Раз у кiно, наприклад. У той час Лолiта мала до нього дiйсну пристрасть (яка скоротилась потiм до кволої поступливостi, коли вона знов стала ходити до гiмназiї). Ми проглянули за один рiк, з нерозбiрливим сп'янiнням, близько ста п'ятдесяти ба навiть двох сотень програм, причому iнодi нам доводилось бачити ту ж саму хронiку по кiлька разiв, через те що головнi картини супроводжувались тим самим же випуском кiножурналу, що тягнувся за нами з мiстечка в мiстечко. Понад усе вона любила наступнi сорти фiльмiв, в такому порядку: музично-комедiйнi, гангстерськi, ковбойськi. По-перше, справжнiм спiвакам i танцiвникам, що брали в них участь, приписувались не справжнi кар'єри в якiйсь — по сутi "лихоопорнiй" — сферi iснування, з якої смерть i правда були вигнанi i в яких сивоволосий, розчулений, в технiчному сенсi безсмертний батько, який на початку несхвально ставився до артистичної кар'єри своєї навiженої доньки, незмiнно завершував тим, що шпарко аплодував їй на прем'єрi в дивному еатрi. Свiт гангстерiв був особливий: там героїчнi репортери зазнавали страшних тортур, телефоннi рахунки сягали мiльярдiв доларiв, i в мужнiй атмосферi невмiлої стрiлянини, злодiї переслiдувались через стiчнi труби й пакгаузи па ологiчно-безстрашними полiцiянтами (менi судилось завдати їм меншого клопоту). Були, нарештi, фiльми "дикого заходу" — теракотовий пейзаж, червонолицi, блакитноокi ковбої, пихата, але прегарненька вчителька, яка щойно прибула в Гримуче Мiжгiр'я, кiнь, що встав дибки, стихiйна панiка худоби, ствол револьвера, пробиваючий зi дзвоном вiконне скло, неймовiрна кулачна бiйка, — пiд час якої грохкається гора запилюжених старомодних меблiв, столи уживають як зброю, сальто рятує героя, рука злодiя, притиснена героєм до землi, все ще хоче намацати зронений мисливий нiж, боївники крякають, карбовано гепає кулак по пiдборiддю, нога штурхає в брюхо, герой, пiрнувши, навалюється на злодiя, й в момент по тому, як чоловiк перенiс таку кiлькiсть мук, вiд яких би злiг сам Геракл (чи менi не знати цього нинi!), нiчого не видно крiм привабного синця на бронзовiй вилицi розпахтiлого героя, який обiймає красуню-наречену на дальньому скраю цивiлiзацiї. Я згадую денну виставу в маленькому затхлому кiнематографi, геть напханому дiтьми й просоченому гарячим душком кiноласощiв — смажених кукурудзяних зерен. Сходив жовтий мiсяць над муркiтливим гiтаристом з нашийною хусткою; вiн поставив ногу на сосновий оцупок i посмикував струни; i я — цiлком невинно — закинув руку за плече Лолiти й щокою наблизився до її скронi, як раптом двi вiдьми за нами почали бурмотiти предивнi речi — не знаю, чи я правильно їх зрозумiв, але те, що я напiвпрочув, змусило мене зняти з неї мою ласкаву руку, i, звичайно, решта фiльму пройшла для мене в туманi.
