Просто покататися.
— Я поїду з тобою.
— А що подумають твої ідіоти?
— Нічого. Я вже попрощалася з ними. Сказала, що ти чекаєш на мене.
— Непогано, — мовив Равік. — Ти тямуща дитина. Стривай, я підійму верх.
— Не треба. В мене пальто тепле. І їдьмо помаленьку. Повз усі ці кав'ярні, де сидять люди, що нічим не сушать собі голови, — просто втішаються своїм щастям і не шукають ніяких виправдань йому.
Вона пурхнула на сидіння поряд з Равіком і поцілувала його.
— Я вперше на Рів'єрі, Равіку, — сказала вона. — Не будь такий жорстокий! Ми вперше по-справжньому разом, ночі вже не холодні, і я щаслива.
Він виїхав із густого потоку машин і повз готель "Карлтон" завернув у бік Жюан-ле-Пена.
— Уперше, — знов сказала вона. — Вперше, Равіку. Я знаю все, що ти можеш мені сказати, і все це буде не те. — Вона прихилилась до нього й поклала голову йому на плече. — Забудь усе, що сьогодні сталося! І ніколи більше не згадуй про нього! Ти чудово водиш машину, знаєш? Як гарно ти вибрався з тієї лавини. Ті ідіоти теж так кажуть. Вони вчора бачили, на що ти здатен за кермом. Із тобою моторошно. В тебе немає минулого. Я про тебе нічого не знаю. Про життя тих ідіотів мені відомо вже в сто разів більше, ніж про твоє. Як ти гадаєш, тут десь можна дістати чарку кальвадосу? Я сьогодні так перехвилювалася, що хочу випити. З тобою важко жити.
Машина мчала вулицею, наче птах, що летів при самій землі.
— Не надто швидко? — спитав Равік.
— Ні. їдь іще швидше. Так, щоб мене всю пронизувало, як вітер крону дерева. Як свистить у вухах ніч! Кохання геть подірявило мене, через нього я стала така, що можу сама себе прозирнути наскрізь. Я тебе так кохаю, що моє серце розкрилось, як жінка в житі під поглядом чоловіка. Моє серце так би й лягло перед тобою. На квітчастій луці. Або знялося й полетіло б. Воно збожеволіло. Воно кохає тебе, коли ти ведеш машину. Не вертаймося в Париж. Украдьмо валізу з коштовностями й цю машину або пограбуймо банк і не вертаймося назад.
Равік зупинився перед невеличким баром. Гудіння мотора затихло, і зразу ж здалеку долинув лагідний, глибокий подих моря.
— Ходімо, — сказав він. — Тут є твій кальвадос. Скільки ти сьогодні вже випила?
— Забагато. Через тебе. А крім того, не могла більше витримувати балаканини тих ідіотів.
— То чого ж ти не прийшла до мене?
— А я й пришла до тебе.
— Прийшла, коли подумала, що я тебе лишаю. Ти щось їла?
— Трохи їла. Я голодна. А ти виграв?
— Виграв.
— То поїдьмо в найдорожчий ресторан, замовмо кав'яру й шампанського і будьмо такими, як були наші батьки до всіх цих війн, — безтурботними, сентиментальними, незаляканими, невимушеними, з поганим смаком, зі сльозами, місяцем, олеандрами, скрипками, морем і коханням! Хай я повірю, що в нас є діти, і парк, і дім, що в тебе є паспорт і майбутнє, що я задля тебе відмовилась від блискучої кар'єри, що й через двадцять років ми ще кохаємо і ревнуємо одне одного, що я тобі й далі здаюся гарною і не можу заснути, коли тебе вночі немає вдома, що…
Равік побачив, що по щоках у неї котяться сльози, але вона всміхається.
— Усе це ознака поганого смаку, любий… Геть усе.
— їдьмо, — сказав він. — У гори, в "Шато Мадрід". Там співають російські цигани, і там буде все, що ти хочеш.
