Дружина його, опустившись біля нього на підлогу, голосить:
– Але ж він нічого не зробив! Він просто йшов повз натовп! Я щойно принесла йому обід, – вона показує на сіру емальовану каструлю з ручкою, – обід принесла.
Дами, що танцювали в "Голландії", забилися в куток. Управитель розгублено бігає туди-сюди, питаючи в усіх, чи не можна перевести поранених в інше місце. Йому доведеться закрити заклад, якщо в місті дізнаються про цю історію. Ніхто не піде сюди танцювати. Антон Демут, не знімаючи своєї позолоченої лівреї, приніс пляшку коньяку й підніс її до рота пораненого. Управитель із жахом дивиться на Антона й робить йому знаки. Той не звертає уваги.
– Як ти думаєш, мені не відріжуть ноги? – питає поранений. – Я шофер, розумієш?
Приносять ноші. На вулиці знову тріщать постріли. Ми підхоплюємося. Крики, зойки, дзвін розбитого скла. Ми вибігаємо на вулицю.
– Виривай бруківку! – кричить хтось, всаджуючи кирку під камені.
З вікон летять матраци, стільці, дитячий візок. З площі стріляють. З дахів лунають постріли у відповідь.
– Г асіть ліхтарі!
З натовпу хтось вискакує і запускає цеглиною в ліхтар. Відразу стає темно.
– Козоле! – кричить Альберт.
З ним Валентин. Усі прибігли на постріли, які притягнули нас, немов швидкий потік, якому неможливо опиратися.
– Вперед, Ернсте, Людвіґу, Альберте! – реве Козоле.-
Ці тварюки стріляють у жінок!
Ми залягли в брамі якогось будинку. Пролітають кулі, люди кричать, нас підхоплює натовп, накриває з головою, знищує, в нас клекоче ненависть, кров бризкає на бруківку, ми знову солдати, минуле наздогнало нас, війна з гуркотом і люттю вирує над нами, між нами, у нас усередині. Кінець усьому – військову дружбу розстрішляли з кулемета, солдати стріляють у солдатів, друг стріляє в друга, це – кінець.
III
Адольф Бетке продав свій будинок і переїхав до міста.
Після того, як дружина повернулася до нього, все спочатку йшло добре. Адольф займався своїми справами, дружина – своїми, і здавалося, що життя налагоджується, входить у звичну колію.
Але в селі пліткували й нашіптували. Варто було дружині Адольфа вийти на вулицю, як навздогін їй летіли масні жарти; зустрічні хлопці хамовито сміялися їй в обличчя; жінки, проходячи повз неї, виразним жестом підбирали спідниці. Вона нічого не розповідала Адольфові, а сама мучилася і з кожним днем бліднула дедалі більше.
Адольфу теж доводилося несолодко. Не встигав він переступити поріг шинку, як розмови вщухали; зайде до кого-небудь у гості, і його зустрічає збентежене мовчання господарів. Дехто наважувався навіть на двозначні питання. Якщо Адольф випивав де-небудь у компанії, відразу ж починалися ідіотські натяки, і частенько за його спиною лунав глузливий регіт. Він не знав, як йому боротися. Він не розумів, чому людей у селі повинно хвилювати те, що стосується тільки його одного? Навіть пастор не хотів зрозуміти його й під час зустрічі осудливо поглядав на Адольфа поверх своїх золотих окулярів. Важко було все це терпіти, але Адольф мовчав, нічого не говорив дружині.
Так і жили вони одне біля одного, поки одного разу, недільного вечора, зграя переслідувачів не знахабніла до того, що в присутності Адольфа його дружині крикнули якусь непристойність.
Адольф спалахнув. Але дружина поклала йому руку на плече.
– Не треба, Адольфе, – сказала вона, – вони так часто це роблять, що я вже не чую їх.
– Часто?
Тепер йому стало зрозумілим її постійне мовчання. Він кинувся за хлопцем, який кричав, але той сховався за спини товаришів.
Бетке пішли додому й мовчки лягли в ліжко. Адольф лежав, нерухомо втупившись у простір перед собою. Раптом до слуху його долинуло тихеньке, приглушене схлипування: дружина плакала, затуливши обличчя ковдрою. Не раз, мабуть, вона так лежала та плакала, коли він спав.
– Заспокойся, Маріє, – тихо сказав він, – ну їх, хай собі говорять.
Але вона продовжувала плакати.
Адольф відчував себе безпорадним і самотнім. За вікнами вороже згустилася темрява й дерева перешіптувалися, як старі пліткарки. Він обережно обняв дружину за плечі. Вона підвела до нього заплакане обличчя:
– Адольфе, знаєш, я краще піду. Вони тоді перестануть.
Вона встала, свічка ще горіла; величезна, на всю кімнату, тінь хитнулася, ковзнула по стінах, і в порівнянні з нею жінка здавалася маленькою і безпорадною. Присівши на край ліжка, вона простягнула руку по панчохи та блузку. Наче безшелесна доля, прорвавшись через вікна з мороку, тінь теж простягнула величезну руку та з гримасами, кривлянням та преміюванням повторювала всі рухи жінки; здавалося, вона ось-ось кинеться на свою здобич і з виттям потягне її в пітьму.
Адольф схопився і запнув білі марлеві штори на вікнах, так ніби вони могли захистити низеньку кімнату від мороку ночі, яка зазирала крізь ці чотирикутні чорні прогалини жадібними совиними очима.
Жінка, натягнувши панчохи, взялася за бюстгальтер. Адольф підійшов до неї:
– Облиш, Маріє!
