Залюбки!
"Ніколи", — думав я, спостерігаючи, як Фрейзер цілує Наташу в щоку.
— На добраніч, Джеку, — сказала вона. — Мені шкода, що я не можу до тебе приєднатися — справді занадто втомлена.
— Іншим разом. На добраніч, Darling.
"То був його останній прощальний постріл. Darling", — думав я. В Америці це слово не означає нічого або означає дуже багато. Так називали телефоністок, яких ніколи в очі не бачили, — Darling. І так називали жінок, без яких не могли жити, — Darling. Фрейзер заклав хитромудру міну з пультом дистанційного керування.
Ми стояли одне навпроти одного. Я знав, що все пропало, якщо я зараз не стримаюся.
— Чудовий чоловік, — сказав я. — Ти справді така втомлена?
Вона кивнула:
— Справді. Було дуже нудно, а Фрейзер — просто гидота.
— Я так не вважаю. Дуже мило, що він вирішив повести нас до німецького ресторану, бо я — німець. Таку чуйну людину зустрінеш не часто.
Наташа глянула на мене.
— Darling, — промовила вона, і це слово пронизало мене, наче раптовий зубний біль. — Тобі не треба бути джентльменом. Саме джентльмени завжди наганяли на мене нудьгу.
— Сьогодні ввечері теж?
— Сьогодні ввечері теж. І про що ти тільки думав, коли погоджувався на це дурнувате запрошення.
— Я?
— Так, ти! Ще скажи, що це я винна.
Я вже збирався саме так і сказати. Але, на щастя, пригадав науку батька, який на мій сімнадцятий день народження сказав: "Тепер ти вступаєш в епоху жінок. Затям: тільки безнадійні ідіоти доводять жінці свою правоту чи намагаються поводитися з нею логічно".
— Винний я, — промовив я розлючено. — Ти зможеш пробачити такому ідіотові, як я?
Вона недовірливо глянула на мене.
— Ти справді так думаєш? Чи це один із твоїх підступних трюків?
— І те, й те.
— І те, й те?
— А як інакше? У моїй голові все плутається, я поводжуся, мов ідіот, а все тому, що я тебе обожнюю.
— Цього я не зауважила.
— І не потрібно. Якщо чоловік не здатен приховати, як він обожнює жінку, він схожий на слинявого дога. А моє обожнення виражається у збентеженні, безпричинній ненависті та в очевидній тупості. Ти хвилюєш і бентежиш мене. І навіть більше, ніж я цього хотів би.
Її обличчя змінилося.
— Бідолаха, — сказала вона. — Я не можу піднятися з тобою нагору. Моя сусідка просто знепритомніє. А тоді отямиться і підслуховуватиме під дверима. Це неможливо.
Я віддав би все на світі, щоб піти до неї, але раптом зрадів, що це неможливо. Це означало, що й для інших це теж неможливо. Я обняв її.
— У нас іще так багато часу, — промовила вона. — Безмежно багато часу: завтра, післязавтра, тижні, місяці, і все одно нам здається, що тут і зараз, через один невдалий вечір, у нас пропало все життя.
— Я й далі бачу на твоїй голові діадему від "Ван Юііф і Арпельс". Тобто зараз теж її бачу. У "Луховсі" вона вже майже зникла. Там на тобі був фальшивий залізний обруч із дев'ятнадцятого століття.
Вона розсміялася.
— Там ти мене не перетравлював, правда?
— Так.
— Я тебе теж. Не варто таке повторювати. Поки що ми ще надто близькі до ненависті.
— А хіба так не завжди?
— Дякувати Богові! Інакше наше життя перетворилося б на патоку.
Я подумав, що світові не завадило б трохи такого сиропу. Але нічого не сказав. То була одна з моїх проклятих рис характеру — мене вічно тягнуло до дешевих узагальнень.
— Краще на мед, — сказав я. — Ти пахнеш медом. І сьогодні ти була в різних образах. Не забувай, що у світі моди я ще новачок, і кожен образ сприймаю серйозно, вірю йому. Навіть, якщо діадему на твоїй голові взято напрокат.
