Та де ж це таке бачено, шоб вода горіла? — ніколи такого не було, такого й видумать не можна! Не сходиться вода з вогнем, не можна їм; хіба шо коли люди стоять та на пожежу дивляться, — а в очах у них, наче у тій воді, вогонь плещеться, відображається; а вони стоять, сторопілі, як наче зачаровані, — отоді й справді так; ну, то це ж заморока, омана, та й усе! Нема такої вказівки у природі, шоб вода горіла. Чи може, вже й настали Останні Дні?.. — та ні-і-і, не може того буть, і думати не хочу... А от друге діло, шо год оголошено високосний. А мабуть, шо так воно і є: знамення-передвістя всякі нехароші, і завірюха чогось липка, і у повітрі чогось наче гуде.
Прочинив розбухлі двері; цмокнули, як поцілунок; за ними другі: між дверима в неї сіни. Трошки постояв, нашорошивши вуха; прислухався. Балахон одягати не став, хоч і положено: допустив, бач, трошки самовольства; так шо ж... служба, звичайно, хоч і государствена, а все одно на всякій службі своїй людині, близькій, або ж родичам попускається, тобто послаблєніє допускається.
Якусь хвильку завагався: гака — у сінях залишити, чи одразу взяти із собою? Це ж якшо гака із собою занести, больний голубчик здогадається, та й у вереск; а де вереск, там і біганина: хто об стіл головою вдариться, хто об тубарет, чи об піч; у хаті ж тісно, не розвернешся, тож і нема того розмаху, тієї свободи для руки. То надворі легко науку одпрацьовувать, чи то тренувацця; бо як же ж санітарів учать? — ідолів, чи то ляльок великих, з усякого дрантя понашиють-понабивають; тож на траві-мураві прийоми й одпрацьовуєш: ривок од плеча, захват з поворотом, підтягування там, ще шось. Надворі легко, а в хаті, чи, як кажуть, у канкретних умовах, то вже не так. Ні-і-і, не так.
Насамперед, лялька: хіба ж вона по хаті бігає? Хіба нестямним голосом волає? за стіл, за тубарет хіба чіпляється? — беркиць, і лежить собі мовчки, нічого не відчуваючи, все як по-писаному, або ж по інструкції. А голубчик — він живий, він метушиться.
Це одна морока. А ще, як-то кажуть, — звісно, шо тісно. Це, якшо вже чесно, недогляд. Недоробок.
Отож, бува, шо й не можна государствених правил всіх до одного дотримацця; того ж і послаблєніє; можна, звичайно, й посперечацця, але ж — "суха теория, мой друг, а древо жизни пышно зеленеет".
Бенедикт подумав-подумав і залишив гак у сінях. Прочинив другі двері, голову просунув:
— А ку-ку-у! хто до нас прийшов!..
Тихо, ані звуку.
— Варваро!..
— Хто там? — шепіт тихий.
— Большой і нехароший! — пожартував Бенедикт.
Ніякого відгуку, шерехтіння одне. Бенедикт ввалився у світлицю, кругом подивився: шо вона там робить? Лежить у ліжку, у лахмітті, та то тільки зветься, шо — Варвара Лукинишна: одне лишень око з лахміття виглядає, а то все — гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, — мабуть, за те врем'я, шо Бенедикт її не бачив, її геть усю гребінцями пообсипало.
— Ой, це ви? Провідать? — каже. — А я, бачте, приболіла... На роботу не ходю...
— Хіба?! — затурбувався Бенедикт. — А шо ж таке?
— Не знаю, голубчику. Чогось така слабкість... В очах темно... Ледве дибаю... Та ви сідайте! Я така рада! Тільки пригостити нема чим.
