— Куди ти тепер? Тактика? Навігація? Підтримка?
— Командна школа, — відповів Ендер.
— Початкова командна?
— Просто Командна, — кинув Ендер і зник за дверима.
Андерсон пішов за ним. Бобик схопив полковника Граффа за рукав.
— Ніхто не йде у Командну, поки не виповниться шістнадцять!
Графф струсив його руку, вийшов і зачинив за собою двері.
Бобик стояв один у кімнаті, намагаючись зрозуміти, що це може означати. Ніхто не потрапляв до Командної школи без трьох років підготовки чи то у Тактичній, чи Навігаційній, чи Початковій командній школі. І ніхто не залишав Бійцівської школи, не провчившись там принаймні шість років, а Ендер був тут тільки чотири.
Система руйнується. Немає сумнівів. Або хтось нагорі втратив здоровий глузд, або щось пішло не так на війні. На справжній війні проти жучар. Інакше навіщо ламати систему навчання, як це вже робиться? Навіщо псувати гру? І навіщо призначати його, восьмилітню дитину, командувати армією?
Бобик розмірковував про це, пробираючись коридорами до своєї кімнати. Світло згасло, тільки-но він дістався свого ліжка. У темряві Бобик роздягнувся і, намацуючи невидиму тумбочку, запхав туди свого комбінезона. Так жахливо він ще ніколи не почувався. Спочатку думав, що це був просто страх, страх не впоратися з армією. Але це було не так. Він знав, що стане зразковим командиром. Його душили сльози. Він плакав лише в перші дні туги за домівкою, щойно потрапивши сюди. З тих пір — ніколи. Тож намагався усвідомити почуття, що застрягло клубком у горлі й примушувало лити сльози проти його волі. Прикусив руку, щоби зупинити це почуття, замінити його болем. Це не допомогло. Він більше ніколи не побачить Ендера.
Бобик зрозумів свій стан і міг тепер керувати ним. Ліг на спину й змусив себе розслабитися, щоби заспокоїтися й стримати сльози. Потім він задрімав. Його рука лежала біля рота на подушці, ніби Бобик збирався гризти нігті або смоктати пальця. Його чоло розгладилося й брови вирівнялися. Дихання стало рівним і легким. Він був солдатом, і якби хто-небудь запитав його, ким він хоче бути, коли виросте, Бобик не зрозумів би запитання.
Переходячи у човник, Ендер уперше помітив, що у майора Андерсона вже інші нашивки.
— Так, він став полковником, — сказав Графф. — Тепер, точніше, після полудня, майор Андерсон — у команді Бійцівської школи. Мене перевели на іншу роботу.
Ендер не запитав, на яку саме.
Графф улаштувався у кріслі через прохід від Ендера й застібнув ремінь безпеки. Був ще один пасажир, тихий чоловік у цивільному, якого звали генералом Пейсом. Як і Ендер, Пейс був без багажу, мав при собі лише кейс. Хай там як, а Ендеру було приємно, що у Граффа теж не було речей.
У дорозі Ендер заговорив лише раз.
— Чому ми летимо на Землю? — запитав він. — Я думав, що Командна школа теж десь на Астероїдах.
— Так воно і є, — відповів Графф. — Але кораблі дальнього слідування не в змозі причалити до неї. Так що в нас попереду невеличка відпустка на Землі.
Ендер хотів запитати, чи не означає це, що він може побачити свою родину. Але сама думка про таку можливість так налякала його, що він не наважився. Просто закрив очі й спробував заснути. Він відчував, як генерал Пейс уважно розглядав його, ніби вивчаючи, але не міг зрозуміти, навіщо.
Вони приземлилися спекотного літнього дня у Флориді. Ендер так довго жив без сонячного світла, що ледь не осліп. Він мружився й чхав і дуже хотів повернутися в приміщення. Усе було таким чужим! Пласка земля під ногами, замість того щоб іти догори, як у Бійцівській школі, чомусь, здавалося, сунулася донизу, ніби він був на вершині гори. Сила тяжіння притискала до землі. Він, шаркаючи, ледве пересував ноги. Почувався кепсько. Хотілося назад, до Бійцівської школи, до єдиного місця в Усесвіті, де він міг жити, де був потрібен.
— Арештований?
— Цілком логічне припущення. Адже генерал Пейс — голова військової поліції. А у Бійцівській школі скоїлося вбивство.
— Мені не сказали, чи підняли у званні полковника Граффа, чи передали до військово-польового суду. Просто повідомили, що його перевели на іншу посаду й наказали з'явитися особисто перед Полемархом.
— Це добрий знак чи поганий?
— Хто ж знає? З одного боку, Ендер Віггін не лише вижив, а й перейшов дуже важливий рубіж. Він закінчив школу у відмінній формі, і це заслуга полковника Граффа. З другого — в трансфері є ще й четвертий пасажир. Той, що подорожує в ящику.
— Друга смерть в історії нашої школи. Добре, хоч цього разу не самогубство.
— А вбивство вам більше до вподоби, майоре Імбу?
— Це було не вбивство, полковнику. Це знято на відео з двох боків. Ніхто не може звинуватити Ендера у тому, що трапилося.
— Але можуть звинуватити Граффа. Коли закінчиться війна, цивільні можуть ворушити наші файли й вирішувати, що правильно, а що — ні. І роздаватимуть медалі тим, хто, на їхню думку, поводився справедливо, і відправляти у відставку без пенсії або кидати до в'язниць будь-кого, на кого впаде підозра у неправових діях. Принаймні, у них вистачило здорового глузду, щоби не сказати Ендеру, шо той хлопець помер.
— І вдруге теж.
— Так, про Стілсона йому теж не сказали.
— Малюк лякає мене.
