Його яйцеподібний животик одразу ж спав і зморщився, як фінік. Те, що він побачив, було цілковитою для нього несподіванкою.
Письмовий стіл, за яким сидів прокурор, оточували члени могутньої організації "Меча і рала". Судячи з їхніх жестів і плаксивих голосів, вони признавались у всьому.
— От він, — вигукнув Дядьєв, — найголовніший октябрист!
— По-перше, — сказав Кислярський, поставивши на підлогу бупрівський кошик і наближаючись до столу, — по-перше, я не октябрист, далі, я завжди співчував Радянській владі, і по-третє, головний це не я, а товариш Чарушников, чия адреса…
— Червоноармійська! — закричав Дядьєв,
— Номер три! — хором повідомили Владя й Нікеша.
— У двір і ліворуч, — додав Віктор Михайлович, — я можу показати.
Через двадцять хвилин привезли Чарушникова, який насамперед заявив, що нікого з присутніх у кабінеті ніколи в житті не бачив. Слідом за цим, не зробивши ніякої паузи, Чарушников доніс на Олену Станіславівну.
Тільки в камері, змінивши білизну і простягшись на бупрівськім кошику, голова біржового комітету відчув себе легко й спокійно.
Мадам Грицацуєва-Бендер за час кризи встигла зробити запас харчових продуктів і товарів для своєї крамнички щонайменше на чотири місяці. Заспокоївшись, вона знову засумувала за молодим чоловіком, що нудиться на засіданнях Малого Раднаркому. Візит до ворожки не дав заспокоєння.
Олена Станіславівна, стурбована зникненням усього старгородського ареопагу, метала карти з обурливою недбалістю. Карти віщували то кінець світу, то надбавку до платні, то побачення з чоловіком у казенному домі і в присутності ворога — винового короля.
Та й саме ворожіння кінчилось якось дивно. Прийшли агенти — винові королі — і повели віщунку в казенний дім, до прокурора.
Залишившись на самоді з папугою, збентежена вдовиця зібралась була уже йти, як раптом папуга ударив дзьобом об клітку і вперше в житті заговорив людським голосом.
— Дожили! — сказав він сардонічно, накрив голову крилом і висмикнув з-під пахви пір'їну.
Мадам Грицацуєва-Бендер, пройнята страхом, кинулась до дверей.
Навздогін їй полилася запальна, безладна мова. Древній птах був так вражений візитом агентів і підконвойною мандрівкою господині в казенний дім, що почав викрикувати всі знайомі йому слова. Найбільше місце в його репертуарі посідав Віктор Михайлович Полєсов.
— За наявності відсутності, — роздратовано сказав птах.
І, повернувшись на жердинці вниз головою, підморгнув оком завмерлій біля дверей вдові, немов говорив: "Ну, як це вам подобається, вдовице?"
— Лишенько моє! — простогнала Грицацуєва.
— У якому полку служили? — запитав папуга голосом Бендера. — Кр-р-р-р-рах… Європа нам допоможе.
Після втечі вдови папуга поправив на собі манишку і сказав ті слова, які марко намагалися вирвати в нього люди протягом тридцяти років:
— Попка дурак!
Вдова бігла по вулиці і голосила. А дома її дожидав верткий дідок.
Це був Варфоломійович.
— На об'яву прийшов, — сказав Варфоломійович, — дві години жду, панно.
Важке копито передчуття ударило Грицацуєву в серце.
— Ох! — заспівала вдова. — Змучилась душа моя!
— Від вас, здається, пішов громадянин Бендер? Ви об'яву давали?
Вдова упала на мішки з борошном.
— Які у вас організми утлі, — солодко промовив. Варфоломійович. — Я б хотів спочатку про нагороду з'ясувати собі…
— Ох!.. Усе беріть! Нічого мені тепер не жалко! — голосила сентиментальна вдова.
— Так от. Мені відоме перебування синочка вашого О. Бендера. Яка ж мені нагорода буде?