Тут менi належить зробити дивне визнання. Ви будете смiятись — та якщо сказати всю правду, менi якось нiколи не вдалось з'ясувати остаточно юридичну сторону становища. Не знаю його й по досi. О звiсно, деякi випадковi вiстки дiйшли до мене. Алабама забороняє опiкуновi змiнювати мiсце проживання пiдопiчної дитини без дозволу суду; Мiнесота, якiй я низько вклоняюсь, передбачає, що якщо кревний бере на себе захист i опiку дитятi, не достиглої чотирнадцятирiчного вiку, авторитет суду не дiє. Питання: чи може вiтчим чарiвливої до спазми в грудях, ледь опушеної ласочки, вiтчим лишень з одномiсячним стажем, неврастенiк — удовець з невеликим, але самостiйним прибутком в сьогоденнi, i з парапетами Європи, розлученням i сидiнням в декiлькох божевiльнях в минулому, чи може вiн вважатись кревним i, через це природним опiкуном? I якщо нi, чи я повинен, чи я смiю, зостаючись в межах розумного, сповiстити який-небудь вiддiл Громадського Догляду i подати прохання (як це власне подають прохання?) й уможливити представниковi суду розстежувати побут мирного, але слизького Гумберта й небезпечної Долорес Гейз? З багаточисленних книг про шлюб, розбещення й удочерiння, в якi я нишком заглядав у публiчних бiблiо еках великих i малих мiст, я нiчого не вичитав, окрiм темних натякiв на те, що держава — верховний опiкун дiвчаток в нiжному вiцi. Пальвен i Запель, якщо правильно запам'ятав їх iмена, автори волюмистої працi про шлюбнi закони, цiлком зiгнорували вiтчимiв з сирiтками, зоставленими в них на руках i колiнах.
Кращий мiй друг, видана вiдомством соцiального забезпечення монографiя (Чикаго, 1936 р.), яку нi в чому не винна стара дiва викопала для мене з великим трудом з порохняви бiблiо ечного складу, стверджувала наступне: "Не iснує такого правила, щоб всякий неповнолiтнiй повинен був мати опiкуна; роль суду пасивна, i вiн тiльки тодi активований, коли становище дитини явно стає загрозливим". Я дiйшов висновку, що чоловiк призначається опiкуном тiльки пiсля того, як вiн проявить урочисте й формальне бажання стати ним; та цiлi мiсяцi можуть спливти, поки його викличуть на слухання його справи й дозволять йому вiдростити пару сизих крил, якi личать його становi, а мiж тим прекрасне демонське дитя законом надається самому собi, що по сутi й стосується Долорес Гейз. За тим слухається справа. Два-три питання з боку суддi, двi-три заспокiйливих вiдповiдi з боку адвоката, усмiхи, кивок, мрячний дощик на дворi, — i затвердження по сутi зроблено. I все ж таки я не наважився! Не лiзти, бути мишею, лежати клубком у норi! Суд починав розвивати судомну дiяльнiсть тiльки тодi, коли вплутувалась грошова квестiя: два корисливих опiкуни, обкрадена сирiтка, третiй — зубастiший вiд них — учасник... Та в даному випадку все було в повному порядку, давно зроблений був iнвентар, i невеличкий материнський спадок чекав у повнiй недоторканостi повнолiття Долорес Гейз. Найрозумнiшим курсом, здавалось, було утримання вiд подання прохання. Так, а чи не втрутиться котрась органiзацiя, на зразок Людинолюбного Товариства, якщо буду поводитись надто тихо? Дружньо налаштований Фарло, який був чимось на кшталт судового заступника й мiг би, ймовiрно, надати солiдну пораду, надто був зайнятий раковим захворюванням дружини, щоби зробити бiльше того, що обiцяв, а саме — й надалi пiклуватись про схудле державство Шарлотти, допоки я не одужаю, вельми поступово, вiд потрясiння заподiяного менi її смертю. Я мiцно навiяв йому, що Долорес — моя незаконна донька, й тому не мiг очiкувати, щоб вiн нехтував справою. Як читач встиг, мабуть, второпати, дiлок я нiкчемний; та, звичайно, нi лiнощi, нi незнання не повиннi були завадити менi шукати професiйної пiдмоги на сторонi. Зупиняло мене жахливе чуття, що, коли стану чiплятись до фортуни й силитись обґрунтувати й осмислити її казковий подарунок, цей подарунок буде забраний в мене, як той чертог на висотi гори в схiднiй казцi, який щезав, лишень той чи iнший покупець питав сторожа, чому це здаля виднiє так ясно смужка вечiрнього неба мiж чорною скелею й фундаментом.
