— Це суперечить інструкціям. Я повинен доставити вас у поліцію — такий мій обов'язок. У крайньому разі ви можете втекти від мене, проти цього я, звичайно, нічого не вдію. — Він зупинився. — Якщо ви, скажімо, побіжите вздовж вулиці й одразу сховаєтесь там за рогом — тоді ви вільні, я вже не встигну вистрілити. — І нетерпляче зиркнув на Керна: — Ну, коли так, то я зараз надіну вам наручники! От халепа, куди ж це вони поділися?..
Жандарм трохи одвернувся, ніби старанно шукаючи щось по кишенях.
— Спасибі! — кинув Керн і помчав геть.
На розі він, не зупиняючись, на мить озирнувся. Жандарм стояв на місці й, узявшись у боки, сміявся йому вслід.
* * *
Уночі Керн прокинувся, почувши, як важко й часто дихає Рут. Помацав їй лоб: він був гарячий і вологий. Будити її Керн не наважився: вона спала хоч і неспокійним, але глибоким сном. У повітрі стояв густий запах сіна, хоч воно й було вкрите грубим сукном та ряднами. Невдовзі Рут прокинулася сама. Заспаним, дитячим голоском вона попросила води. Керн подав їй кухоль, вона жадібно припала до нього вустами.
— Тобі жарко? — спитав він.
— Дуже жарко. Та, можливо, це так парить від сіна. У мене пересихає в горлі.
— Коли б хоч у тебе не піднялася температура.
— Температурити я не маю права. Мені не можна захворіти. Та я й не хвора. Ні, не хвора. — Вона повернулась, поклала голову йому під пахву і знову заснула.
Керн лежав тихо, не ворушився. От якби було світло, щоб побачити обличчя Рут. По тому, що воно було гаряче й вологе, він відчував: у неї таки, певно, температура. Але кишенькового ліхтарика в нього не було. Тому він лежав непорушно, прислухаючись до прискореного, короткого подиху Рут і Спостерігаючи, як страшенно повільно повзуть стрілки на освітленому циферблаті його годинника; що, наче далека, ледь освітлена пекельна машина часу, миготів у пітьмі. Унизу вовтузились вівці, часом чути було їхнє сонне стогнання, і здавалося, доведеться довгі роки чекати, поки, віщуючи ранок, засіріє кругле віконце.
Рут прокинулась.
— Людвігу, дай мені води.
Керн подав їй кухоль.
— У тебе гарячка, Рут. Ти можеш годину побути тут сама?
— Можу.
— Я тільки збігаю до містечка дістати чогось від жару.
Прийшов хазяїн і відімкнув кошару. Керн розповів йому, що сталося. Той спохмурнів.
— Тоді її, певно, треба везти до лікарні. Тут їй не можна лишатися.
— Почекаємо до полудня, може, їй стане краще.
Незважаючи на небезпеку зустрітися з тим жандармом або з кимось із сім'ї Аммерсів, Керн подався до містечка, знайшов аптеку й попросив аптекаря позичити йому термометр. Провізор позичив, але під грошову заставу. Керн купив іще тюбик арканолю й побіг назад.
Температура в Рут досягала 38,5 градуса. Вона проковтнула дві таблетки, потім Керн закутав її в пальто і в свою куртку, ще й прикрив сіном. Незважаючи на ліки, опівдні температура піднялася до 39 градусів.
Селянин почухав потилицю:
— Їй потрібен догляд. На вашому місці я б одвіз її до лікарні.
— Я не хочу до лікарні, — стиха прохрипіла Рут. — Завтра я буду знову здорова.
— Щось не схоже на те, — заперечив селянин. — Вам би слід лежати в ліжку, в кімнаті, а не тут, на сіннику.
— Ні, тут мені тепло й затишно. Будь ласка, дозвольте мені лежати тут.
Селянин спустився вниз, і Керн пішов за ним.
— Чого вона не хоче йти звідси? — спитав селянин.
— Бо тоді ми з нею розлучимось.
— Ну то й що ж такого? Адже ви можете почекати на неї.
