Я негайно їду до Сімферополя, може, ще втраплю на адлерський літак.
— То і я...— почав він.
Ніна нагородила його вдячною посмішкою.
— Якщо ви справді хочете їхати, то будь ласка. Олексій тільки й розпитує про вас, коли б я йому не дзвонила.
* * *
Вони просиділи всю ніч у залі сімферопольського аеропорту, який нагадував залізничну станцію і був переповнений, як і вона. У всіх валізи, клунки, діти. Літаки прибували й відлітали, а людей ніби й не зменшувалось. Нарешті Ніна з Рупертом діждалися свого рейсу і на світанку одлетіли.
Ніна сиділа, бгаючи в руках згорток із сендвичами, і, щоб забутися, розпитувала про Джо й дітей.
— Я полюбила вашого хлопчика,— говорила вона.— Гарний, серйозний і поводить себе не так, як наші діти: уважно слухає, і, видно, що йому цікаво. Він показав мені "таємний" паспорт, який заготовив на той випадок, коли тікатиме з дому.
— Тікатиме?!
— Не бійтеся. Всі діти марять про самостійність. Отож і граються таким чином. Як у справжнісінькому паспорті: ім'я, прізвище, зріст, вік, особливі прикмети, а там, де "заняття" — "Мандрівник, сирота, неодружений".
Руперт засміявся. Він любив сина.
— Він викапаний ви, а донечка схожа на вашу красуню дружину.
Руперту було приємно, що Ніна вважала Джо красунею. Та він знав, що "красуня дружина" є вельми обтяжливим володінням, чого не можна було сказати про Ніну. Тендітна й делікатна, вона була надто незалежна, щоб бути чиїмось "солодким тягарем".
— У вас немає дітей? — запитав він.
— Ні,— мовила вона. Руперт не допитувавсь чому, та вона відповіла сама: — У мене була донечка... чотири роки...— Ніна замислилась, і тому здалося, що літак рухається надто повільно і в ньому нічим дихати.— Вона захворіла на менінгіт і вмерла. Я ждала тоді другу дитину. З горя втратила й цю... Мене так тоді порізали, що вже ніколи не матиму дітей.
— Нещастя! — вирвалось у Руперта.
— Так. Якби не Олексій, я б наклала на себе руки. Він ні на мить не полишав мене, а коли оклигала, забрав до Арктики, де робив тоді ризиковані польоти на одну з дрейфуючих станцій; він знав, що в мене буде роботи по горло та ще й доведеться хвилюватися за нього й інших. Я навіть вивчила морзянку, щоб знати, де вони.
Він не знайшов, що казати, але подумав, чому досі йому здавалося, що росіяни не здатні на такі ж почуття, як англійці. Яка дурниця! І пригадав жартівливе зауваження Федора: "Життя кожного росіянина схоже на російський роман. Ось чому ми так любимо героїв своєї класичної літератури".
Поки що це було так.
* * *
Олексій був при свідомості, але якийсь млявий. Побачивши їх, він нітрохи не здивувався. Ніна зайшла перша, а потім послала за Рупертом. Коли останній переступив поріг палати, де лежало кілька хворих, у нього стислося серце од страху, що побачить конаючого росіянина.
— А-а, друзяко! — мляво проказав Олексій. Він простягнув руку і обійняв Руперта з такою силою, що той сам мало не випустив дух.
— Пам'ятай, що англійці не люблять обійматися,— зауважила вона, і Руперт відчув, що в неї полегшало на душі.
— Вони роблять це тільки на футболі,— пожартував він. Все було гаразд, і Ніна взялась за чоловіка, який сам
завинив у своєму "нещасті".
— Всього два дні як підвівся і вже ганяв м'яча,— розповідала вона Рупертові, а Олексій лиш дивився на них та весело посміхався,— Перечепився через камінь, і всі думали, що помирає. Що мені з ним робити?
— Чого так сердитись? — бурмотів він, долаючи дію снотворного.— Жалієш, що не вмер?
