Дайте перо, чорнило й папір, я залишу Джеймсу Мору адресу мого лейденського знайомого. Він знатиме, де шукати дочку.
Поки я писав і запечатував записку, Спротт з власної ініціативи взявся подбати про багаж Катріони і навіть послав по нього розсильного в готель. Я наперед заплатив йому за це один чи два долари, і він видав розписку, що одержав гроші.
Скоро ми (я вів Катріону під руку) пішли від цього негідника. За весь час Катріона не промовила жодного слова, довіривши мені говорити за неї. Я ж із свого боку намагався навіть поглядом не бентежити її і, згоряючи від сорому й гніву, вважав за потрібне прикидатися зовсім спокійним.
— А тепер, — запропонував я, — ходімо знову в той самий готель, де вміють розмовляти по-французькому, пообідаємо і дізнаємось, коли відходить диліжанс у Роттердам. Я не заспокоюсь, поки не побачу вас знову під опікою місіс Джеббі.
— Думаю, що доведеться так і зробити, — погодилась Катріона, — хоч вона, мабуть, не дуже зрадіє цьому. До речі, нагадаю, що в мене всього-на-всього один шилінг і три бобі[7].
— А я ще раз нагадаю вам, що, на щастя, приїхав разом з вами.
— Про це саме я й думаю весь час, — мовила дівчина і, як мені здалося, трохи сперлась на мою руку. — Не я вам, а ви мені вірний друг.
Розділ двадцять третій
БЛУКАННЯ ПО ГОЛЛАНДІЇ
Диліжанс, щось на зразок довгого вагона з лавами, за чотири години доставив нас у Роттердам. Уже смеркало, коли ми в'їхали на його яскраво освітлені, людні вулиці. Особливо багато було чужоземців — бородатих євреїв та чорношкірих. Цілі юрми непристойно одягнених повій чіплялися до моряків, шарпаючи їх за рукав. Від гамору у нас запаморочилося в голові, але найбільшою несподіванкою виявилось те, що на нас ніхто не звернув ніякої уваги. Заради дівчини і власної честі я намагався триматись незалежно, хоч насправді почував себе маленькою вівцею, що заблудилася у цьому великому місті, а на душі в мене було неспокійно. Раз чи два я розпитував зустрічних про дорогу в гавань і про місце стоянки корабля "Роза", але, очевидно, натрапляв на людей, які розмовляли тільки по-голландськи, а може, моя французька мова була недосконалою. Пішовши навмання якоюсь вулицею, ми вийшли на відкрите місце біля гавані.
— Тут десь і "Роза"! — вигукнув я, побачивши ліс щогл. — Ходімо вздовж набережної. Там, напевно, зустрінемо кого-небудь, хто розуміє по-англійськи, а може, пощастить знайти й корабель.
Цього разу щастя нас не минуло: близько дев'ятої години вечора ми зустріли самого капітана Сенга. Той розповів, що вони дуже швидко дісталися до Роттердама, бо весь час дув стійкий погожий вітер. Усі пасажири встигли вирушити в дальшу подорож. Звичайно, було б безглуздо гнатися за Джеббі в північну Німеччину, а тут ми не мали інших знайомих, крім капітана Сенга. Та, на нашу превелику радість, він виявився дуже люб'язним і пообіцяв допомогти. Сенг запевняв, що тут дуже легко підшукати порядну купецьку сім'ю, де Катріона могла б знайти притулок на той час, поки завантажуватиметься "Роза". Він запевнив, що тоді безплатно відвезе її в Лейз і доставить до містера Грегора. Разом з ним ми пішли в таверну й повечеряли, бо за цілий день добре зголодніли. Я вже казав, що капітан Сенг був дуже люб'язний, однак мене дуже здивувала його непомірна галасливість. Причину цього ми незабаром побачили. У таверні Сенг замовив собі рейнського вина, пив дуже багато і скоро зовсім сп'янів. Як і більшість людей, особливо ж тих, хто, як і він, займався важким ремеслом моряка, капітан у таких випадках втрачав і ту незначну частку добропорядності, яку мав у тверезому стані. Він так скандально повівся з Катріоною, так непристойно жартував над її виглядом, коли вона стояла на бульверках, що мені лишилось тільки скоріше вивести дівчину з таверни.