— Якщо вона ляже в лікарню, там виявиться, що в неї немає паспорта. Можливо, там її й залишать, хоча в нас на це й не вистачить грошей, але потім поліція випхне її через кордон, а я не знатиму, де й коли.
Селянин похитав головою.
— І ви справді нічого не накоїли? Не вчинили ніякого злочину?
— Ми не маємо паспортів і не можемо їх одержати — оце вся наша провина.
— Я не про це. Чи ви не вкрали чого-небудь, не обдурили когось абощо?
— Ні.
— І все-таки вас переслідують так, ніби скрізь висять оголошення про вас як про злочинців?
— Так.
Селянин сплюнув.
— От і розберись тут, хто може. Простій людині цього не збагнути.
— А я вже збагнув, — мовив Керн.
— Можливо, в неї, — селянин кивнув на горище, — запалення легенів, ви це розумієте?
— Запалення легенів? — Керн втупився в нього зляканими очима. — Це неможливо! Це ж було б небезпечно для життя!
— Авжеж, — погодився селянин. — Того ж то я й балакаю з вами.
— А може, в неї грип.
— У неї гарячка, висока температура, а що там насправді, може сказати лише лікар.
— Тоді треба привести лікаря.
— Сюди?
— Можливо, якийсь і прийде. Треба подивитись в адресній книзі, чи немає тут лікаря-єврея.
Керн знову подався до містечка. У тютюновій крамничці він купив собі дві сигарети й попросив телефонну книгу. Там знайшов одного лікаря на ім'я Рудольф Беєр і пішов до нього.
Приймальний час уже скінчився, і йому довелося чекати понад годину. Аби збути час, Керн переглядав журнали; він безтямно дивився на ілюстрації і не міг збагнути, що на світі десь відбуваються тенісні матчі, пишні прийоми, що у Флориді на пляжі відпочивають напівголі жінки і взагалі ще є веселі люди, а він безпорадний сидить отут, і Рут тяжко хвора.
Нарешті ввійшов лікар, ще досить молодий чоловік. Він мовчки вислухав Керна, потім наготував свій саквояж і взяв капелюха.
— Ходімте. Унизу стоїть моя машина, ми поїдемо туди.
Керн проковтнув слину.
— А ми не можемо піти пішки? У машині ж коштуватиме дорожче. А в нас лишилось дуже мало грошей.
— Ці турботи полиште на мене, — сказав Беєр.
Вони приїхали до кошари. Лікар вислухав Рут. Вона боязко поглядала на Керна й заперечливо хитала головою: мовляв, не везіть мене звідси.
Беєр підвівся.
— Вас треба покласти до лікарні. Шум у правій легені. Грип і загроза пневмонії. Я заберу вас.
— Ні-ні! Я не хочу до лікарні! Ми й за платити не зможемо.
— Про гроші не турбуйтесь. Ви серйозно хворі й не можете лишатися тут.
Рут поглянула на Керна.
— Ми ще поговоримо про це, — мовив він. — Я скоро повернуся.
— Я приїду по вас через півгодини, — сказав лікар. — У вас є теплий одяг і ковдри?
— У нас тільки оце…
— Я що-небудь захоплю з собою. Отже, через півгодини.
Керн вийшов слідом за ним.
— Це конче необхідно? — запитав він.
— Так. Їй не можна далі лишатися тут, на сіні. І класти в якусь кімнату теж немає рації, їй треба до лікарні, і то негайно.
— Ну що ж, — мовив Керн, — тоді я мушу вам признатися, що це для нас означає.
Беєр вислухав його.
— Ви гадаєте, що не зможете відвідувати її? — запитав потім.
— Авжеж. Через кілька днів підуть чутки, і поліції легко буде підстерегти мене. А так я матиму змогу лишатись біля неї, і чути од вас про її стан, і діяти відповідно до цього.
— Розумію. Ви можете прийти до мене в будь-який час і про все довідатись.
— Дякую. Її стан дуже небезпечний?
— Він може стати небезпечним. Її обов'язково треба забрати звідси.
Лікар поїхав. Керн поволі знову піднявся на горище. Він наче оглух і втратив здатність відчувати. Біле обличчя з чорними проваллями очей повернулось до нього.