Вона потягнула мене до дверей.
— Поцілуй мене! — пробурмотіла вона. — І кохай! Мені потрібно багато кохання! А тепер іди! Забирайся! Бо я просто зірву з себе сукню.
— Зривай. Нас і так ніхто не бачить.
Вона підштовхнула мене:
— Йди! Ти сам у всьому винен! Іди! — і зачинила переді мною двері.
Я повільно йшов крізь гарячу вологу ніч до станції метро. Звідти на мене дихнуло важким спертим повітрям, наче з підземелля, де тліла купа вугілля. Станцію було скупо освітлено. З темряви примчав поїзд і з гуркотом зупинився. Вагон був майже порожній. У кутку сиділа літня жіночка. А по діагоналі від неї — чоловік. Від них мене відділяв цілий вагон. Ми помчали під землею цього чужого міста. Це був один із тих моментів, коли з речей спадають усі назви, що люди коли-небудь їм давали; вони раптом втуплюються у тебе химерно і вороже, з почуттями, здебільшого закритими від людського ока пеленою ілюзії. Усе розпадалося. Жодне ім'я не мало сенсу. Безіменний світ загрозливо навис над нами і наповнив невимовними небезпеками, що готові були впасти на нас без жодних видимих причин. Вони не кидалися, не завдавали удару, не нападали, а тому були значно згубніші: вони підкрадалися до нас непомітно і тихо. Я глянув через вікно, за яким шалено мчала чужа темрява, зазираючи до тьмяно освітленого поїзда, у якому ще збереглися залишки примарної людяності; вона неслася в морок на крилах кажанів, хоча й сама вже теж була чужа: контури обличчя, схилена голова, тепло, плече і цей стиснутий у п'ястуку вогонь із безіменного часу, схожий на Вольтів стовп, перекинутий, наче міст, через безодню — але насправді з цієї безнадійної самотності та безмежної чужини вже не було вороття — не з безневинної сентиментальної одинокості, а з останньої нелюдської самотини, в якій догорала перша й остання забута іскра життя.
18
Кан попросив мене піти з ним.
— Йдеться про розбійницький напад, — сказав він. — Це буде чоловік на прізвище Гірш. Треба заступитися за доктора Ґрефенгайма.
— Той Гірш, який обібрав Ґрефенгайма?
— Саме він, — розлючено мовив Кан.
— Хіба ж це не той Гірш, який стверджує, що Ґрефенгайм ніколи нічого йому не давав? І який не вручив Ґрефенгайму жодної розписки за його колекцію?
— Усе правильно! Саме тому я і назвав наш візит розбійницьким нападом. Якби Ґрефенгайм мав би хоч розписку чи принаймні лист, ми б звернулися до адвоката. Але у нього немає нічого. Тільки голод і світла голова. До того, він уже не може далі вчитися, бо немає ні копійки. Якось він написав був Гіршу листа, але той не відповів. А перед тим навіть приходив до нього. Гірш нетерпляче, хоч і ввічливо, витурив його, пригрозивши судом через шантаж, якщо Ґрефенгайм іще бодай раз ступить на його поріг. Тоді у Ґрефенгайма з'явився старий панічний страх будь-якого емігранта, що його можуть вислати. Я все це дізнався від Бетті.
— А Ґрефенгайм знає про ваш план?
— Ні, — відповів, зареготавши. — Він уже давно лежав би під дверима Гірша, щоб нас утримати. Прадавній страх!
— А Гірш знає, що ми прийдемо?
Кан кивнув. Я підготував його. Два телефонні дзвінки.
— Він витурить нас. Або нам скажуть, що його нема вдома.
Кан знову вишкірився. Я зрозумів, що краще не мати його за ворога. У нього навіть хода змінилася. Він ішов швидше, ширшими кроками, обличчя його розгладилося від зморшок. Я подумав, що, напевно, саме такий на вигляд він був у Франції.