Був досвіток. Море внизу лежало сіре й гладеньке. На безбарвному небі не було ні хмаринки. На обрії над водою ясніла вузенька срібна смужка. Було так тихо, що вони чули подих одне одного. Вони вийшли з ресторану останні. Цигани перед ними вирушили додому звивистою дорогою на старому "форді". Офіціанти поїхали в "сітроенах". Кухар подався по закупи в шестимісному "делае" випуску 1929 року.
— Ось уже й день, — сказав Равік. — А десь на іншому боці землі ще й досі ніч. Колись з'являться літаки, на яких можна буде доганяти ніч. Вони летітимуть із такою швидкістю, як обертається Земля. І якщо ти мене тоді кохатимеш о четвертій годині ранку, ми зможемо назавжди спинити час на тій годині: просто полетимо навколо Землі разом із часом, і він зупиниться.
Джоан пригорнулась до нього.
— Страх як гарно! Аж серце мліє, так гарно. Смійся з мене…
— Справді гарно, Джоан.
Вона глянула на нього.
— А де ж він, такий літак? Ми постаріємо, коханий, поки його винайдуть. Я не хочу дожити до старості. А ти?
— Я хочу.
— Справді?
— І навіть до глибокої старості.
— Навіщо?
— Хочу побачити, що станеться з нашою планетою.
— А я не хочу постаріти.
— Ти й не постарієш. Життя не зачепить твого обличчя, все залишить на ньому, й воно стане ще краще. Людина старіє тільки тоді, коли вже нічого не почуває.
— Ні, коли вже не кохає.
Равік промовчав. Кинути, подумав він. Кинути тебе! І як мені могло спасти таке на думку кілька годин тому в Канні?
Джоан ворухнулась у його обіймах.
— Ось і кінець святові, ми повернемось додому і ляжемо разом спати. Як чудово! Як гарно жити всім серцем, а не тільки його часткою. Коли ти повна по вінця і спокійна, бо в тебе вже ні на що не лишилося місця. їдьмо додому, в наше позичене "додому", в білий готель, схожий на альтанку.
Машина майже без газу котилася звивистою дорогою вниз. Помалу розвиднялося. Земля пахла росою. Равік вимкнув фари. Коли вони виїхали на шосе, назустріч їм почали траплятися підводи з квітками і з городиною, що квапилися в Ніццу. Потім вони випередили кавалерійський загін. Крізь гудіння мотора чути було цокіт копит. На шосе він лунав дзвінко і майже неприродно. Обличчя вершників темніли під бурнусами.
Равік глянув на Джоан. Вона відповіла йому усмішкою. Її обличчя було бліде, стомлене й ще тендітніше, ніж звичайно. І цього чарівного ранку, тихого, притьмареного ранку, що вже зовсім поглинув учорашній день, але ще не був позначений якоюсь певною годиною і безтурботно ширяв над землею поза часом, не знаючи ані страху, ні сумніву, те обличчя, повите ніжним серпанком утоми, здалося Равікові кращим, ніж будь-коли.
Знизу на них великою дугою насувалася Антібська бухта. Над нею дедалі яснішало. З-за бухти вставав блакитний день, але його заступали попелясто-сірі тіні чотирьох військових кораблів: трьох есмінців і одного крейсера. Мабуть, вони припливли вночі. Кораблі стояли низькі, грізні, безмовні, і небо відступало перед ними. Равік глянув на Джоан. Вона заснула в нього на плечі.
XVII
Равік ішов у клініку. Минув уже тиждень, як він повернувся з Рів'єри. Раптом він зупинився. Те, що він побачив перед собою, нагадувало дитячу гру. Недокінчена будова блищала на сонці, наче була складена з іграшкових деталей, а риштування на ній здавалося на тлі ясного неба тонкою оздобою. Раптом в одному місці воно відстало від будівлі, і брус із людською постаттю почав повільно перехилятися, наче падав сірник, на якому сиділа муха. Брус усе падав і падав, і те падіння здавалося нескінченним. Постать відділилась від нього і тепер скидалася на маленьку ляльку, що з розгорнутими руками незграбно ширяла в повітрі. Весь світ на мить ніби закляк серед мертвої тиші. Все завмерло, навіть вітер затих, ніщо не озивалося жодним звуком. Тільки маленька постать і дерев'яний брус усе падали й падали…
Потім зненацька все загомоніло й заворушилось. Аж тепер Равік відчув, що він затамував подих. Він кинувся бігти.
