Послухай мене, нерозумний песику, вернися до свого хазяїна. Ти уникнеш дощу, снігу, граду, осінньої мжички, туманів, ожеледі та інших негод, що випадають на долю мандрівникові. Йди до своєї буди, грійся, згорнувшись клубочком, біля веселого вогнища. Хай уже я сам брестиму в болоті й куряві, у холод і спеку, сьогодні нагріюсь, завтра змерзну, у п'ятницю ситий, у неділю голодний. Ти розумно зробиш, коли вернешся туди, звідкіля прийшов, нерозумний песику.
Але песик, здавалося, зовсім не слухав Уленшпігеля. Вимахуючи хвостом і щосили стрибаючи, він гавкав з голоду. Уленшпігель сприйняв це за вияв приязні: він зовсім забув, що в торбині у нього лежить печінка.
Отож він пішов собі далі, а песик побіг за ним. Пройшовши так з милю, обидва побачили — стоїть на дорозі візок, запряжений віслюком, що низько понурив голову, а край дороги, між двох будяків, сидить якийсь товстун. В одній руці він тримав бараняче стегно і смачно гриз його, а в другій пляшку, з якої попивав винце. А коли переставав їсти й пити, то жалібно схлипував і рюмсав.
Уленшпігель і песик зупинилися. Почувши запах баранини, пес стрибнув до товстуна і почав смикати його за куртку, прохаючи й собі шматочок тих ласощів. Але товстун відштовхнув його ліктем і, піднявши стегно вгору, жалібно зарюмсав. Голодний пес почав підвивати. Осел із досади, що не може дотягтися до будяків, також заревів.
— Чого тобі, Яне? — запитав товстун осла.
— Нічого, — відповів за осла Уленшпігель, — він же також хоче поснідати будяками, що цвітуть навколо вас, як на амвоні в Тессендерлоо навкруг Ісуса Христа. І цей пес був би не від того, щоб поласувати й собі маслачком, якого ви тримаєте. А тим часом я почастую його печінкою, що лежить у мене в торбі.
Коли пес з'їв печінку, товстун оглянув свою кістку, обгриз ще раз рештки м'яса і лише зовсім голу кинув псові, який схопив її в передні лапи і почав гризти на траві. Тоді товстун подивився на Уленшпігеля, і той упізнав Ламме Гудзака з Дамме.
— Ламме! — гукнув він. — Чого це ти тут їси, п'єш і рюмсаєш? Чи не нам'яв тобі який біс немилосердно вуха? і
— О горе! Жінко моя, жінко! — заголосив Ламме.
Він припав був знову до пляшки, та Уленшпігель поклав йому руку на плече.
— Годі пити, — сказав він, — бо квапливе пиття тільки й того, що завдає роботи ниркам. Поживніше воно буде для того, хто зовсім не має чого пити.
— Говориш ти гарно, — відповів Ламме, — та ось побачимо, як питимеш.
І він простягнув йому пляшку.
Уленшпігель взяв її, перехилив у рот, а віддаючи назад, мовив:
— Взивай мене іспанцем, якщо там залишилась хоч крапля напоїти горобця.
Ламме подивився на пляшку і, не перестаючи пхикати, засунув руку в торбину, дістав другу пляшку, шматок ковбаси, порізав її на кружальця і почав меланхолійно наминати.
— Ти що, весь час їси? — запитав Уленшпігель.
— їм я багато, сину мій, але тільки для того, щоб прогнати сумні думи. О, де ти, дружино моя? — вигукнув він, витираючи сльози.
І він знову відрізав десять кружалець ковбаси.
— Ламме, — сказав до нього Уленшпігель, — не їж усього, май милосердя до бідного подорожнього.
Ламме, плачучи, дав йому чотири кружальця, і вони видались Уленшпігелеві невимовно смачні.
