни німецькі війська з тапкам гг, літаками, гарматами, і генералові важливо саме те, щоб вони просувалися й проходили завжди вчасно і в те місце, куди їх посилали. А все те, що робили вони в місцях, де проходили, це не цікавило генерала фон Венцеля, як не цікавило його й те, що він живе в домі бабусі Віри та Олени Миколаївни.
За наказом генерала фон Венцеля чи з його холодної мовчазної згоди біля нього й круг нього творилися сотді й тисячі негарних, брудних вчинків. У кожнім домі що-не-будь однімали, однімали й у бабусі Віри та Олени Миколаївни сало, мед, яйця, масло, але це не заважало йому так високо носити нерухому вузьку голову з малиновим кадиком, який впевнено розташувався поміж пальмовим гіллям, що здавалось — ніщо погане та брудне не в силі сягнути до свідомості генерала.
Генерал був дуже охайний чоловік; двічі на день, уранці й перед сном, мився з голови до ніг гарячою водою. Зморшки на вузькому обличчі генерала та його кадик завжди були чисто виголені, промиті, надушені. Для нього збудували окрему вбиральню, яку бабуся Віра мусила щодня мити, щоб генерал міг свої діла справляти, не стаючи навпочіпки. Генерал ходив до вбиральні вранці завжди в один час, а денщик вартував поруч і, почувши покахикування генерала, подавав йому спеціальний вафельний папірець. Але при цій його охайності генерал не соромився при бабусі Вірі та Олені Миколаївні голосно відригувати, попоївши, а коли він сам лишався в кімнаті, він випускав погане повітря з кишок, не дбаючи про те, що бабуся Віра та Олена Миколаївна перебувають у кімнаті поряд.
А його цибатий ад'ютант намагався в усьому наслідувати генерала. Здавалося, він, цей ад'ютант, навіть виріс такий довгий тільки для того, щоб скидатись на свого довготелесого генерала. І так само як генерал, він намагався не помічати ні бабусі Віри, ні Олени Миколаївни.
Ні для генерала, ні для його ад'ютанта бабуся Віра і Олена Миколаївна не існували не тільки як люди, а навіть як речі. А денщик був тепер їхній повновладний начальник і хазяїн.
І, звикаючи до цього нового й жахливого становища, бабуся Віра з перших же днів виявила, що вона не згодна миритися з ним. Хитра бабуся Віра здогадалася, що денщик у палевому ластовинні не такий уже й владний у присутності своїх начальників, щоб насмілитись убити її, бабусю Віру. І з кожним днем вона все сміливіше сперечалася з денщиком, а коли він гримав на неї, вона сама гримала на деащика. Одного разу, скипівши, він штурхонув її величезним каблуком у поперек, але бабуся у відповідь з усієї сили вдарила його сковородою по голові, і, хоч як це дивно було, почервонівши, денщик немов захлинувся. Такі дивні й складні стосунки встановилися в бабусі Віри з денщиком у палевому ластовинні. А Олена Миколаївна все ще перебувала в стані глибокого внутрішнього заціпеніння і, нерухомо носячи закинену назад голову в короні пишного світло-русявого волосся, механічно, мовчки виконувала, що від неї вимагали.
В один із таких днів Олена Миколаївна йшла вулицею, паралельною Садовій, по воду і раптом побачила знайому підводу, запряжену буланим коником, що посувалась їй назустріч, і сина Олега, який ішов поряд з підводою.
Олена Миколаївна безпорадно озирнулася, впустила відра й коромисло і, розкинувши руки, метнулась до сина.
— Олежку... хлопчику...— повторювала вона, то припадаючи обличчям до грудей його, то погладжуючи його світло-русяве, позолочене сонцем волосся, то просто прикладаючи долоні до його грудей, плечей, спини, стегон.
Він виріс вищий за неї на голову; за ці дні він дуже засмаг, змарнів на обличчі, змужнів; але крізь цю змужнілість більше ніж коли проступали ті навіки для неї збережені в синові риси, які вона знала в ньому, коли він лепетав перші слова й ступав перші кроки на повних круглих засмаглих ніжках і його заносило вбік, як вітром. Він справ ці був іще тільки велика дитина. Він обіймав свою матір великими дужими руками, а очі його з-під широких світлих брів сяяли так, як вони сяяли матері всі ці шістнадцять з половиною років,— чистим і ясним синівським світлом, і він усе повторював:
— Мамо... мамо... мамо...