— Ендер Віггін не вбивця, він просто виграє… І робить це вправно. Хай його бояться жучари.
— Мені вже майже шкода жучар, як подумаю, що ними займеться Ендер Віггін.
— А мені шкода лише самого Ендера. Але не настільки, щоби давати йому послаблення. Я щойно отримав доступ до матеріалів, які надавалися Граффу весь цей час. Довідки про рух флоту й подібне. Колись ночами я спав спокійно.
— У нас обмаль часу?
— Не варто було про це говорити. Абсолютно секретна інформація.
— Я знаю.
— Скажімо так: до Командної школи Ендера відправили не занадто рано. Бо хтозна, можливо, роки за два було б уже запізно.
13. Валентина
— Діти?
— Брат і сестра. Там так усе заплутано: пишуть для однієї компанії, отримують платню на другу, допуск через третю. І все анонімно або через підставних осіб. Ми ледве розібралися.
— Що вони приховують?
— Може бути що завгодно. Скоріше за все, свій вік. Хлопцю чотирнадцять років, дівчинці — дванадцять.
— Хто з них Демосфен?
— Дівчинка. Якій дванадцять.
— Вибачте. Я розумію, що це не смішно, але не можу не сміятися. Весь цей час ми були стурбовані, постійно намагалися переконати росіян не приймати всерйоз Демосфена й піднімали на щит Локкі, намагаючись довести, що американці не шовіністи й не божевільні палії війни. А тут: брат і сестра, неповнолітні.
— І їхні прізвища Віггін.
— Наш Віггін — третій. Ці — перший і друга.
— Чудово. Росіяни ніколи не повірять…
— Що навіть Демосфена й Локкі ми не контролюємо так суворо, як наших Віггінів.
— А може, це змова? А якщо хтось керує цими двома?
— Ми не виявили жодних контактів між цими двома дітьми й кимось із дорослих, які могли б якось уплинути на них, не кажучи вже про управління. Таких людей немає.
— Ви хочете сказати, що, можливо, винайдено спосіб зв'язку, який неможливо виявити? Важко повірити, що двоє дітей…
— Я взяв інтерв'ю у полковника Граффа, коли той прибув із Бійцівської школи. На його думку, нічого з того, що робили ці діти, не виходить за межі їхніх можливостей. Лише темпераменти різні. Але Граффа дуже здивувало, так би мовити, орієнтація цих двох персон. Демосфен, без сумнівів, дівчинка, але Графф сказав, що цю Валентину не прийняли до Бійцівської школи, тому що вона була занадто миролюбною, схильною до компромісів і з гіпертрофованою емпатією.
— Тоді це точно не Демосфен.
— А в хлопчика серце шакала.
— А хіба це не той Локкі, якого недавно вихваляли як "єдиний по-справжньому не зашорений розум Америки"?
— Дуже важко зрозуміти, що відбувається насправді. Але Графф рекомендує, і я згоден, що ми маємо залишити їх у спокої. Не видавати. Не доповідати нічого нагору цього разу, крім того, що ми дізналися, що Локкі й Демосфен не мають ніяких зв'язків за межами країни й не пов'язані ні з яким внутрішнім угрупуванням, за винятком тих, хто відкрито діє в Інтернеті.
— Іншими словами, дати їм карт-бланш.
— Я знаю, що Демосфен здається небезпечним, почасти тому, що в нього, тобто у неї, так багато прихильників. Але куди важливіше, що хлопчик, який більш амбітний, вибрав для себе зважену, помірну, мудру позицію. І вони поки що лише говорять. Вони мають уплив, але не владу.
— З мого досвіду вплив і є владою.
— Тільки-но стане ясно, що вони збиваються з кола, ми можемо легко викрити їх.
— Лише в найближчі кілька років. Чим довше ми чекаємо, тим старшими вони стають і тим менше шокуючим буде викриття, хто вони є насправді.
— Ви знаете, що росіяни пересувають війська до кордону. Завжди є шанс, що Демосфен має сенс. У будь-якому випадку…
— Краще мати Демосфена поруч, під рукою. Гаразд. Ми покажемо, що вони чисті. Але спостерігатимемо за ними. І, звичайно, треба знайти спосіб заспокоїти росіян.
Попри всі незручності, Валентині подобалося бути Демосфеном. Її колонку публікували практично на кожному каналі новин країни, і було весело спостерігати за стрімким ростом сум на рахунках її адвоката. Час від часу вони з Пітером уносили пожертви від імені Демосфена в фонди кандидатів або партій. Розмір внеску ретельно підраховували: цифра мала бути достатньою, щоби бути поміченою, але не настільки великою, аби кандидат міг відчути, ніби його намагаються підкупити. Вона отримувала тепер стільки листів, що одна з фірм, для якої вона писала, найняла секретаря, щоби відповідати на деякі дріб'язкові листи. Найбільше радували листи від поважних осіб з американського або міжнародного уряду, іноді ворожі, а іноді дружні, і завжди їхній автор намагався обережно довідатися, що в Демосфена на думці. Ці листи вони читали разом із Пітером і сміялися до сліз, що такі люди пишуть дітям і навіть не підозрюють про це.
Іноді, правда, їй було соромно. Батько регулярно читав Демосфена й ніколи не читав Локкі, та навіть якщо й читав, нічого про це не казав. За обідом він часто цитував і схвалював чергову заяву Демосфена. Пітер усміхався: йому це подобалося.
— Дивіться, і прості люди прислухаються до нас.
Але Валентині здавалося, що це принижує батька. Якщо він коли-небудь довідається, що статті писала вона, не вірячи і в половину власних тверджень, йому стане соромно, і він буде сердитися.
Одного разу в школі вона ледь не втягнула їх у неприємності.