— Усе беріть! — повторила вдоза.
— Двадцять карбованців, — сухо сказав Варфоломійович.
Вдова підвелася з мішків. Вона була забруднена борошном. Запорошені вії часто кліпали.
— Скільки? — перепитала вона.
— П'ятнадцять карбованців, — зменшив ціну Варфоломійович.
Він почував, що й три карбованці вирвати у нещасної жінки буде важко.
Топчучи ногами кулі, вдова наступила на дідка, кликала за свідків небесну силу і з її допомогою домоглась твердої ціни.
— Ну що ж, бог з вами, хай п'ять карбованців буде. Тільки гроші попрошу наперед. У мене таке правило.
Варфоломійович дістав із записної книжечки дві газетні вирізки і, не випускаючи їх із рук, почав читати:
— От, будь ласка, подивіться по черзі. Ви писали, значить: "Благаю… пішов з дому товариш Бендер… зелений костюм, жовті черевики, голубий жилет…" Адже правильно? Це "Старгородська правда", значить. А от що пишуть про синочка вашого в столичних газетах. От… "Попав під коня…" Та ви не побивайтесь, мадамочко, далі слухайте: "Попав під коня…" Та живий, живий! Кажу вам, живий. Невже б я за небіжчика гроші брав?.. Так от: "Попав під коня. Вчора на площі Свердлова попав під коня візника № 8974 громадянин О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком"… Так от, ці документики я передам вам, а ви мені грошики вперед. Таке у мене вже правило.
Вдова, плачучи, оддала гроші. Чоловік, її любий чоловік у жовтих черевиках лежав на далекій московській землі, і вогнедишний візницький кінь бив копитом об його голубі гарусні груди.
Чуйна душа Варфоломійовича задовольнилась пристойною нагородою. Він пішов, пояснивши вдові, що додаткові сліди її чоловіка безперечно знайдуться в редакції газети "Верстат", де вже, звичайно, все на світі відомо.
Лист панотця Федора,
писаний ним у Ростові, у водогрійні "Молочний Шлях" дружині своїй у повітове місто N.
"Люба моя Катре! Нове горе спіткало мене, але про це згодом. Гроші дістав цілком своєчасно, за що тобі щиро вдячний. Приїхавши до Ростова, зараз же побіг на адресу. "Новоросцемент" — вельми велика установа, ніхто там інженера Брунса і не знав. Я вже був зовсім упав у розпач, але мені нарадили. Ідіть, — кажуть, — до особового столу. Пішов. "Так, — сказали мені, — служив у нас такий, відповідальну роботу виконував, тільки, — кажуть, — минулого року він од нас пішов. Переманили його в Баку на службу в Азнафту, в справі техніки безпеки".
Ну, голубко моя, не така коротка моя мандрівка, як ми думали. Ти пишеш, що гроші кінчаються. Нічого не вдієш, Катерино Олександрівно. Кінця ждати недовго. Запасися терпінням і, помолившись богу, продай мій діагоналевий студентський мундир. І не такі ще доведеться робити витрати. Будь готова до всього. Дорожнеча в Ростові жахлива. За номер в готелі заплатив 2 крб. 25 коп. До Баку грошей стане. Відтіля, як пощастить, телеграфую. Тут стоїть спека. Пальто ношу на руці. У номері боюсь залишити, — так і начувайся, що вкрадуть. Народ тут промітний.
Не подобається мені місто Ростов. Кількістю населення і своїм географічним положенням він набагато поступається перед Харковом. Але нічого, матушко, бог дасть, і до Москви разом поїдемо. Побачиш тоді — цілком західноєвропейське місто. А потім заживемо в Самарі, біля свого заводика. Чи не приїхав назад Вороб'янінов? Де то він тепер гасає? Чи столується ще Євстигнєєв? Як моя ряса після чистки? У всіх знайомих підтримуй певність, ніби я не одходжу від одра тітусі. Гуленьці напиши те саме.