У нього була перев'язана голова, а руку припнули до ліжка, зате другою він цупко тримався за Ніну.
— Зламав два пальці і розбив голову,— прошепотіла вона.— Олексію! — звернулась по-російськи.— Через тобе ми мусили летіти сюди з Криму. Як тобі не совісно!
— Таж зі мною все гаразд,— виправдовувався вій.— Трохи не пощастило. Радий вас бачити, Руперте.
— Хіба ж тобі можна ганяти м'яча,— ніжно корила Ніна.
Та Олексій спав уже сном немовляти. Він був щасливий, що поряд із ним свої. Вві сні продовжував стискати Нінину руку.
* * *
Жінка-лікар запевняла, що Олексій зовсім поправився й за кілька днів ходитиме. Турбуватися не треба. Вона шкодувала, що викликали Ніну, хоч тоді в нього майже спинилося серце. Зараз життя знову буяє в ньому, і з ним тепер ладу немає, хоч зв'язуй...
Вони пробули в Гагрі цілий день, пообідали з лікарями и сестрами, а відтак повернулися в Адлер і чекали до ранку в залі для пасажирів. До свого санаторію дісталися лиш ополудні наступного дня, і Тетяна зустріла їх радісною посмішкою: вона знала, що все обійдеться.
Федір теж радів, але по-своєму. Він повідомив, що машину замовлено на завтра і вони їдуть до Севастополя, як і планувалось.
— Якщо ж ви дуже стомились...
Вони таки притомилися — адже не спали дві ночі. Але хто в цій країні зважає на втому? Від неї тут просто одма-хувались, як од мухи. Руперт сказав, що коли Ніна згодна, то й він, проте подумав, чи заслуговують адмірал Дж. Б. Лілл і Колмен таких жертв.
Все, здавалося, пішло своїм побитом. По дорозі до Севастополя, де з Рупертом мало не трапилась біда, Ніна сказала, що мусить виконати одну свою обіцянку. Тому вона зоставить Руперта на пляжі, а сама піде до Байдарського плато, де виступатиме перед виноградарями.
— А чому б мені не поїхати? — запитав Руперт.— Це дозволяється?
Ніна почервоніла. Руперту тепер дедалі дужче подобався оцей маків цвіт на її ніжному личку.
— Будь ласка, коли хочете,— згодилась вона.
Біля Байдарських воріт їх зупинив мотоцикліст. Тут дорога звертала в гори й вела до Севастополя, Балаклави та місць кривавих січ безлічі ненажерних війн.
— Хто ви й куди їдете? — зажадав міліціонер.
Федір спокійно пояснив, і машина покотила вниз, до бетонного водосховища; потім вони побачили гори, повпті виноградною лозою.
— Це все посаджено після війни,— мовила Ніна.— За кілька років вони даватимуть більше вина, ніж уся Франція.
Руперт вислуховував подібні заяви з деяким недовір'ям, хоч виноградники займали сотні гектарів і простягалися, скільки сягало око. Його зацікавило, чому Ніну запросили саме сюди.
— Тутешній директор працював колись у нашому міністерстві. Це наш давній друг, і я не могла йому одмовити.
Вони проїхали невеличкий виселок з будинками-близ-пюками, критими гофрованим залізом. Дорога вела до довжелезних білих гамазеїв, ймовірно, складів.
"Миру — мир!",— прочитав уголос Руперт.
Це гасло було скрізь: на червоних стягах, на стінах будинків, над ворітьми фабрик, його викладали білою й червоною цеглою на залізничних насипах та в міських парках, щоденно друкували в газетах. Руперт бачив його і на в'їзді до "Артеку".
Кількасот жінок і чоловіків ждали приїзду Ніни. Вони зустріли її радісними оплесками, оточили, дарували квіти. Хтось вручив і Рупертові букет гладіолусів. Натовп рушив до білого гамазею, де по один бік стояли машини, а по другий — мішки й знаряддя. Решту помешкання чисто підмели й обладнали під залу, з лавами, трибуною й червоним полотнищем на всю стіну.
