У мене чудовий французький акцент, до того ж з ледь помітними італійськими інтонаціями.
Але кого ж тоді ви зустріли під моїм ім'ям? І хто ж я тоді такий?
14. Біарріц
Пізнього вечора 5 квітня 1897 року
Я пізно прокинувся й прочитав ваш коротенький запис у своєму щоденнику. Ви жайворонок. Боже мій, пане абате, колись настане день (чи ніч), коли ви прочитаєте ці мої рядки. Тоді хто ж ви насправді? Чому саме зараз мені згадалося, що я вбив вас ще до війни?! Як же я можу розмовляти з привидом?!
Я вбив вас? Чому наразі я так у цьому впевнений? Спробуймо відтворити події. Поза тим, треба попоїсти. Дивовижно, вчора я не міг навіть думати про їжу без відрази, а сьогодні готовий проковтнути геть усе, що знайду. Коли б я міг вільно виходити з дому, звернувся б до лікаря.
Покінчивши з доповіддю про зустріч на празькому цвинтарі, я був готовий зустрітися з полковником Дмітрієм. Пам'ятаючи про те, як сподобалася Брафману французька кухня, я й полковника запросив у "Rocher de Cancale", але, здавалось, він зовсім не цікавився наїдками й ледь лизькав навіть те, що я йому замовив. У нього були трохи лукаві очі з маленькими пронизливими зіницями, побачивши які, я відразу ж подумав про куницю, хоч тих куниць жодного разу в житті не бачив (ненавиджу куниць так само, як євреїв). Дмітрій, як мені здалося, мав виняткову здатність загнати свого співрозмовника на слизьке.
Прочитавши мою доповідь, він промовив:
— Надзвичайно цікаво. Скільки?
Спілкуватися з таким людьми — саме задоволення, тож я випалив, мабуть, захмарну суму — п'ятдесят тисяч франків, пояснюючи, скільки мені коштували мої інформатори.
— Занадто дорого, — відповів Дмітрій. — Чи то пак, для мене занадто дорого. Сподіваємося розділити витрати. У нас добрі стосунки з прусськими спецслужбами, які теж мають клопіт через євреїв. Я заплачу вам двадцять п'ять тисяч і дозволяю віддати копію цього документа пруссакам, які дадуть вам решту. Я сам їм про все розкажу. Звісно, вони теж захочуть такий же оригінал, який ви віддали нам, але, як я чув від пана Лаґранжа, ви маєте надзвичайне вміння примножувати оригінали. Людину, яка увійде з вами в контакт, звуть Штьєбер.
Більше він не промовив ані слова, увічливо відмовившись від коньяку. Потім уклонився — радше по-німецькому, ніж по-російському — різко схиливши голову, майже під прямим кутом, рівно випроставшись, — а потім пішов геть. Рахунок сплатив я.
Я наполіг на тому, щоб зустрітися з Лаґранжем, який уже розповідав мені про цього Штьєбера — впливового голову прусських шпигунів. Він спеціалізувався на збиранні інформації за кордоном, але й умів просочитися у різноманітні таємні товариства та рухи, не викликаючи підозр у держави. Років з десять тому його робота була надзвичайно цінною, коли збирали матеріал на Маркса, який цікавив і німців, і англійців. Здається, він сам, чи то його агент Крауз, який користувався несправжнім ім'ям Флері, зміг проникнути у лондонське помешкання Маркса, видавши себе за лікаря, та заволодів переліком усіх членів товариства комуністів.
— Вдалий хід, завдяки якому вони змогли взяти чимало небезпечних осіб, — підвів підсумок Лаґранж.
— Марна пересторога, — зауважив я.
Щоб дозволити отак себе підманути на власній простоті, ці комуністи мали б бути пустоголовим набродом, такі далеко б не заїхали. Та, як казав Лаґранж, хто його знає. Краще вжити запобіжних заходів і покарати перше, ніж учинять злочин.
— Ми втрачаємо чудового агента служб, які збирають інформацію, коли йому доводиться втручатися у те, що вже відбулося. А наша робота — втручатися раніше, ніж щось станеться. На організацію заворушень на вулицях ми витрачаємо дріб'язок. А багато й не треба: лише кілька дюжин колишніх в'язнів та кілька поліціянтів у цивільному розграбують кілька ресторацій та пару борделів, горланячи "Марсельєзу", й підпалять кілька кіосків, і ось тоді приходять наші у формі й, удавши бійку, усіх арештовують.
— І навіщо таке потрібно?
— А потрібно для того, щоб утримувати у стані неспокою поважних буржуа, переконуючи їх у необхідності жорстоких заходів. Якщо нам доведеться придушувати справжні, невідомо ким організовані заворушення, досягти цього буде набагато важче. Але повернімося до Штьєбера. Відколи він очолив прусську розвідку, він блукав східноєвропейськими містами й, перевдягнувшись блазнем, занотовував усе, що чув, водночас створюючи шпигунську мережу дорогою, де одного дня озброєна прусська армія пройде від Берліна до Праги. Рівночасно з тим, він виконував таку ж саму роботу для Франції, позаяк так чи інакше, а війни все одно було неможливо уникнути.
— То чи не було б ліпше мені не зустрічатися з цим добродієм?
— Не було б. Не слід спускати з нього очей. Краще хай на нього працюють наші агенти. З іншого боку, ви маєте розповісти йому все, що стосується євреїв, але нас це не цікавить. Таким чином, співпрацюючи з ним, ви не нашкодите нашому уряду.