— Удома він буде точно!
— Із адвокатом і з купою погроз.
— Не думаю, — сказав Кан і зупинився. — Той стерв'ятник живе тут. Непоганий будиночок, правда?
Будинок стояв на П'ятдесят четвертій вулиці. Червоні килимові доріжки, сталеві гравюри на стінах, ліфтер у чудернацькій уніформі та дзеркало в обшитому деревом ліфті. Достаток заможного середнього класу.
— На п'ятнадцятий поверх, — сказав Кан. — До Гірша.
Ми полетіли вгору.
— Сумніваюся, що він покликав адвоката, — пояснив Кан. — Я пригрозив, що в мене є нові дані. Він мислить, як шахрай, тому захоче побачити їх на власні очі; а що він іще не отримав американського громадянства, то у ньому сидить трохи старого доброго страху. Тому, перш ніж довіритися адвокатові, захоче дізнатися про все сам.
Він натиснув на дзвінок. Двері відчинила служниця. Вона провела нас у кімнату, стилізовану під Людовіка П'ятнадцятого, на деяких меблях навіть виблискувала позолота.
— Пан Гірш скоро прийде.
Пан Гірш виявився опецькуватим чоловіком середньої статури, йому було близько п'ятдесяти. У цю золоту розкіш за ним вбігла німецька вівчарка. Побачивши її, Кан посміхнувся:
— Востаннє я бачив цю породу собаку гестапо, містере Гірш, — зауважив він. — Там їх навчають полювати на людей.
— Спокійно, Гарро! — Гірш погладив собаку по спині. — Ви хотіли зі мною поговорити. Але не казали, що прийдете вдвох. У мене зовсім мало часу.
— Познайомтеся, це — пан Росс. Я вас надовго не затримаю, містере Гірш. Ми прийшли у справі доктора Грефенгайма. Він хворий чоловік, без шеляга за душею, а тепер іще й змушений перервати своє навчання. Але ж ви його знаєте, правда?
Гірш не відповів. Він гладив собаку, яка стиха гарчала.
— Отже, знаєте, — сказав Кан. — Але я не впевнений, чи знаєте ви мене. Є багато Канів, так само як і багато Гіршів. Але я — той Кан, якого прозвали Гестапо-Каном. Можливо, ви про мене чули. У Франції я досить довго тільки те й робив, що водив гестапо за носа. Тоді, містере Гірш, далеко не всі вчинки були благородні з обох боків. Себто я теж з ними не панькався. Це я до того, що ваша вівчарка у ролі охоронця мене просто смішить. Вона не встигне й торкнутися до мене, містере Гірш, як лежатиме мертва. Не виключено, що й ви теж. Хоч поки що це не входить у мої плани. Ми прийшли сюди, щоб зібрати гроші для доктора Грефенгайма. Припускаю, що ви теж захочете йому допомогти. Скільки грошей ви збираєтеся йому дати?
Гірш втупився поглядом у Кана:
— А чому я повинен йому допомагати?
— Із багатьох причин. Одна з них — милосердя.
Здавалося, Гірш щось жує. Він невідривно стежив за Каном. Тоді витягнув з кишені піджака коричневий гаманець із крокодилячої шкіри, відкрив його і, послинивши палець та порахувавши гроші, витягнув із бічної кишеньки дві купюри:
— Ось двадцять доларів. Більше я дати не можу. До мене занадто часто приходять люди, які опинилися в скрутній ситуації. Якщо всі емігранти скинуться по стільки ж, ви досить швидко назбираєте потрібну суму для навчання доктора Ґрефенгайма.
Я думав, Кан кине ці купюри йому в обличчя, але він узяв їх і поклав собі в кишеню.
— Добре, містере Гірш, — сказав він. — А тепер ви дасте нам іще дев'ятсот вісімдесят доларів. Саме стільки потрібно доктору Ґрефенгайму на подальше скромне життя без цигарок та алкоголю.
— Ви, певно, жартуєте.