"Миру — мир!" — знову побачив Руперт.
Федір торкнув його за лікоть і вказав на інший плакат: "Ми створили умови для справді вільної праці. Ленін".
Що хотів Федір: переконати його в благородстві праці чи викликати іронічне зауваження? Руперт сидів з квітами на сцені, поряд з директором, секретарем парторга-иізації й Федором. Збоку була невеличка естрада з мікрофоном, і завклубом представила гостей.
— Товариші! — пролунав жіночий голос. Гамір у залі стих.
Ніну вітали голосними оплесками, потім, стоячи, вітали англійського гостя, Героя Радянського Союзу Руперта Ройса.
Ніна підійшла до трибуни і вийняла з кишені конспект. Вигляд у неї був аж надто зосереджений.
— Товариші! — трохи голосніше звичайного почала вона.
Руперт подумав, як поставився б до всього цього Дж. Б. Лілл: до мужніх молодих облич навкруги, до тендітної жінки на трибуні, до сердечної зустрічі, яку йому влаштували...
Він навіть не чув, що говорила Ніна; до його свідомості досягали окремі слова. А вона розповідала про холодну Північ і гарячий Південь, про людей, що клечають гори виноградниками. Завойовники Арктики шанують їхню працю. "Ваш виноград — живе втілення сонця, і ми, трудівники далекої Півночі, тамуємо спрагу за ним солодкими плодами вашої праці". Руперт часто розрізняв слова: "соціалізм", "радянська людина", "майбутнє", "комунізм".
— Ви все розумієте? — спитала його дівчина в білій спецівці.
— Так,— поспішив він запевнити її.
Ніна тепер читала свого вірша. Зал нагородив її оплесками, і Руперт теж відчув, що схвильований. Він бачив, як жінки на перших лавах втирали сльози. Вони слухали Ніну з величезною увагою й захопленням. Ніна повернулась і глянула на нього. Руперт побачив її бліде лице п сяючі очі, і йому здалося, що він ніколи ще не бачив подібної жінки. Правда, за якусь мить це відчуття щезло, і перед ним знову була добре знайома Ніна, внутрішній світ якої він ніяк не міг осягнути.
Руперт повернувся до Федора.
— Тедді, це справді непогані вірші? — запитав він.
— Не знаю,— повагавшись, відповів Федір.—Може, вірші й неважні. Але справа не в цьому. Я й сам не розумію...
Руперт збагнув, що все залежало од самої Ніни, од її ставлення до цих людей. Всі вони були схожі на неї, і Ніна зуміла полонити їхні серця, зачепити якусь дуже чутливу струну.
Оплески стихли, Ніна глибоко передихнула. Руперт побачив, як випрямились її худенькі плечі й напружились сильні — для такої стебелиночки — руки, вкриті веснянками; він не міг розгледіти її очей, але знав, яким чистим блиском вони сяють — блиском ясної й світлої душі.
— А вам сподобались? — озвався Федір.
Руперт непевно кивнув. Незважаючи на погане знання російської мови і навіть припускаючи, що вірші слабенькі, він не міг чимось заперечити їхнього змісту — поваги до людської праці і переконаної віри в краще майбуття. Хто б не погодився з цим?
— Авжеж,— мовив він з якоюсь роздратованістю на самого себе,— я цілком згоден з тим, що вона висловила.
В очах Федора спалахнули смішинки. Він бачив глибше, ніж Руперт передбачав. Те, що визрівало між ним і Ніною, не уникнуло цих хитрих, спостережливих очей.
* * *
Невже якийсь там віршик міг отак схвилювати його? Руперта чомусь обурила сама думка про це, і, щойно вони рушили, як він узявся робити нотатки ручкою Колмена в записнику; бліде молоко стікало на папір і миттю висихало.
"Ці гори,— почав він,— ніби навмисне створені для війни".
Вони під'їжджали до Севастополя, долаючи крутий схил кам'янистої гряди, що півколом обіймала Балаклаву.