У Бенедикта теж із собою нічого не було. Без гостинця й справді не можна, але ж він так і не надумав, шо ж такого їй подарувать. Книгу — та ви шо, з книгами розлучатись, — краще вже смерть. Оно, здуру, подарував Істопникові "Віндадори", а потім так жалів, так жалів! Все уявляв, яка ж то книга хароша, та як їй на полиці добре стояти було, — і чисто, і тепло, та як же ж вона, бідненька, у неприбраній хаті, темній та прокуреній, у Істопника валяється; може, на підлогу впала, а старий зосліпу не помітив; чи може, нема чим юшку накрити, — то він і...; а може Лев Львович, безстидник, її вициганив-виплакав, собі забрав, од людей закрився, свічку загасив і ксєракс їй робить: желаю, мовляв, розмножацця! Бувають же такі навіжені, шо їм жінки мало! і з козляком жартують, і з собакою, прости Господи, навіть із валянком! Так жалів, шо аж об стіну головою бився, і руки заламував, і нігті гриз; та ні-і-і, тепер уже жодної книги ніколи й нікому.
Квітки, — а бува, шо йдуть до жінки в гості з квітками: якихось яскравіших на городі вирвуть, чи шоб якісь духмяні, побільше наберуть, разом складуть, — та й вийде букет; отож той букет жінці в руки й тицьнуть: мовляв, і ви так само прекрасні, і аромат од вас теж нічого. Міцніше тримайте, та й будемо жарти жартувать. Та де ж ті квітки взимку?
Того ж бо й заведено, шоб не сушити собі голови,— як у гості йдеш, ржавлю нести, а краще вже бражку, із ржавлі зварену. Бо сам теж питимеш.
Користь тут подвійна: бражку зразу ж можна пить, а не дожидацця, поки там її зварять! Та процідять! Та на вуглинки переженуть! та упарять! та уварять! Та остудять! та знов процідять! — а тут уже готове, наливай і пий. Це по-перше.
А по-друге: якшо, бува, прийшов ти в гості, а тобі гості не сподобались, — ну, полаєшся з хазяїном, який запросив, чи там поб'єшся, когось обплюєш, чи тебе обплюють, чи ще шось, — так хоч випити, думаєш собі, встиг, не все пропало.
Але ж Бенедикт давно вже свого хазяйства не мав, своєї бражки у нього не було, а вся кудеяровська, то тільки почни націджувать... та ні-і-і, нам зайвих питань не треба. Тож і прийшов з порожніми руками. І гака у сінях залишив. Узяв тубарет, підсів до ліжка, обличчя зробив співчутливе: брови вгору, рот униз. Без усмішки.
— Як живете? — Варвара, слабким голосом. — Я чула, ви оженилися. Паздравляю. Замічатільне собитіє.
— Мезольянс, — похвалився Бенедикт.
— Як це, мабуть, прекрасно... Я завжди мріяла... Скажіть мені... щось хвилююче, скажіть.
— Гм. А оце ж об'явили — год високосний.
Варвара Лукинишна розплакалася. Та канєшно, шо ж тут веселого.
Бенедикт засовався на тубареті, бо не знав, шо ще казать. Де ж вона ту книгу заховала. Під ліжком? Бенедикт виставив ногу, наче ненавмисне, просунув під ліжко і ногою поводив, чи є там шось заховане. Таке, наче короб.
— Отак, знаєте, читаєш у книгах: фльордоранж, фата... букетик фіялок, приколотий до поясу... фіміам...
— Так, оці всі на букву "ферт", — сказав Бенедикт. — На отой ферт, я помітив, хоч би одне слово зрозуміле. — Через валянок погано відчувалося, шо ж там за короб і де в його кришка. Ото-о-ож: без гака — як без рук.
Варвара Лукинишна плакала єдиним оком.
-...олтарь... пєвчі... "галубіца, гряді"... панікадила...
— Та да-а-а, ні слова не розбереш!
Бенедикт просунув другу ногу під ліжко, наступив валянкові на п'яту і потягнув ногу із взуття. Онуча застрягла, — мабуть, слабко була намотана; ні, краще вже обидва валянки скинути. От невдобно без рук! Це ж, шоб перший валянок знять, треба другим п'ятку притиснуть, а шоб другий знять, треба першим придавить; а якшо вже перший зняв, то як ти другий знімеш? Чим ти його придавиш? От уже вопрос научний, ще у жодній книзі відповіді на нього не було. А якшо у природі подивитись, то мабуть, треба ногами як оце муха, — швидко-швидко одна об одну перебирать; тоді ноги наче заплутаються: яка перша, яка друга; зирк, а взуття й зніметься.
