Щедровський вийшов з штабу, виголосив промову про славні традиції російського флоту, про вірність обов'язку та Батьківщині. Він закінчив словами:
— Високо нееїть по морях горде звання юнги!
Соице сідало за обрій. Зблиснула мідь духових труб, юнги рушили, все навколо виповнилося врочистим сумом, а гігантська труба гелікона ще довго вимовляла за лісом: "Будь-будь, будь-будь..." На електростанції прокудкудакав їм
проща™*1 двигун дизеля. На конюшні заіржала рідна гівська Бутилка. Ось і лазня. Вийшла звідти розпарена, як буряк, Танька з віником і тазом. Була вона в синьому береті і тільпяшці.
— Уклін захисникам Батьківщини,— побажала вона.— По-дурному під кулі не лізьте...
Вітька Синяков гукнув їй на прощання:
— Ти хоч новеньких на цукрі не обважуй...
Юнги перемовлялися, що Аграмов не вийшов проводжати їх. . ",
— Чи не захворів старий?
Вдалині вжевидпілися круті сходи, що вели до маяка на Секірній горі. Капітан першого рангу ждав юнг на дорозі. Він підняв руку.
— Ви,— сказав він їм,— йдете останніми. А ва флот ви, північноморці, прибудете першими. їхати лише одну ніч. Товариші юнги... діти мої! —знайшов він потрібне слово,— Велике життя пролягає перед вами. Велике — як море. Як море! Я, старий офіцер російського флоту, низько вклоняюся вам...
В очах Аграмова заблищали сльози. Він і справді вклонився юнгам і наказав простувати далі. Юнги часто озиралися й довго ще бачили начальника Школи. Аграмов стояв і дивився їм услід. Що він згадував зараз, цей літній чоловік? Може, юність і криваву піну Цусіми?
Він проводжав на битву юне покоління — юнг.
У них не було минулого — вони йшли в майбутнє!
Джек Баранов їхав до Сталінграда разом з групою чорноморців і навіть не попрощався з класом. Перед від'їздом він ховався від товаришів, ніби служба на річках поставила на ньому ганебне тавро. Бідолашний Джек! Як він побивався, як плакав! Не знав він тоді долі своєї...
Розпочавши бойовий шлях на Волзькій флотилії, Джек пізніше форсував Дніпро... Його бронекатер у гуркоті гармат пройшов угору по Дунаю, брав Ізмаїл, штурмував Будапешт і Відень. У сімнадцять років Джек Баранов уже самостійно командував кораблем — його кулеметно-десантний глісер з Одеру трощив у Берліні вікна й "амбразури, де засіли фанатики в фаустпатронами. Особливі заслуги Джека перед флотом були враховані, й у вісімнадцять він став молодшим лейтенантом. А після війни почалося справжнє навчання. 1
Підтвердилося, що річки впадають в океан. Мрія Джека Ьарапова про підводні човни збулася неждано-негадаио.
Ш
Тепер він у званні контр-адмірала. Сава Якович сказав мені: нещодавно він бачився з Барановим.
— Скаржиться старий, що здоров'я вже не те. Мотор підводити почав. Згадували ми з ним той час, коли мотори працювали безвідмовно. Джек і зараз обстригається наголо, ніби він і сьогодні юнга... І в нього вже син — лейтенант. Син одразу попав на підводні човниі
Світанок застав їх на борту транспорту "Карелія". Коли на горизонті почав зникати конус Секірпої гори, Коля Поскочін, незвично серйозний, зняв безкозирку й схвильовано сказав:
— Дивіться, хлопці! Це ми бачимо востаннє. І пам'ятайте, що тут ми були по справжньому щасливі.
— Ми ще будемо щасливі,— відповідали йому юнги.
— Будемо,— погодився Коля.— Але вже зовсім інакше, пе так, як тут.
Пропливали аовг них кам'янисті луки, на яких паслися корови, та де-не-де тяглася над островами струминка диму самотнього рибальського вогнища. День випав теплий. Важкий транспорт майже не гойдало, і на душі в кожного було легко й сонячно. Незабаром юнги побачили місто, розкидане по пагорбах...
