Пришельці теж не соромились. Один з них, трохи старший за Ратибора, стійко розставив ноги, чіпляючись за пісок горбатими пальцями босих ступнів. Примружившись, він докорив Ратибору жартівливою примовкою:
— За дивоглядь платять, друже! Що мені даси за роз-каз?
Його звали Голубом, не прус, а ільменський житель. Не чекаючи відповіді, Голуб заговорив знову:
— Далеко до Ільмень-батечка. Звідси, скажімо, пливти туди по Дніпру, поки той не зміліє до рівчака. Тоді човни тягнуть плоскою гривою, там дорога пробита через ліси, називається — Волок. Від неї водою йдуть до Ільмень-озе-ра Мойського. Там, на річках Порусся і Полисть, наш град
Руса, а заснував його брат Славена, сам на ймення Рус. Град великий, чоловіків у ньому набереться більше, ніж на твоєму острові, друже Ратибор. А жінкам та дівчатам у нас ліку нема. Одне в дорозі погано, дуже важко тягти човни волокушею через Волок. Там дужі люди потрібні, слабким там смерть, черево лопає. А ти човни по суходолу тягав?
Граючись, Голуб узяв Ратибора за руку, стис пальці, ніби по дружбі. Дружба дружбою, але тверда Голубова п'ятірня стискувала обценьками. Тут не дати б маху: не подужаєш — або просися, або пальці зламають. Непомітно для інших обидва схопилися на повну силу. Голуб посміхався, а Ратибор бачив, як міцні жовті зуби ільменського слов'янина недобре шкірилися в русявій бороді. Чужий хотів зло посміятися над молодим росичем. Не вийшло... Відчуваючи, як слабне захват, Ратибор випустив Голубову руку. Навіщо його кривдити, гість же. Струснувши головою, Голуб поправив довге волосся — збився ремінець, що тримав його. І засміявся:
— А добре у вас годують, сили в тебе стачить, щоб волочити човен через Волок!
Біля котлів закричали, загаласували чергові куховари:
— Егей, гей, ось варево вмліло, м'ясо від кісток відстало!
Розібравши прибулих хто кого, росичі повели їх до казанів. Казани великі, місткі, не страшно, що зверху чорні, обсмалені, ти в чашку дивися, чи там добре. Навар на вигляд жирний і міцний. М'яса покладено без міри й ваги: їж досхочу.
Пруси причалили до Торжка-острова не для випадкового перепочинку. Минулого літа, зібравшись громадою з двісті чоловік, вони піднялися від свого Холодного моря. Пруси називали його Вовчим. Пливли вони річкою Болотистою, вона ж Нево, до озера Нево. Звідти, проти течії ріки Мутної-Волхова, добралися до великого града ільменських слов'ян, своїх родичів. У граді Русі, на березі прісного моря-озера Ільменю, пруси торгували добротним залізом і чудовим бурштином-алатирем. Залізо пруси брали і набігами і торгівлею в Скандії — гірській країні, на північному березі Вовчого моря. А бурштин власний. Вовче море викидає його на пологий берег прусів.
Про це розповідав ромеям головний далеких слов'ян, обраний ватагом на час дороги. При згадці про бурштин ромеї заворушилися. Камінь-електрон високо, наче золото, ціниться на Середземному морі і в усій Азії. Прус витяг із суми майже прозорий шматок, обточений у формі яйця, і підніс дарунок старшині ромейських купців. Електрон пішов по руках, всі милувалися дивиною. Всередині сидів, наче живий, великий шершень.
Поки ромеї подумки прикидали ціну коштовного електрона, прус вирішив не згадувати про виміняні в Русі чорні соболі, які називали головкою всіх хутр. А дорогу приховувати не варто. З Руси подорожани пливли через Ільмень, піднімалися проти течії Ловать-ріки. Чи то вони спізнилися, чи то залягла рання зима, але дніпровські верхів'я скувало кригою. От чому пруси вийшли на Дніпро не в літі, а навесні.
Зимували пруси в граді кривичів. Жили без кривди господарям. Могли б побити чоловіків, забрати собі жінок та добро. Але це злий чин.
Прус згадав про мирне проживання серед кривичів без ніякого заміру. Купці ж сприйняли його слова похвальбою. Тих, що живуть на волоках, не кривдить, щоб не розплатитися на зворотньому шляху.
З першою водою пруси спустили човни. На Великому Торзі, під високим берегом Дніпра, тісно, і чекати там нічого. Пруси пливуть у Візантію. Чи не візьмуть їх ромеї попутниками?
З дня в день, з літа в літо, з покоління в покоління карикінтійці зі страхом поглядали на небо варварів і на дикі химери Євксінського Понту. На батьківщині люди з року в рік обживаються ознаками — в ромеїв давно-давно не було батьківщини. Піддані імперії були потомками людей, які часто переміщалися забаганками володарів та випадковостями війн. Уже їхні пращури — міди, ассірійці, еламіти, аравітяни, іудеї, італійці, македоняни, елліни та скільки інших — становили мішанину мов. А ромеї були сплавом, творінням імперії, посиленої за останні десять поколінь впливом християнства: базилевси і церква однаково не рахувалися з племенами.
Світ — у руці божій. Лише бурям відомо, скільки води назбирали слов'янські ліси, де ніхто не бував від створення світу. Бог знає, коли відкриються дніпровські пороги, а господні діяння не сповідимі для смертних. Прусів не так багато, щоб розбити караван, а в біді вони можуть допомогти.