-...це ж і юність промайнула без любові! — плакала Варвара Лукинишна.
— Та да-а-а! — погодився Бенедикт. Теперечки треба онучу відмотать: плутається і заважає.
— Візьміть мене за руку, друже мій!
Бенедикт приблизно вирішив, де у Варвари Лукинишни рука, узявся за це і подержався. Отепер вже й руки зайняті, це вже точно нема чим нозі допомогти. Значить, треба ступнею крутити, шоб онуча сама відмотувалася, а те, шо відмоталося, — другою ногою притримувать і одсовувать. Аж спітнієш од зусилля.
— Не тремтіть, не треба, друже мій! Пізно! Повела нас доля різними шляхами!..
— Та шо там казать. Я теж помітив.
Наскільки ж боса нога спритніша за взуту! Вона ж все'дно як зряча! Осьо стінка короба, шорстка, але без занозин: од берести занозин не буває, це ж не деревина, а луб! А не всякий луб на короби йде: тонкий, той більше на сторінки йде, а який товщий — той уже на короби; ми у столярному ділі розуміємося; а отуто кришка, а кришку отако пальцем підчепити...
— Ви теж хвилюєтеся? Друже мій! Невже?..
Бенедикт міцніше схопив для опори руку, чи шо там воно у Варвари Лукинишни було; розчепірив пальці на нозі, одставив великого пальця, підчепив кришку. А-а-а-а! Т-т-твою…!..
...У очах потемніло, аж підскочив та впав, за шось чіпляючись: ай-й-й-й, судома, клята! Забув, шо ноги — то не руки, т-т-т-твою…!!!
... Попустило. Ху-у-у-ух.
...Варвара Лукинишна лежала непорушно, з розплющеним оком, дивилася у стелю. Бенедикт здивувався та придивився. Чо' це вона? Кажись, він їй ліктем кудись заїхав... дідько його зна. Прибив, чи шо?..
Посидів, почекав.
— Аго-о-ов, — покликав.
Мовчить. Невже померла?.. а мабуть, шо таки померла. Отакої!.. І чо' б це воно?.. Ой, як неприємно... То ж не забавка — помирать.
Посидів на тубареті, опустивши голову. Як нехарашо вийшло... Разом працювали. Шапку зняв. І ще ж не стара жіночка, жить би ще та жить. Книжечки переписувать. Ріпу садить.
...Родичів у неї наче й не було — а хто ж ховатиме? По якому звичаю? По-нашому, чи як у Прежніх заведено?..
Матінку — по Прежньому ховали. Навитяжку. Якшо по-нашому, — то треба потрошити, коліна підгинати, руки з ногами зв'язувати, лялечки глиняні ліпити, у могилу класти. Ніколи Бенедикт сам такого не робив, бо завжди охочих понабігає, а він тільки осторонь стояв, до стінки притискався.
— Тетеря! — гукнув у двері. — Ходи сюди.
Перевертень охоче забіг до хати: в хаті ж тепло.
— Тетеря... Оце ж, бач, жіночка померла. Разом працювали... Провідати прийшов... Оце прямо зараз і померла. Шо ж його робить?.. Га?..
— Так, — заметушився Тетеря, — руки ей на груди сложи крестом... вот эдак... да не так!.. где у ней грудь-то?.. хрен её знает... должна быть пониже головы... руки — крестом, в руки, конечно, икону; глаза закрыть... где у ней глаза-то?.. а, один есть! Спартак — ЦСКА, один — ноль; челюсть подвязать; где у ней челюсть-то?! где че... — неважно; вот так пущай лежит, а ты, значит, народ созывай, пирогов, блинов, всего напеки, и главное чтоб выпивки до хуища.
— Добре, йди, я вже далі знаю.
— Винегрету главное, винегрету побольше! Красного, знаешь, с лучком! Эх!
— Ану, пішов звідси!!! — заволав Бенедикт.
...