А Ламме все їв і крізь сльози голосив:
— Моя жіночко, моя славна жіночко! Яка ж ти була ласкава, струнка, як тополя, легка, як метелик, швидка, як блискавка, співуча, як жайворонок! А що вже кохалася в уборах! Що й казати, личило їй усе. Адже ж квіти мають пишну оздобу. Якби ти бачив, сину мій, її маленькі ручки, що так ніжно вміли пестити, то ніколи не дозволив би їй і торкнутися сковорідки або горщика. Від кухонного чаду потемніла б її білосніжна шкіра. А які чудові оченята! Я просто млів від її погляду. Ковтни ще вина, я вип'ю після тебе. Ах, краще б вона вмерла! Тілю, я сам порався по хазяйству, звільнив її від хатньої роботи. Сам підмітав, сам стелив ліжко, і вона лягала там увечері, втомившися від безділля. Я мив посуд, прав білизну, сам і прасував, їж, Тілю, це гентська ковбаса. Вдень вона часто ходила на прогулянку і спізнювалась на обід, але я так радів, побачивши її, що ніколи не міг дорікнути й словом. Я був щасливий, коли вночі вона не гнівалась і не поверталася до мене спиною. Тепер усе втрачено! Пий, це брюссельське вино, а нагадує бургундське.
— А чого ж вона покинула тебе? — запитав Уленшпігель.
— Хіба я знаю? — відповів Ламме Гудзак. — Де ті часи, коли я залицявся до неї, а вона тікала від мене, вже кохаючи, але соромлячись? Коли вона помічала, що я дивлюсь на її голі руки, на її гарні, круглі, білі руки, то відразу спускала рукави. А іншим разом вона дозволяла мені приголубити її: я цілував її прекрасні очі, а вона заплющувала їх, я цілував її міцну повну шию, а вона здригалася, скрикувала, відхиляла голову назад і давала мені по носі. Та ще й сміялась, коли я скрикував "ай" і також легенько давав їй щигля, — але це ж була тільки жартівлива гра між нами. Тілю, чи є ще вино в пляшці?
— Трохи є, — відповів Уленшпігель.
Ламме вихилив усе і вів далі свою розповідь:
— А іншим разом, як, бувало, розчулиться, то кинеться мені на шию, обійме руками і каже: "Ти гарний!" І несамовито цілує мене безліч разів у щоки, в лоб, але в губи нізащо, і коли я питав її, чого це вона, дозволяючи собі такі пустощі, не поцілує мене в губи, вона швиденько бігла до скрині, діставала одягнуту в шовк ляльку і, колишучи її на руках, казала: "Не хочу такої". Як видно, мати, оберігаючи її цноту, наговорила їй, що діти народжуються від поцілунків у губи. Ах, солодкі хвилини! Ніжні пестощі! Тілю, подивись-но в торбині, чи нема там хоч трохи шинки.
— Півстегенця, — відповів Уленшпігель, подаючи йому шинку, і Ламме вмить упорав її усю.
Уленшпігель, дивлячись, як він запихається, сказав:
— Така шинка вельми корисна для мого шлунка.
— І для мого також, — мовив Ламме, копирсаючи нігтями в зубах. — Але я більше не побачу своєї любоньки. Вона втекла з Дамме. Чи не хочеш поїхати зі мною разом на моєму візку шукати її?
— Гаразд, — відповів Уленшпігель.
— А в пляшці в тебе вже нічого не залишилось?
— Нічого, — була відповідь.
Вони сіли на візок, і осел, жалібно ревнувши, рушив з місця.
А пес, добре пообідавши, побіг своїм шляхом і навіть не подякував.
2
Візок їхав собі по греблі між ставком і каналом, а Уленшпігель задумано гладив на своїх грудях ладанку з попелом Клаасовим і питав сам себе, чи те видиво постало перед ним наяву чи вві сні, чи духи поглузували з нього, чи загадкою сказали, що він справді повинен знайти, щоб зробити щасливою рідну землю.
Хоч як він намагався відгадати цю загадку, але не міг збагнути, що воно значить — Семеро і Пояс.
І він думав: мертвий імператор, живий король, правителька Маргарита[121], папа римський, великий інквізитор[122] та генерал ордену єзуїтів[123] — це тільки шість жахливих катів його вітчизни, яких би він спалив без усякого жалю. Виходить, це були не вони, до того ж їх було легко знайти. Отже, тих Сімох треба шукати десь-інде.