— Дива та й годі! — сказав Савка.— Де я бачив це місто?
— Я також його бачив. Ніби вві сні...
Це була Кем, і тоді вони згадали, що явище рефракції одного разу ніби підняло це місто над морем, юнги з Савва-тьєва бачили його повислим урівень з хмарами...
Висадилися! Так дивно було зустріти в місті цивільних, чоловіків без військової форми, жінок і дітей. У всьому відчувалася велика нужда й загальна невлаштованість людського побуту у воєнний час. Городяни з подивом оглядали небачених моряків: на погонах "Ю", а иа безкозирках дивні бантики.
— Хто ви такі? — запитували кемчани співучим голосом.
— Ми — юнги... юнги флоту.
— Овва! Яка новина! Про таких ми й не чули...
Юнги йшли через місто, безкозирки в усіх мали нахил на правий борт — за статутом. Ще в Кремлі ,їм видали сухий борт-пайок: хліб, сало, банку тушонки на трьох. Речові мішки за спинами юнг точно окреслювали це казкове на ті часи багатство — паляниці, гострі краї консервних банок. Іноді кемчани запитували їк:
— Чи нема хлібця, рідні ви наші?
Поскочін скинув з плеча мішок і одразу розв'язав: Я не можу... віддам! Ми ж з вами ситі, а їхати нам
ПЄДСлїдом за Колею віддав свою паляницю й Савка. А по-ім V повітрі замиготіли золоті хлібинп, і всім запам'ятався літній робітник, який притулив паляницю до себе, мов ди-
ТІ1'Т_ От спасибі... от спасибі, рідні ви наші!
— А випити знайдеться? — запитав Синяков, показуючи сало.
Мишко Здибнєв дав йому потиличника и паказав:
— Прямо!
На станції юнг чекав состав із п яти теплушок з розчи--веними навстіж дверима. Всередині — нари та грубки, більше нічого.
Сміючись, залазили у вагони:
— Експрес подано... прима-клас! Туалет праворуч, ванни ліворуч.
Відправляти їх не поспішали, і потроху юпги розбрелися поблизу станції. Повз них пройшов замурзаний зчіплювач з ліхтарем.
— Гей, робочий клас! Чи далеко звідси до Мурманська їхати?
— До ранку доповзете. Якщо не стапеться чогось. А може, н розбомблять вашу милість. Тоді доведеться трохи затриматися...
Так, за лісами починався фронт. Там озивалися поодинокі постріли "кукушок", там віддавали холодом непрохідні болота, що тяглися на північ аж до загадкової Лапландії...
Під вечір рушили. На північ, на північ! Колеса часто и дзвінко перестукували на розвідних стрілках. Мишко Здибнєв раптом зарепетував:
— Вітьки нема... от пика препогапа! Хто його востаннє бачив?
— Та оп — чи не він біжить? Напевне, п'яний.
— Де він узпв на випивку, паразит?
— Мабуть, на сало виміняв...
Состав набирав швидкість. Під пасипом завихрювалися жовті іскри. Вітька Синяков біг поруч з ешелоном, його відносило вбік. .
— Зупиніть поїзд,— радив дехто.
— Чим я його зупиню? Пальцем? — Здибнєв скинув шинелю, підтягнув ремінь.— Адже пропаде... шпапа миршава.
І сплигнув на насип. За ним — іще два боцмани. На ходу поїзда вони вкинули Вітьку в передостанній вагон. Тепер усі троє бігли попід насипом. З розчинених теплушок у коміри фланелівки вчепилися десятки дружніх рук, і, метєльнувши ногами, боцмани зникли всередині вагона... останнього вагона в составі.
Юнги, які спостерігали все це, полегшено перевели подих. Сказали:
— Мишко, звичайно, почекає до першої зупинки, а потім, напевне, Вітьці безкозирку на зачісці поправить...
Безліч вражень і безсонна ніч на кораблі зовсім зморили юнг. Усі поснули на тряских парах теплушок.