— Ага! Зовсім забув розказати тобі про жахливий випадок, що трапився зо мною сьогодні.
Милуючись тихим Доном, стояв я біля мосту і замріявся про наш майбутній добробут. Тут знявся вітер і зірвав і кинув у річку картузик брата твого пекаря. Тільки я його й бачив! Довелося піти на нові витрати: купити англійський кепі за 2 крб. 50 коп. Братові твоєму, пекареві, нічого про подію цю не розказуй. Переконай його, що я у Воронежі.
Кепсько тільки з білизною. Увечері перу, а коли не висихає, вранці одягаю вогке. За теперішньої спеки це навіть приємно.
Цілую тебе і обнімаю. Твій вічно муж Федя"
Розділ XXVIII
Курочка і тихоокеанський півничок
Репортер Персицький діяльно готувався до двохсотлітнього ювілею великого математика Ісаака Ньютона.
У самий розпал роботи увійшов Стьопа з "Науки і життя". За ним пленталась опасиста громадянка.
— Слухайте, Персицький, — сказав Стьопа, — до вас от громадянка у справі прийшла. Ідіть сюди, громадянко, цей товариш вам усе пояснить.
Стьопа, посміюючись, зник.
— Ну? — спитав Персицький, — Що скажете?
Мадам Грицацуєва (це була вона) підвела на репортера млосні очі і мовчки сунула йому папірець.
— Так, — сказав Персицький, — … попав під коня… відбувся легким переляком… У чому ж річ?
— Адресу, — благально мовила вдова, — чи не можна адресу взнати?
— Чию адресу?
— О. Бендера.
— Звідки ж я знаю?
— А от товариш казав, що ви знаєте.
— Нічого я не знаю. Зверніться в адресний стіл.
— А може, ви пригадаєте, товаришу? У жовтих черевиках.
— Я сам у жовтих черевиках. У Москві ще двісті тисяч чоловік у жовтих черевиках ходять. Може, вам треба узнати їхні адреси? Тоді, будь ласка. Я кину всю свою роботу і візьмуся до цієї справи. Через півроку ви будете знати все. Мені ніколи, громадянко.
Але вдова, відчувши до Персицького велику повагу, йшла за ним коридором і, стукаючи накрохмаленою нижньою спідницею, повторювала свої просьби.
"Наволоч Стьопа, — подумав Персицький. — Ну, нічого, я нацькую на нього винахідника вічного руху, він у мене потанцює".
— Ну що я можу зробити? — роздратовано запитав Персицький, зупинившись перед вдовою. — Звідки я можу знати адресу громадянина О. Бендера? Що я — кінь, який на нього наїхав? Або візник, якого він перед моїми очима ударив по спині?..
Вдова відповідала невиразним вуркотом, в якому можна було розібрати тільки "товаришу" і "дуже вас".
Робота в Будинку народів уже скінчилася. Канцелярії і коридори спорожніли. Десь тільки дошльопувала сторінку друкарська машинка.
— Пардон, мадам, ви бачите, мені ніколи!
З цими словами Персицький сховався в убиральні. Погулявши там десять хвилин, він весело вийшов. Грицацуєва терпляче трусила спідницями на розі двох коридорів. Коли Персицький наблизився, вона знов заговорила.
Репортер осатанів.
— От що, тітусю, — сказав він, — хай буде по-вашому, я вам скажу, де ваш О. Бендер. Ідіть просто коридором, потім повернете праворуч і йдіть знову просто. Там будуть двері. Спитайте Черепенникова. Він мусить знати.
І Персицький, задоволений із своєї вигадки, так швидко зник, що додаткових відомостей крохмальна вдовиця здобути не встигла.
Поправивши спідниці, мадам Грицацуєва пішла коридором.
Коридори Будинку народів були такі довгі й вузькі, що відвідувачі, ідучи ними, мимохіть наддавали ходи.