Виходячи, вона міцно притиснулась до мене.
— Заберіть мене звідси, Давіде, — просила Катріона. — Візьміть до себе. Вас я не боюсь.
— І немає ніякої причини боятись, мій маленький друже! — вигукнув я, зворушений до сліз.
— Куди ж ви заберете свого маленького друга? — непокоїлась Катріона. — Тільки не залишайте мене, ніколи не залишайте.
— А й справді, куди ж ми підемо? — розгубився я, і ми спинились, бо брели навмання. — Треба подумати. Але не бійтесь, я не покину вас, Катріоно. Хай мене покарає бог, якщо я скривджу вас.
У відповідь вона ще ближче пригорнулася до мене. Ми вже далеченько відійшли од таверни.
— Тут тихо і затишно, не те, що ми бачили у цьому гомінливому, діловому місті, — сказав я. — Сядемо під отим деревом і поміркуємо, як бути далі.
Дерево, яке назавжди лишилося у моїй пам'яті, росло біля самого берега. Ніч видалась темна, але в будинках і на завмерлих кораблях яскраво світилися вогні; по один бік од нас сяяло місто, звідки долинав гомін тисяч людей, що прогулювалися вулицями, а по другий — нависла нічна темрява і ледь чутно плескались морські хвилі. Я розіслав плащ на камені, приготованому для будівництва, і посадив дівчину. Катріона все ще тремтіла, згадуючи образливі слова капітана Сенга, і тулилася до мене. Але я хотів обміркувати справу спокійно і серйозно, тому вивільнився з її обіймів і, походжаючи перед нею, намагався придумати якийсь вихід. Та хоч я вкрай напружував мозок, у голові панував хаос. Раптом пригадав, що, поспішаючи, забув розрахуватися за вечерю і Сенгу доведеться платити й за нас. Я голосно розсміявся, радий, що він дістане по заслузі. Мимоволі рука моя опустилася в кишеню, де лежали гроші. Але що це!? Гаманець зник, очевидно, це сталося в провулку, де з нас насміхались жінки.
— Ви, мабуть, придумали щось хороше? — спитала Катріона, побачивши, що я спинився.
Нове непередбачене ускладнення нашого становища прояснило мій розум, і він раптом став чистий, як оптичне скло. Я зрозумів, що в нас немає вибору. У мене не було ні копійки; правда, в бумажнику лежав лист до лейденського купця, та дістатися до Лейдена ми могли тільки пішки.
— Катріоно, — промовив я, — ви мужня, хоробра дівчина, сподіваюся, що й сильна. Чи змогли б ви пройти тридцять миль рівною дорогою? — Відстань виявилась на цілу третину коротша, але тоді я цього не знав.
— Давід, — відповіла вона, — з вами я піду хоч і на край світу і зроблю все, що ви захочете. Мужність моя зламалася. Тільки не залишайте мене саму в цій жахливій країні, і я готова зробити все, що треба.
— А ви можете йти цілу ніч? — спитав я.
— Я виконаю всі ваші накази, — відповіла дівчина, — й ніколи не запитуватиму "як" і "чому". Я була поганим, невдячним дівчиськом, і тепер робіть зі мною, що хочете! А міс Барбару Грант я вважаю найкращою леді в світі, — додала вона. — У всякому разі, не розумію, чому вона відштовхнула вас.
Її слова були такими ж незрозумілими, як грецька або єврейська мова, але тепер мене турбувало інше і насамперед, як вибратися з цього міста й потрапити на лейденську дорогу. Завдання виявилося нелегким, і, коли ми розв'язали його, була вже перша чи друга година ночі. Небо затяглося хмарами, і нас огорнула непроникна темрява. Коли позаду лишились останні будинки, дорога ледве вирізнялася світлою стрічкою серед темних обрисів дерев. Іти було важко ще й тому, що вночі раптом випала паморозь і шосе перетворилося в суцільну ковзанку.