Я подумав, що в Бердслеї (де був Бердслейський Жiночий Унiверситет) я напевно вiднайду тi довiдники, з якими менi ще не вдалось ознайомитись, як наприклад, трактат Вернера "Про американський закон опiкунства" або деякi брошури видаванi Дитячим Бюро. Я вирiшив, крiм того, що для Лолiти все буде кращiм, нiж деморалiзуюче неробство, в якому вона перебувала. Менi вдалося змусити її надати менi стiльки солодких послуг — їх перелiк привiв би у величезний порив педагога— еоретика, та нi погрозами, нi мольбами я не мiг би намовити її прочитати щось iнше, крiм так званих "книжок комiксiв" або оповiдань в журнальчиках для американської прекрасної статi. Будь-яка лiтература рангом трохи вища вiдлунювала в неї гiмназiєю, й хоча вона була не проти iнколи спробувати Казки Шахерезади або "Маленькi Жiнки", вона категорично вiдмовлялась витрачати "канiкули" на такi серйознi, вченi книги.
Менi зараз думається, що було б великою помилкою вернутись на схiд й вiддати її до приватної гiмназiї в Бердслеї, замiсть того, щоб яким-небудь чином перебратись через мексиканський кордон, а це було так близько, й зачаїтись рочкiв на два в субтропiчному парадизу, по чому я мiг би преспокiйно побратися з малою моєю креолкою; адже признаюсь, з вигляду моїх гланд i ганглiй, я переходив упродовж одного й того ж дня вiд одного полюсу божевiлля до iншого — вiд думки, що близько 1950-го року менi доведеться в той чи iнший спосiб збутись важкого пiдлiтка, чиє чарiвне нiмфетство на той час випариться, — до думки, що при деякiй старанностi й везiннi менi, мабуть, пощастить у деякiм майбуттi змусити її витворити грацiйнiшу нiмфетку з моєю кров'ю в жилах, Лолiту Другу, якiй було б вiсiм або дев'ять рокiв 1960-го року, коли я ще був би dans la fors de l' ge; бiльше скажу — для люнети мого розуму, або безуму ставало сил роздивитись в вiддаленнi рокiв un vieillard encore vert (чи це зелененьке — просто гниль?), дивакуватого, нiжного, слинявого д-ра Гумберта, який займається на безконечно привабнiй Лолiтi Третiй в "мистецтвi бути дiдом", — уславленiм ще Вiктором Гюго.
В днi нашого дикого мандрування, не маю сумнiву, що й батьком Лолiти Першої я був до смiшного незадовiльним i перечитував книжечку з навмисно бiблiйним заголовком: "Спiзнай свою доньку", дiстав її в тiй же крамницi, де купив Лолiтi в її тринадцятий день народження, розкiшне, як кажуть у комерцiї, видання з "красивими iлюстрацiями", "Русалоньки" Андерсена. Ба навiть у нашi найкращi хвилини, коли ми читали в дощову днинку (причому Лолiтчин погляд перелiтав од вiкна до її наручного годинника й знов до вiкна), або добре й ситно обiдали в украй напханому "дайнерi" (в осiлiй подобi вагона-ресторану), або грали в дурника, або ходили по крамницях, або мовчазно зорили з iншими автомобiлiстами та їх дiтьми на розбиту, кров'ю забризкану машину й на жiночий чобiток в канавi (чую, як Лолiта говорить, коли знов рушили в дорогу: "Оце був той самий тип спортивних туфель, який я вчора так марно описувала кретиновi-уряднику!") — в усi цi випадковi митi я собi бачився так само неправдоподiбним батьком, як вона — донькою. Можливо, думав я, ця на втечу схожа перемiна мiсць так згубно впливає на нашу здатнiсть мiмiкрiї? Можливо, стале помешкання й рутина шкiльного життя внесуть деяке покращення? В виборi Бердслея я керувався не тiльки тим, що там була порiвняно пристойна жiноча гiмназiя, але й тим, що там був вiдомий жiночий унiверситет.