Потерпілий лежав на бруківці. Ще мить тому вулиця була майже порожня, а тепер кишіла людьми. Вони надходили з усіх боків, наче на сполох. Равік проштовхався крізь натовп. Він побачив, що двоє робітників пробують підвести потерпілого.
— Не підводьте його! Хай лежить! — крикнув він.
Люди навколо нього розступилися.
Робітники тримали потерпілого на руках.
— Повільно опускайте! Обережно. Не поспішайте!
— Хто ви такий? — спитав один робітник. — Лікар?
— Так.
— Добре.
Робітники поклали потерпілого на бруківку. Равік став біля нього навколішки й послухав серце. Потім обережно розстебнув мокру від поту сорочку, помацав тіло й підвівся.
— Що з ним? — спитав той самий робітник. — Він знепритомнів?
Равік похитав головою.
— А що? — спитав робітник.
— Помер, — сказав Равік.
— Помер?
— Так.
— Як це? — розгублено мовив робітник. — Ми ж щойно обідали разом.
— Там є лікар? — гукнув хтось із-за щільного кільця людей, що мовчки обступили загиблого.
— А що таке? — спитав Равік.
— Ви лікар? Ходіть швидше сюди!
— Що сталося?
— Тут жінка…
— Що з нею?
— Стікає кров'ю. Її вдарило брусом.
Равік пропхався крізь натовп. На купі піску біля ями з вапном лежала невеличка жінка в довгому синьому фартусі. Її зморшкувате обличчя було біле, як крейда, а розплющені очі чорніли на ньому, мов вуглинки. З рани на шиї цебеніла кров. Вона, пульсуючи, била навскіс тоненькою цівкою, наче не кров, а вода з зіпсованого крана. Чорна калюжка під головою швидко просякала в пісок.
Равік затис артерію і швидко дістав бинта з вузенької сумки невідкладної допомоги, яку він за звичкою носив із собою.
— Потримайте, — звелів він чоловікові, що стояв найближче до нього.
Чотири руки одночасно потяглися до сумки. Вона впала на пісок і відкрилася. Равік вихопив з неї ножиці й тампон і розрізав бинта.
Жінка не озивалася, навіть не кліпала очима. Вона лежала непорушно, вся напружена, як струна.
— Усе гаразд, матусю, — сказав Равік. — Усе гаразд.
Брус влучив їй у плече і в шию. Плече було розтрощене, ключиця зламана. Розбитий суглоб ніколи вже не згинатиметься.
— З лівою рукою все ясно, — сказав Равік і почав поволі обмацувати потилицю.
Шкіра на потилиці була здерта, але кістки й хрящі цілі. Далі він оглянув ногу й побачив, що ступня звихнута. Сірі панчохи, латані й перелатані, але не діряві, чорні підв'язки під коліньми — скільки разів він усе це бачив! Чорні черевики, теж латані й підбиті на носках, шнурки, зав'язані подвійним зашморгом.
— Хто-небудь викликав "швидку допомогу"? — спитав Равік.
— Здається, поліцай викликав, — нарешті відповів хтось.
Равік підвів голову.
— Поліцай? А де він?
— Там… Біля мертвого…
Равік устав.
— Ну, то добре.
Він хотів був піти, але тієї миті крізь натовп проштовхався поліцай — молодий чоловік із нотатником у руці. Він схвильовано слинив списаного олівця.
— Хвилинку, — сказав він і почав щось записувати.
— Тут усе гаразд, — мовив Равік.
— Хвилинку, пане.
— Я дуже поспішаю. В мене терміновий виклик.
— Хвилинку, пане. Ви лікар?
— Я перев'язав артерію, і все.