Вона глянула на нього й опустила руки. Бюстгальтер упав на підлогу. Туга була в очах жінки, туга загнаної істоти, туга побитої тварини – уся безмежна туга тих, хто не може захистити себе. Адольф обійняв дружину, він відчув її всю – м'яку, теплу. І як тільки можна кидати в неї камінням? Хіба вони помирилися не з доброї волі? Чому ж її так безжально переслідують? Він притягнув її до себе, і вона припала до нього, обійняла руками його шию і поклала голову йому на груди. Так стояли вони, тремтячи від холоду, в самих нічних сорочках, пригорнувшись одне до одного, і кожен хотів зігрітися теплом іншого. Потім вони сіли на край ліжка, згорбившись, зрідка озиваючись одне до одного словом, і коли їхні тіні знову захиталися на стіні, бо гніт на свічці нахилився набік і вогник почав, кліпаючи, згасати, Адольф ласкавим рухом притягнув дружину до себе в ліжко, і це означало: ми залишимося разом, ми спробуємо знову налагодити наше життя. І він сказав:
– Ми поїдемо звідси, Маріє.
Це був єдиний вихід.
– Так, так, Адольфе, давай поїдемо!
Вона кинулася до нього й тільки тепер голосно розридалася. Міцно обіймаючи її, він безупинно повторював:
– Завтра ж пошукаємо покупця, завтра ж.
І серед круговерті надій і люті, гіркоти й відчаю раптом спалахнула в ньому пристрасть, і жар її змусив жінку замовкнути, схлипування ставали дедалі тихішими, як у дитини, і нарешті завмерли, перейшовши в знемогу й мирне дихання.
Свічка згасла, тіні зникли, дружина заснула, але Адольф довго ще лежав без сну та думав. Пізно вночі дружина прокинулася і відчула на собі панчохи, які вона одягла, коли хотіла йти. Вона зняла їх і, розправивши, поклала на стілець біля ліжка.
Через два дні Адольф Ветке продав будинок і майстерню. Незабаром він знайшов квартиру в місті. Завантажили меблі. Собаку довелося залишити. Але найважче було розлучатися з садом. Нелегко далося Адольфу прощання. Він не знав, що чекає його попереду. Проте дружина була покірна й тиха.
У їхньому міському помешканні волого й тісно. Сходи брудні, на них стоїть запах пральні, повітря густе від сусідської ненависті та непровітрених кімнат. Роботи в Адольфа мало, і занадто багато часу залишається для всіляких думок. Обом їм важко, як і раніше, немов усе те, від чого вони тікали, наздогнало їх і тут.
Адольф годинами просиджує на кухні й намагається зрозуміти, чому вони не можуть зажити по-іншому. Коли вечорами вони сидять одне навпроти одного, газета прочитана, а вечерю прибрано зі столу, їх обступає все та сама виснажлива й сумовита порожнеча. Адольф відчуває, що задихається від вічного вслухання, від нескінченних роздумів. Дружина береться за якусь роботу, старанно чистить плиту. І коли він каже: "Іди сюди, Маріє", вона відкладає ганчірку й підходить, він садовить її до себе на коліна і, жалюгідний у своїй самотності, шепоче: "Ми якось здолаємо це", вона киває, так само мовчки, а йому хочеться бачити її веселою. Він не розуміє, що це залежить не тільки від неї, але й від нього, що за чотири роки розлуки вони відвикли одне від одного й тепер між ними – гнітюча порожнеча. "Так скажи ж, нарешті, що-небудь!" – дратується Адольф. Вона лякається і покірно починає щось говорити. Але про що їй говорити? Що особливого відбувається тут, у цьому помешканні або в неї на кухні? І якщо між двома близькими людьми доходить до того, що вони повинні обов'язково про що-небудь розмовляти, то, скільки б вони не говорили, вони ніколи ні до чого не домовляться. Говорити добре, коли за словами щастя, коли слова ллються легко й вільно. А коли людина нещаслива, чи можуть допомогти їй такі непевні та ненадійні речі, як слова? Від них тільки важче.
Адольф стежить за кожним рухом дружини й уявляє собі іншу – молоду, веселу жінку, яка жила в його спогадах і яку він не може забути. У ньому спалахує злість, і він роздратовано кидає їй:
– Мабуть, ти досі про нього думаєш?
І від того, що вона дивиться на нього широко розплющеними очима, а він усвідомлює свою несправедливість, він свердлить чимраз глибше:
– Так воно і є. Ти ж раніше такою не була! Навіщо ти повернулася до мене? Могла в нього залишитися!
Кожне слово болить йому самому, але кого це може зупинити! Він продовжує говорити, і жінка, забившись у куток біля крана, куди не досягає світло, плаче й плаче, як заблукала дитина.
Ех, усі ми діти, які заблукали, дурні діти, і довкола нашого дому завжди панує ніч.
Йому стає не під силу терпіти далі, він іде з дому й безцільно бродить вулицями, зупиняється біля вітрин магазинів, але не бачить нічого, і біжить туди, де світло. Дзеленчать трамваї, проїжджають автомобілі, перехожі штовхають його, і в жовтому світлі ліхтарів стоять повії. Вони похитують здоровенними стегнами, сміються і жартують одна з одної.
– Ти весела? – запитує він одну та йде з ними, задоволений уже тим, що чує і бачить таке, що може відволікти його від самого себе.
Потім він знову вештається без мети, додому йти не хоче, і разом із тим додому його тягне. Він переходить із шинку до шинку й напивається до нестями.
У такому стані я зустрів його одного разу, і він усе мені розповів. Я дивлюся на нього: він сидить у якомусь заціпенінні, очі каламутні, слова насилу видавлює з себе та постійно п'є. Я дивлюся на Адольфа Ветке, найбільш винахідливого, найбільш витривалого солдата, найвірнішого друга, який багатьом допоміг і багатьох урятував.