І він все повторював подумки:
Як тільки північ обгорне захід —
Все лихо згине.
Полюби Сімох
І Пояс.
— Ах! — говорив він собі, — в смерті, в крові, в сльозах шукати Сімох, спалити Сімох, любити Сімох! Мій бідний розум мішається — хто ж палить тих, кого любить?
Візок проїхав уже чималий шмат дороги, коли вони почули на шляху чиюсь ходу і голос, що співав:
Чи не бачили ви, люди,
Де мій милий гуляє?
Ходить, бродить скрізь і всюди.
Де він є?
Мов орел ягня, зненацька
Вкрав він серденько моє.
Хоч безвусий він, та хвацький.
Де він є?
Передайте: Неле тужить
І не спить, не їсть, не п'є.
Де ти, Тілю, де ти, друже?
Де ти є?
Як без голуба голубка
У жалю гнізда не в'є,
Так марніє вірна любка…
Де він є?
Уленшпігель штовхнув Ламме в живіт і сказав йому:
— Не сопи так, череваню.
— Ах, — зітхнув Ламме, — це дуже важко для такого товстого чоловіка, як я.
Та Уленшпігель вже не слухав його, а, сховавшись за полотняний верх візка і вдаючи п'яничку, що охрип з перепою, заспівав:
Їде милий твій на возі,
Коло нього черевань,
Що наївсь, напивсь в дорозі.
Недалечко ми, поглянь!
— Тілю, — сказав Ламме, — у тебе сьогодні злий язик.
Уленшпігель, не слухаючи його, висунув голову в діру халабуди і сказав:
— Неле, чи впізнаєш мене?
Вона аж стенулася від переляку і, плачучи й сміючись водночас, з мокрими від сліз очима сказала:
— Бачу, бачу тебе, поганий зраднику!
— Неле, — сказав Уленшпігель, — якщо ти хочеш мене бити, то в мене є добра палиця, вона швидко дошкулить, а від її сучків надовго залишиться знак.
— Тілю, — запитала Неле, — ти пішов шукати Сімох?
— Атож, — відповів Уленшпігель.
Неле несла напхом напхану торбину і, подаючи її Уленшпігелеві, сказала:
— Тілю, я подумала, що негаразд чоловікові, рушаючи в мандри, не мати з собою смаженої гуски, шинки, гентської ковбаси. То ось на і згадуй мене, коли їстимеш.
А що Уленшпігель, дивлячись на Неле, і не думав брати торбу, то Ламме, просунувши голову в другу діру, гукнув:
— Передбачлива дівчино, якщо він не візьме, то лише тому, що з нього неабиякий забудько. Давай мені шинку, а з нею й гуску, а на додачу й ковбасу; я все збережу для нього.
— А це що за пика? — запитала Неле.
— Це, — відповів Уленшпігель, — жертва шлюбного життя. Він би висох з горя, як яблуко на черені, коли б не підживлявся безнастанною їжею.
— Ти правду сказав, мій сину, — зітхнув Ламме.
Яскраве сонце добре напекло голову Неле. Вона накрилася фартушком. Бажаючи побути з нею на самоті, Уленшпігель мовив до Ламме:
— Ти бачиш жінку, що он там іде лукою?
— Бачу, — відповів Ламме.
— А впізнаєш?
— Ой леле, — сказав Ламме, — хіба ж це моя дружина?
— Ти не ймеш віри, сліпий кроте?
— А як це не вона? — сказав Ламме.
— Ти ж нічого не втратиш. Он ліворуч на північ стоїть kaberdoesie[124], де ти знайдеш добрий bruinbier. Ми там зустрінемося з тобою. А ось і шинка, щоб викликати спрагу.
Ламме зліз із візка і щодуху побіг до жінки на сіножаті. Уленшпігель сказав до Неле:
— Йди до мене.
Допомігши їй вилізти на візок, він сів біля неї, зняв їй з голови фартушок, скинув з пліч накидку і, цілуючи її без кінця, запитав:
— Куди ти йшла, кохана?
Вона не відповіла нічого від щастя й захвату.