Прокинулися від різкого й гострого холоду. Здається, ранок. Але ще зовсім темно.
— Гей, у КОГО Є ГОДИННИК?
— Ми не аристократи. Звідки ж у нас він буде?
— Оа у моториста хронометр у кишені... ІОвга^оторист довго вдивлявся в циферблат:
— Не можу точно визначити — восьма чи дев'ята?
— А темно, хоч в око стрель,— прицмокнув той,— Ось воно, життя-буття!
— Зачиніть двері... холодно.
— Не задубієш. Звикай. А дивитися також треба.
— Що ти там не бачив? Ти ж не в цирку!
— Як що? Милуватимемося чудовим краєвидом...
У напівмороці вирізнялися аспидні скелі, вкриті чіпким чагарником. У глибині велетенських каньйонів плавилося, вкрите туманом, холодне срібло озер. Іноді згори долинав шум — це гриміли бивні водоспадів, просвердлюючи розще-лини скель.
А в сивій високості неба червонуватим полум'ям дотлівав передсвітанковий Марс.
— Бранна зірка освітлює иам шлях,— мовив задумливо Поскочін.
Поїзд, не затримуючись, проскочив станцію Кола. Сяйнуло білизною снігу, запахло водою — наближалися до Коль-ської затоки.
Стоячи перед розчинепими дверима теплушок, юнги в'їхали в Мурманськ.
Нещодавно Герінг кипув на це місто "все, що літає", і столиця Заполяр'я лежала в руїнах. Усюди стирчали комини печей, на згарищах полярних будинків розплавились у вогні дитячі ліжка, блукали здичавілі коти. Савка, який пережив блокаду Лепіпграда, руйнування сприймав спокій-по — війна є війна, але на інших юнг згарища справили
ін2
ильне враження. Проте порт працював, ревіли сирени ко-Саблів удалині стояли вапівзатоплені американські транс-порти'й ледь диміли, викинуті на мілину, щоб врятувати цінні для війни вантажі.
Поїзд зупинився далеко від вокзалу.
— Вилазь!
Сплигували на насип. Насторожено роззиралися.
Під'їхав грузовик. Якийсь старшина, ніби з неба впав, одразу подав команду юнгам:
_ Речі — в машину! Шикуйся по чотири... Рррівпяйсь!
Товариші юнги, мурманському порту не вистачає робочих рук. Транспорти з вантажами простоюють у черзі дід кранами. Наш святий обов'язок — допомогти воїнам на фронті, виручити флот. Наліво! Кро-ком...
Працювали допізна. Краии черпали з корабельних надрів складені пачками крила "аерокобр", ящики з механізмами. А інколи черпали всяку дрібницю. Один ящик розбився об дошки причалу, з нього посипався заокеанський, мотлох: журнали та мильний порошок, піпіфакс і ракетниці, анапас-ні консерви й дамські панчохи — все впереміш. Юнги пошабашили, . хитаючись від утоми. На виході з порту охорона прискіпливо обшукала їх.
Старшина незабаром привів юнг у Росту, що лежить на березі затоки.
Огороджені колючим дротом, тут гнили під дощем бараки флотського екіпажу...
— Обшукали нас хвацько,— сказав Синяков, стоячи посеред барака.— А ось у кулак мені вони, дурні, заглянути не здогадалися...
Розтулив пальці, й на брудну підлогу строкатим парашутом з тихим шелестом впала тонюсінька жіноча сукня.
— Оце так штука...— загули здивовані голоси. Здибнєв отямився перший.
Звичайно,— заявив віп авторитетно,— для декого така обнова — те, що треба. Але для перемоги ця ганчірка нічого не дає... Я втомився від роботи й бити Синякова сьогодні не будемо... Щоб ніхто й пари з вуст! Не можна одразу, ледь прибули, ганьбити себе. Зрозуміло?
_ Все зрозуміло. А що робити з сукнею? Вона валялася на підлозі, полум'яніючи південними барвами, така красива, така легенька.