За тиждень мені прийшла записка, підписана Штьєбером. Він питав мене, чи міг би я, якщо це не завдасть мені великого клопоту, поїхати до Мюнхена, що у Баварії, і, зустрівшись з його довіреною особою, таким собі Ґодше[194], передати йому мій документ. Певна річ, що це був для мене клопіт, але надто вже мене цікавила решта винагороди.
Я спитав Лаґранжа, чи знає він цього Ґодше. Той розповів, що колись цей чоловік був поштовим службовцем, який насправді був провокатором, працюючи на прусську секретну поліцію. Після заворушень 1848-го, аби звинуватити лідера демократів, сфальшував листи, з яких випливало, що цей чоловік хотів убити короля. Та, вочевидь, у Берліні знайшовся якийсь знавець, який розповів, що листи — підробка, тож Ґодше виявився вплутаним у скандал і був вимушений покинути свою посаду на пошті. Але то ще півбіди: ця справа підірвала довіру до нього у таємній службі, де тобі пробачать, якщо ти підробив документи, але не подарують, якщо ти дозволив потім злапати себе, як кота за салом. Він знайшов ужиток своїм навичкам, пишучи такі собі історини романці (Так у оригіналі. — Прим. верстальника.) під псевдонімом Джон Реткліф і співпрацюючи з газетою "Kreuzzeitung"[195] — пропагандистським антиєврейським виданням. Служби тепер користувалися його послугами, лише коли треба було поширити серед євреїв правдиву чи недостовірну інформацію, хай там якою вона була.
"Одначе саме така людина мені потрібна", — подумав я собі. Але Лаґранж почав мені розтлумачувати, мовляв, можливо, якщо вони звернулися до мене у цій справі, то лише тому, що моя доповідь для пруссаків не має великої ваги, тому вони й дали доручення дрібноті, аби просто дізнатися, що й як, та щоб сумління було чисте, й мають намір мене згодом ліквідувати.
— Неправда, німцям потрібна моя доповідь, — заперечив я, — мені за неї пообіцяли значну суму.
— Хто пообіцяв? — спитав Лаґранж, але почувши мою відповідь, мовляв, то був Дмітрій, посміхнувся: — Це ж росіяни, Симоніні, що тут ще скажеш. Хіба їм важко пообіцяти щось від імені німців? Але ви все-таки поїдьте до Мюнхена, нам-бо теж цікаво, що вони там поробляють. Але не забувайте, що Ґодше — підступний негідник. Інакше він би цим не займався.
Я б не сказав, що Лаґранж був поблажливий до мене, та, може, до когорти жалюгідних людей він зараховував і високі чини, а отже, й себе особисто. Хай там як, та коли мені добре платять, я не діткливий до образ.
Гадаю, я вже розповідав у своєму щоденнику, яке враження на мене справила та мюнхенська пивниця, в якій баварці, юрблячись навколо довжелезних table d'hôte, упираючись одне одному в коліна, смакуючи масними сосисками, посьорбують пиво з кухлів завбільшки з чан, чоловіки й жінки разом, жінки галасливіші, сміхотливіші й вульгарніші за чоловіків. Безсумнівно, нижча раса; мені коштувало неабияких зусиль після надзвичайно виснажливої дороги пробути ті кілька днів на землі тевтонів.
І саме у пивниці призначив мені зустріч Ґодше — здається, мій німецький шпигун просто народився для того, щоб ритися у такому оточенні: за його нахабно-елегантним убранням, що ховало вовчу подобу, виднілася особа, котра перебивалася випадковим заробітком.
Кострубатою французькою він почав розпитувати мене про мої джерела, але я викрутився, змінивши тему, натякнувши на моє ґарібальдійське минуле, і чоловік був приємно здивований, бо він, мовляв, пише роман про події в Італії у 1860-х роках. Його вже було майже завершено. Книга називатиметься "Біарріц"[196], за об'ємом вона буде чималенькою, але події розгортатимуться не лише в Італії, дію буде перенесено у Сибір, Варшаву, навіть у Біарріц тощо. Він навіть залюбки розповідав про свій твір, вважаючи, що завершує Сікстинську капелу у царині прозових романів. Я не розумів анічогісінько з подій, якими він переймався, та, як видається, основою твору буде невідступна загроза трьох зловісних сил, які таємно керують світом, тобто масонів, католиків, зокрема єзуїтів, та євреїв, останні з яких, проникаючи до лав інших двох, намагаються похитнути ще у самісінькому зародку чистоту роду тевтонців-протестантів.
Він розлого переповідав фокуси масонів-мацціанців, потім переносив дію до Варшави, де вони влаштовували змову проти росіян, укупі з нігілістами — триклятим поріддям, так само як і інші, яких в усі часи породжували слов'яни. Та неабиякого значення автор надавав їхній системі вербування, яка була надзвичайно подібною до системи, яку використовували баварські ілюмінати та масони "Альта Вендіти", коли кожен член спільноти вербує ще дев'ятьох, які не повинні знати один одного. Отож він знову повернувся до подій, які відбувались в Італії, слідуючи за наступом п'ємонтців на Королівство обох Сицилій, безладдям страждань, зрад, наруг над шляхетними панянками, подорожами а-ля Рокамболь[197] надзвичайно хоробрих ірландських легітимістів, усіх, як один, у каптурах зі шпагами, таємними посланнями, захованими під хвостами у кобил боягуза-карбонарія графа Караччоло, який ґвалтував дівчину, ірландку-легітимістку, перснями-викривальниками з окисленого зеленого золота та зі зміями, які обплелися навколо червоного корала, спробою викрадення сина Наполеона III, драмою, яка трапилась у Кастельфідардо, де проливалася німецька кров за понтифікат, який там кинувся у боротьбу проти welsche Feigheit[198].