Нікого й нічого не існувало для них у ці кілька секунд: ні двох німецьких солдатів, що з ближнього двору стежили за ними — чи немає в цьому чого-небудь, що порушує порядок, Ordnung, ні рідних, що стояли біля бричкп і з почуттям по-різному дивились на зустріч сина й матері: дядя Коля — флегматично та печально, тьотя Марина — із сльозами на чорних гарних стомлених очах, трилітній хлопчик — здивовано й капризно, чому не його першого цілує та обнімає тьотя Лена, а дід-возій — з тактовним виразом старого чоловіка: от, мовляв, які діла бувають на світі. А добрі люди, що нищечком спостерігали з вікон зустріч таких схожих одне на одного ставного юнака, з непокритою, обпаленою сонцем головою, та зовсім іще молодої жінки з пишними косами, які обвивали їй голову, могли б подумати, що це зустрілися брат і сестра, якби не знали, що це Олег Кошовий повернувся до своєї матері, як повертались тепер до своїх рідних, до своїх хат, зайнятих німцями, сотні й тисячі краснодопців, що не встигли втекти од біди.
Тяжко було в ці дні тим, хто покинув рідні місця, домівку, близьких людей. Але ті, хто встиг утекти від німця, йшли вже по своїй, по радянській землі. Куди ТЯЖЧР було тим, хто доклав усіх сил, щоб від німця піти, і пережив крах цих зусиль, бачив смерть перед лицем своїм і тепер оце плентав по рідних місцях, які ще вчора були своїми, а тепер от стали німецькими,— плентав без їжі, без притулку, самотньо, занепавши духом, відданий на милість стрічного німця-переможця, як злочинець в очах його.
В ту мить, коли в чистому яскравому степу, в білому тьмяному блиску повітря Олег і його товариші побачили німецькі танки, що сунули просто на них, душі їхні здригнулися, вперше ставши перед лицем смерті. Але смерть зачекала.
Німці-мотоциклісти оточили всіх, хто не встиг переправитись, і зігнали в одне місце до Дінця. І тут знову зійшлись разом і Олег з товаришами, і Ваня Земнухов з Клавою та її матір'ю, і директор шахти № 1-біс Валько. Валько був увесь мокрий — бриджі й піджак хоч викрути,— вода хлюпала в його хромових чоботях.
В ці хвилини загального сум'яття мало хто звертав увагу одне на одного, але, глянувши на Валька, кожен думав: "От і цьому не пощастило перепливти Донець". А він з виразом якоїсь зосередженої злості на смаглявому неголеному циганському обличчі сів на землю, скинув добрячі свої чоботи, вилив воду, викрутив онучі, взувся й, обернувши до хлопців похмуре обличчя, раптом не те що підморгнув, а ледь-ледь звів повіки чорного ока: не бійтесь, мовляв, я з вами.
Німецький офіцер-танкіст, у чорному шоломі-береті, з обличчям закіптюженим і лютим, каліченою російською мовою наказав усім військовим вийти з юрби. Військові, вже без зброї, виходили з натовпу групами чи поодинці. Німецькі солдати, штовхаючи їх прикладами в спину, відводили геть, і незабаром неподалік од юрби виникла в степу друга, менша юрба військових. Щось пронизливо-печальне було в обличчях, поглядах цих людей, що тулились один до одного в своїх застаріло-брудних гімнастерках та запорошених чоботях серед заллятого сонцем яскравого степу.
Військових вишикували в колону й погнали вгору по Дінцю. А всіх цивільних розпустили по домівках.
І люди почали розтікатись по степу від Дінця на всі боки. Більшість посунула вздовж дороги на захід, через хутір, де ночували Ваня й Жора, в напрямі Лихої.
Батько Віктора Петрова й дід, що віз Кошового та його рідню, в той змиг, коли побачили в степу німецькі танки, приєдналися з підводами до своїх. І вся їхня група, що в ній були тепер і Клава Ковальова з матір'ю, влилася в потік людей та підвід, які відходили на захід, до Лихої.
Попервах ніхто з людей не вірив, що саме так і буде, відпустили їх, і нема тут ніякого підступу,— всі з побоюванням поглядали па німецьких солдатів, що сунули по дорозі зустрічним потоком. Але солдати із стомленими, спітнілими, брудними від розмазаного пороху обличчями, заклопотані тим, що чекало їх попереду, майже не дивились на радянських біженців.
Коли минуло перше потрясіння, хтось непевно мовив:
— На те є наказ німецького командування — місцевих жителів не кривдити...
Валько, що від нього йшла під сонцем пара, як від коня, похмуро всміхнувся і, кивнувши на колону лютих, перемазаних, як чорти, німецьких солдатів, сказав:
— Не бачиш, їм нема коли.