— Ну, Катріоно, — сказав я, — тепер ми схожі на королівських синів і на дочок старих бабусь із ваших казок. Скоро ми підемо через "сім гір, сім долин, сім боліт". Такою була її примовка до кожної казки, яка врізалась мені в пам'ять.
— О, — зітхнула дівчина, — тут нема ні долин, ні гір! Я, звичайно, не заперечуватиму, що тутешні дерева і деякі рівнини дуже красиві, але наша країна краща.
— Хотілося б, щоб так можна було сказати не тільки про край, а й про наш народ, — зауважив я, згадавши Спротта, й Сенга, і навіть Джеймса Мора.
— Я ніколи не висловлю незадоволення країною свого друга, — відказала Катріона з таким притиском, що мені здалося, ніби в темряві я бачу її очі.
У мене перехопило подих, і я мало не впав.
— Не знаю, як думаєте ви, Катріоно, — промовив я, коли трохи прийшов до пам'яті, — а, на мій погляд, сьогоднішній день був нашим найкращим днем! Мені соромно так говорити, бо вам довелося знести стільки образ і неприємностей, але для мене це був найкращий день.
— Хороший день, може, тому, що ви виявили до мене стільки любові, — сказала дівчина.
— І все ж соромно відчувати себе щасливим, — вів я далі, — коли ви глупої ночі тут, на битій дорозі.
— Де ж мені ще бути?! — вигукнула Катріона. — Думаю, що найбезпечніше бути з вами.
— Так ви вже не сердитесь на мене? — спитав я.
— Невже ви не можете не згадувати про ті останні дні? — не стрималась вона. — В моєму серці тільки вдячність до вас. Але хочу бути щирою, — несподівано додала вона. — Я ніколи не прощу тій дівчині.
— Знову про міс Грант? — спитав я. — Але ж ви самі сказали, що вона найкраща леді в світі.
— Я не відмовляюсь од своїх слів, — відповіла Катріона. — І все ж ніколи не прощу їй. Ніколи! Краще й не згадуйте про неї.
— Не розумію, — щиро дивувався я. — Такого я ще ніколи не чув. Просто дивуюсь вашим дитячим примхам. Ця молода леді була для нас обох другом, навчила, як одягатись і поводитись. Усі, хто знав нас раніше, погодяться зі мною.
Катріона рішуче зупинилась посеред дороги. — Послухайте, — сказала вона, — або ви й далі говоритиме про неї і тоді я повернуся в місто (я не побоюсь зробити це), або ж будете настільки люб'язними, що заведете мову про інше.
Я зовсім отетерів од несподіванки, але вчасно згадав, що дівчині потрібна моя допомога, що вона ще майже дитина і мені слід турбуватися за нас обох.
— Люба дівчинко, хоч я й нічогісінько не розумію з ваших слів, але сміятися з вас ніколи не буду. Що ж до розмов про міс Грант, то вони мене не цікавлять, і мені здається, що ви самі почали говорити про неї. Я заперечував вам, бо ненавиджу несправедливість. Звичайно, я не хотів би, щоб ви зовсім не мали самолюбства й жіночої делікатності, які дуже личать вам, та ви доводите їх до крайності.
— Ви скінчили? — спитала дівчина.
— Так.
— Ну й чудово, — кинула вона, і ми мовчки пішли далі.
Якось моторошно брести вночі безлюдною дорогою і чути тільки свої кроки. Спочатку, я думаю, в наших серцях таїлася неприязнь, але темрява, холод і тиша, яку тільки зрідка порушували півні та собаки, незабаром зламали наше самолюбство; щодо мене, то я радо скористався б з першої-ліпшої нагоди для розмови.
До світанку пішов теплий дощик і змив усю паморозь під ногами.