— Я знаю, що ти хочеш сказати мені, — прошепотіла Рут.
Керн кивнув.
— Інакше не можна. Це наше щастя, що ми знайшли цього лікаря. Я певен, що тебе візьмуть у лікарню безкоштовно.
— Так. — Вона втупилась поглядом у простір. Потім нараз підвелася, дивлячись на хлопця зляканими очима. — Боже мій, а куди ж подінешся ти, коли я поїду до лікарні? І як ми зустрінемося знову? Ти ж не зможеш прийти туди, тебе там можуть заарештувати.
Керн сів біля неї, взяв її гарячі руки в свої і міцно стиснув їх.
— Рут, — мовив він. — Ми повинні тепер поводитися свідомо й розумно. Я вже все продумав. Я лишуся тут, буду ховатися. Хазяїн дозволив мені це. Я просто чекатиму на тебе. Буде краще, коли я не приходитиму до лікарні провідувати тебе. Про такі візити швидко розійдеться чутка, і мене можуть схопити. Ми все влаштуємо інакше. Я щовечора приходитиму до лікарні й дивитимусь на твоє вікно. Лікар скаже мені, де ти лежиш. І вийде так, ніби" провідую тебе.
— О котрій годині?
— О дев'ятій.
— Тоді вже буде темно, і я не побачу тебе.
— Я тільки й зможу приходити, коли стемніє. Раніше надто небезпечно. Удень мені не можна показуватись на очі.
— Ти взагалі не повинен приходити. Не турбуйся за мене, якось усе обійдеться.
— Ні, я таки приходитиму. Інакше я не витримаю. Ну, тепер тобі пора одягатись.
З допомогою носовика та води з кухля Керн обмив Рут обличчя і витер насухо. Уста в неї були гарячі, потріскані. Вона притулилася щокою йому до руки.
— Рут, — мовив Керн. — Давай підготуємось до всяких випадків. Коли ти видужаєш, а мене чомусь тут уже не буде або тебе заберуть — попроси, щоб тебе відіслали до кордону в Женеву. Давай умовимось тоді писати в Женеву до запитання. Так ми завжди зможемо зустрітися. Женева, поштамт, до запитання. Якщо мене схоплять, ми пошлемо ще й лікареві наші адреси. Тоді він завжди зможе сповістити адресу одного другому. Він мені обіцяв це зробити. Через нього я про все дізнаюсь і пошлю тобі звістку про себе. Так ми будемо певні, що ніколи не загубимо одне одного.
— Добре, Людвігу, — прошепотіла Рут.
— Ти не бійся, Рут. Це я сказав тобі лише про найгірший випадок. Тільки на випадок, якщо мене схоплять. Або якщо тебе просто не випустять з лікарні. Але я певен — тебе відпустять так, що поліція нічого й не знатиме, а потім уже ми поїдемо далі разом.
— А коли вона дізнається?..
— Тебе можуть лише вислати до кордону. Атам я чекатиму на тебе. Женева, поштамт. — Він упевнено подивився їй в очі. — Ось тобі трохи грошей. Сховай, вони можуть тобі знадобитись на дорогу.
Керн віддав їй ті кільканадцять франків, що були в нього.
— У лікарні не кажи нічого про те, що вони в тебе є. Збережи їх на пізніший час.
Знизу їх уже кликав лікар.
— Рут! — мовив Керн, беручи дівчину на руки. — Ти будеш мужньою, Рут?
Вона вчепилася за нього.
— Я хочу бути мужньою. І хочу знов зустрітися з тобою.
— Женева, до запитання, якщо спіткає невдача, а буде все гаразд — я заберу тебе звідси. Щовечора, о дев'ятій, стоятиму на вулиці під твоїм вікном, бажаючи тобі всього найкращого.
— Я підходитиму до вікна.
— Ти лежатимеш у ліжку, інакше я не прийду! Усміхнись же ще раз!
— Готові? — гукнув лікар.
Рут усміхнулась крізь сльози.
— Не забувай мене!
— Як я можу забути? Адже ти — все, що в мене лишилось!
Він поцілував Рут у пересохлі уста.