— Це той телепень зі Слизерину, що схожий на корову.
Гаррі, котрий якось грав проти Ворінґтона у квідич, несхвально похитав головою. — Не можна, щоб чемпіон був зі Слизерину!
— А всі гафелпафці тільки й торочать, що про Діґорі, — презирливо кинув Шеймус. — Хоч я сумніваюся, що він наважиться ризикувати своєю вродою.
— Послухайте! — озвалася раптом Герміона.
У вестибюлі почулися підбадьорливі вигуки. Усі озирнулися й побачили Анжеліну Джонсон, що заходила в залу, сором'язливо усміхаючись. Анжеліна, висока чорнявка, що була загоничем ґрифіндорської квідичної команди, підійшла до них, сіла й сказала:
— Вдалося! Я щойно записалася!
— Жартуєш! — вражено вигукнув Рон.
— А хіба тобі вже сімнадцять? — поцікавився Гаррі.
— Ясно, що так. Бороди ж у неї немає, правда? — мовив Рон.
— Тиждень тому був мій день народження, — пояснила Анжеліна.
— Я рада, що хоч хтось із Ґрифіндору став кандидатом, — сказала Герміона. — Анжеліно, я щиро сподіваюся, що ти переможеш!
— Дякую, Герміоно, — всміхнулася їй Анжеліна.
— Краще ти, ніж красунчик Діґорі, — додав Шеймус, а кілька гафелпафців, що проходили повз їхній стіл, сердито на нього зиркнули.
— То що робимо сьогодні? — спитав Рон у Гаррі й Герміони, коли вони поснідали й виходили з Великої зали.
— Ми вже давненько не провідували Геґріда, — сказав Гаррі.
— Гаразд, — погодився Рон, — аби він тільки не почав просити, щоб ми пожертвували для скрутів по кілька пальців.
Герміонине обличчя раптом засвітилося радістю.
— До мене щойно дійшло... я ще й досі не пропонувала Геґрідові вступити в ССЕЧА! — пожвавилася вона. — Зачекайте мене, я збігаю нагору по значки!
— Ну, як так можна? — роздратовано буркнув Рон, коли Герміона побігла мармуровими сходами вгору.
— Роне, — раптом сказав Гаррі. — Он твоя симпатія...
У вхідні двері заходили учні з Бобатону, а серед них — дівчина віїла. Всі, хто зібрався довкола Келиха вогню, розступилися, щоб дати їм дорогу, і при цьому уважно їх розглядали.
Мадам Максім зайшла до зали останньою й вишикувала своїх учнів у чергу. Один за одним бобатонці перетинали вікову лінію й кидали у біло синє полум'я стрічки пергаменту. Після кожної стрічки вогонь на якусь мить спалахував червоним і сипав іскрами.
— Що буде з тими, кого не оберуть, як ти думаєш? — пробурмотів Рон на вухо Гаррі, коли в Келих Вогню кинула свою стрічку дівчина віїла. — Повернуться до своєї школи чи залишаться стежити за турніром?
— Хтозна, — відповів Гаррі. — Може, й залишаться... Мадам Максім буде, здається, суддею, так?
Коли всі бобатонці покидали свої стрічки, мадам Максім знову випровадила їх надвір.
— Цікаво, а де сплять вони? — подумав уголос Рон, ідучи до вхідних дверей і проводжаючи їх поглядом.
Гучне торохкотіння за їхніми спинами свідчило про повернення Герміони з коробкою, повною значків ССЕЧА.
— О, добре. Біжімо, — заметушився Рон, долаючи кам'яні східці й не відводячи очей від спини дівчини віїли, що віддалялася разом з мадам Максім.
Коли вони підходили до Геґрідової хижі на узліссі Забороненого лісу, їм відкрилася таємниця бобатонського нічлігу. Велетенська зеленаво блакитна карета, в якій вони прибули, розташувалася за якихось двісті метрів від Геґрідової хатини, й учні якраз у ту карету залазили. Летючі коні завбільшки зі слонів, які її притягли, поскубували собі травичку в тимчасовій загороді неподалік.