Та якщо в імперському місті пруси почнуть чинити зло, відповість і той, хто показав розбійникам дорогу. Чого хочуть пруси пливти до Візантії? Ще при Костянтині протоколарії записали закони про зустріч посланників і всіх чужих, які прибувають в імперію. В кордони Візантії — Другого Риму б'є хвиля хижих варварів. Тому закони велять: люди, приставлені до чужих, мусять остерігатись сказати їм те, про що чужі питають. Нічого не говорити, нічого не розкривати! Посланцям можна показувати тільки три речі: чисельність підданих імперії, благоустрій сильних військ і міць міських мурів.
Хто відкривав таємниці імперії чужоземцеві, страчувався за законом у страшних тортурах, про які не хотілося й згадувати.
Проте ті ж самі закони дозволяли бути менш обережними із слабкими сусідами імперії чи з людьми, які прибувають з віддалених земель. Пруси — жителі північного краю землі. Це бадьорило купців. Карикінтійські власті допитають прусів. А зараз купці намислили скласти запис пруських розмов, щоб префект міг звинуватити пришельців в обмані, якщо ті перемінять слова.
— Ми хочемо продати візантійцям товари,— пояснив ватаг.
— Продай тут, продай нам і повертайся до себе.
— У вас є добре золото? — спитав прус.
— Але чому ти бажаєш пливти так далеко? — ухилився ромей від відповіді.— Далекий шлях дорогий...
У Середземному морі елліни колись поступалися торговою першістю лише фінікійцям. Потім архіпелаг відступився перед італійським Римом. Однак у східному закутті Середземного моря елліни втримали торгівлю в своїх руках. А тут, на Дніпрі, в еллінів не було суперників. З початку життя еллінських міст на північних берегах Євксінського Понту минула тисяча років. Усе змінилося, нема еллінів.
Ще живе їхня мова, багата, чудова для висловлення і для приховання будь-якої думки. Та й вона вже змінюється, і все помітніше й помітніше розходяться слова написані і слова сказані. А мистецтва? З них збереглося одне нині єдино потрібне — велике мистецтво торгівлі. Воно не просте.
Торгівля вишколює розум у хитрощах, вчить язик приховувати думки, сушить серце щоденністю брехні. Обдурює в однаковій мірі і багач, і дрібний торгаш на рознос. Бреше погляд, рука, рухи тіла. Обдурює слухняний голос, бреше хода і навіть бреше вухо, яке вміє вслухатися, вловлювати прихований смисл і там, де його немає. Ромеї могли б нескінченно довго грати словами з прусами. Та в меті прусів не було нічого таємного. Те, що вони вирішили на березі Вовчого моря, не піддавалось сумнівам навіть у ті нудні місяці зимівлі в курних хатах гостинних кривичів.
— Клянуся мечем і списом,— сказав прус.— Наше серце відкрите, наші бажання прості. Продавши товар, ми поступимо на службу до базилевса. Якщо правда, що він воїнам дає добру плату.
Малх слухав, помічаючи потрібне стилосом на вощеній дощечці. Він розумів, що варвари були завжди обмануті та обібрані кари'КІнтійськими купцями. Але гроші поверталися до варварів, якщо не до тих, кого ошукали купці, то до інших.
Базилевси весь час відкуплялись від своїх войовничих сусідів, обдаровуючи їх, щоб утримати від /вторгнення. Імперія платила союзникам-федератам, зміцнюючи нетривкі союзи. Імперія викупляла втрачені під час війн землі, підтримувала мир щорічними внесками. Товари, золото, срібло ходили по колу. Сприяти цьому обертанню, самі того не підозрюючи, намірялися далекі кімерійці-пруси. Багато варварів за високу плату служили імперії. Базилевс Юстиніан любить тримати воїнів-чужоземців. Репартій вихваляв щедрість базилевса:
— Крім платні, за кожен день в році базилевс дає своїм найманцям-солдатам усе і відновлює втрачене. За втраченого коня дає коня, за стрілу — стрілу, за меч — меч. Навіть за зламане стремено, за розірвану вуздечку, за зношений чобіт базилевс платить, не торгуючись. Тому солдати базилевса не бояться втрат. За хоробрість у битві полководці нагороджуються срібними і золотими намистами, браслетами, перснями. Тут же, на полі,— солдат ще не встигне витерти піт. У чужій країні солдати беруть усе, що забажається. Захоплене місто віддається солдатам на день, два, навіть на три дні.
"Цього можна не записувати,— з іронією думав Малх, скромно зігнувшись над восковою дощечкою.— І того, що скаже далі Репартій".
— Але,— говорив Репартій,— базилевс бере на службу тих, за кого поручаться надійні люди. Поручительство коштує грошей. Ми знайдемо вам поручителів...
Свіжий вітер безуспішно намагався зрівняти перетоптаний пісок, брижі на Дніпрі перейшли в низькі гряди білих баранців. Перелітна хмара пролила поквапні струмені.
З байдужо-уважним обличчям Малх дозволяв своїм думкам витати за їхньою волею.
Пресвітер Деметрій уважніше за Малха вслухався в бесіду купців з прусами. Гріховні справи базилевса, якщо він думає про мирське і користується мечами варварів! Все лжа, все спокуса сатани, суєта суєт і всіляка суєта. Імперія повинна вдаватися не до союзів з язичниками, а до євангельської проповіді. Вогнем треба придушувати єресі і в самій імперії і підняти священний лабарум Костянтина для освіти і порятування варварів. Хто приймає святе хрещення — рятується, неподатливий — гине. В поході за Христа бог, ангели і святі зміцнять воїнство базилевса невидимою зброєю, і Другий Рим зацарствує навіки, не як перший, з їдений гріхами, язичницький Рим.
Звівши погляд, Малх не зміг одразу відірвати його від суворого профілю Деметрія.