Гаррі постукав у Геґрідові двері, і негайно почувся Ікланів гавкіт.
— Нарешті! — зрадів Геґрід, коли відчинив двері й побачив, хто то стукає. — Бо я вже гадав, шо ви си забули, де я мешкаю!
— Нам було ніколи, Геґ... — почала було Герміона, але враз замовкла, дивлячись на Геґріда й не знаходячи слів.
Геґрід мав на собі найкращий (і найжахливіший) ворсистий бурий костюм та картату жовтогарячу краватку. Але це ще не було найгірше. Він явно намагався приборкати своє волосся, використавши для цього неймовірну кількість якогось колісного шмаровидла. Тепер його волосся було розділене на два лискучі жмути — може, він хотів зробити собі хвостик, як у Білла, але виявив, що має для цього загусті патли. Новий вигляд не личив Геґрідові анітрохи. Якусь мить Герміона сторопіло дивилася на нього, а тоді, мабуть, вирішила не робити зайвих коментарів і просто спитала: — Гм... а де скрути?
— На гарбузяній грядці, — радісно повідомив Геґрід. — Вони вже такі великі! Майже з метр. Біда тілько в тому, шо вони зачєли одне одного вбивати.
— Ой, справді? — Герміона зиркнула нищівним поглядом на Рона, що втупився в химерну Геґрідову зачіску і вже було роззявив рота, щоб з цього приводу щось бовкнути.
— Так, — сумно підтвердив Геґрід. — Але всьо файно, бо я їх поклав у окремі ящики. Ще десь зо двадцять си лишило.
— Яка радість, — вишкірився Рон.
Геґрід не звернув уваги на сарказм у його голосі. Геґрідова хатина мала єдину кімнату, в кутку якої стояло велетенське ліжко, накрите ковдрою з різнобарвних клаптиків. Перед каміном, над яким звисали зі стелі копчені шинки та пташині тушки, стояв здоровенний дерев'яний стіл та стільці. Вони вмостилися за цим столом, поки Геґрід заварював чай, і знову почали обговорювати Тричаклунський турнір. Геґріда це захоплювало не менше за них.
— Заждіть, — усміхнувся він. — Тілько заждіть, і ви си вздрите таке, чого ще ніколи не виділи. Перше завдання... але ж мені не вільно говорити.
— Скажи, Геґріде! — наполягали Гаррі, Рон і Герміона, однак Геґрід лише хитав головою і всміхався.
— Не хтів би псувати вам перше вражіннє, — пояснив він. — Але то буде таке видовисько, що ого го! Ті чемпіони будут мати багацько роботи. Я й не думав, що си доживу до тих часів, коли відновлять Тричаклунський турнір!
Друзі пообідали разом з Геґрідом, хоча з'їли й небагато. Геґрід приготував, за його словами, смаженину з яловичини, але після того, як Герміона знайшла у своїй тарілці величезного пазура, у них у всіх пропав апетит. Вони намагалися вивідати в Геґріда хоч якусь інформацію про турнірні завдання, вгадували, кого з кандидатів буде обрано чемпіоном, і цікавилися, чи Фред із Джорджем знову безбороді.
Пополудні почав сіятися дощик. Дуже затишно було сидіти біля каміна, прислухатися до легенького постукування краплинок об шибку й дивитися, як Геґрід зашиває собі шкарпетки і сперечається з Герміоною про ельфів домовиків: він навідріз відмовився вступити в ССЕЧА, побачивши її значки.
— Герміоно, то не піде їм на добро, — обурено сказав він, засилюючи у вушко величезної костяної голки грубу жовту нитку. — То в них природа така — помагати людям. Вони від того си тішать, розумієш? Їм буде сумно, як ти позбавиш їх роботи, вони си образять, як ти спробуєш їм за то платити.
— Але ж Гаррі звільнив Добі, і той стрибав аж до сьомого неба! — заперечила Герміона. — І ми самі чули, що він тепер домагається платні!
— У кожній родині бувають виродки. Я ж не кажу, що не буває окремих ельфів, які прагнуть волі, але ти ніколи не переконаєш у тому більшість із них... нє, Герміоно, навіть і не пробуй.
Герміону це дуже розсердило, й вона сховала коробку зі значками назад у кишеню.
О пів на шосту почало сутеніти, тож Рон, Гаррі й Герміона вирішили, що вже пора вертатися до замку на гелловінський бенкет і, що найголовніше — на церемонію оголошення шкільних чемпіонів.
— Я піду з вами, — сказав Геґрід, відкладаючи шкарпетки. — Зачекайте нас хвильку.
Геґрід устав, підійшов до скрині біля ліжка й почав там щось шукати. Вони не звертали на це уваги, аж доки до них не донісся жахливий сморід.
Рон закашлявся й спитав: — Геґріде, що то таке?
— Га? — повернувся до них Геґрід, тримаючи в руках великий флакон. — Вам си не подобає?
— Це лосьйон після гоління? — проказала, задихаючись, Герміона.
— Е е... то одекольонська вода, — пробурмотів Геґрід. Він почервонів. — Певно, трохи забагато, — сказав хрипким голосом. — Піду змию. Я зараз...
Він пошкандибав з хатини, й вони побачили крізь вікно, як він люто вмивається у діжці з водою.
— Одеколон? — ошелешено перепитала Герміона. — І це Геґрід?
— А костюм і зачіска? — додав упівголоса Гаррі.
— Гляньте! — вигукнув раптом Рон, показуючи на вікно.
Геґрід саме випростався й озирнувся. Якщо раніше він червонів, то тепер аж палахкотів. Обережно звівшись на ноги, щоб Геґрід їх не помітив, друзі визирнули з вікна й побачили мадам Максім та бобатонських учнів, що виходили зі своєї карети, теж збираючись іти на бенкет. Геґрідових слів не було чути, але він щось казав мадам Максім з таким захопленим і розчуленим виразом обличчя, який Гаррі бачив у нього лише один єдиний раз — коли Геґрід дивився на свого дракончика Норберта.
— Він піде в замок з нею! — обурилася Герміона. — А я думала, що він чекає нас!
Геґрід навіть не озирнувся на свою хижу й пошкандибав через галявину разом з мадам Максім. За ними дріботіли бобатонські учні, намагаючись устигати за їхніми широчезними кроками.
— Він у неї втріскався! — не вірив своїм очам Рон. — Якщо вони надумають мати дітей, то встановлять світовий рекорд — можу закластися, що їхні діти важитимуть не менше тонни.
Друзі вийшли з хатини й замкнули за собою двері. Надворі вже поночіло. Щільніше загорнувшись у плащі, вони рушили галявиною під гору.
— Ой, це вони, дивіться! — прошепотіла Герміона.
Від озера до замку піднімався гурт дурмстренґців. Віктор Крум крокував поруч з Каркарофим, а решта учнів Дурмстренґу йшли за ними. Рон захоплено спостерігав за Крумом, але той, коли підійшов до вхідних дверей трохи раніше за Герміону, Рона й Гаррі, не озирнувся, а швидко зайшов усередину.
Коли вони увійшли до освітленої свічками Великої зали, вона вже була повнісінька. Келих Вогню тепер стояв на викладацькому столі перед порожнім Дамблдоровим кріслом. Фред і Джордж — знову ретельно виголені — нікому не виказували свого розчарування.
— Сподіваюся, що переможе Анжеліна, — сказав Фред, коли Гаррі, Рон і Герміона посідали за стіл.
— Я теж! — погодилася Герміона. — Та скоро вже довідаємось!
Бенкет на честь Гелловіну тривав, здавалося, значно довше, ніж завжди. Можливо, тому що це вже був другий бенкет за два дні, Гаррі не дуже захопився екстравагантними стравами — як і всі в залі, судячи з постійних озирань, нетерплячих виразів облич, метушні та намагань побачити, коли нарешті Дамблдор закінчить їсти.