Почувши такий переможний гамір, хазяїн "Герба Франції" збагнув, що приїжджі — люди з грішми, і сам кинувся розчиняти навстіж ворота.
Заїзд "Герб Франції" був найкращий у Пуатьв, в ньому охоче зупинялися знатні й багаті мандрівці. Двір, куди заїхала колимага, мав дуже пристойний вигляд. Його оточували охайні будівлі з критим балконом чи галереєю на залізних балках — через ту прибудову і пожильцям, і слугам зручніше було діставатися до кімнат, які виходили вікнами на вулицю. В глибині двору відкривався склепінчастий в'їзд до служб, кухонь, стаєнь і комор.
У всьому тут відчувалися достаток і процвітання. Тішили око недавно потиньковані стіни; на дерев'яних поручнях сходів, на балясинах галерей не було жодної порошинки. В промінні зимового сонця весело блищала ясно-червона черепиця, в жолобах якої ще подекуди біліли тоненькі смужки снігу. З коминів у небо вилися димки, провіщаючи тепло і добрий обід. На нижній сходинці ґанку, тримаючи в руці очіпок, стояв хазяїн, товстенний чолов'яга з потрійним підборіддям та багровим, немов натертим шовковицями лицем, схожим на маску Силена, славного пияка, Бахусового2 наставника — чудова реклама готельної кухні і винарні. Вій широко всміхався, так що рот розтягувався аж до вух, а повні щоки надувалися, звужуючи лукаві очі, зовнішні кутики яких ховались у зморшках, схожих на гусячі лапки. Хазяїн бувх такий приємний, свіжий, рум'яний і такий жирний, що хоч на рожні підсмажуй, поливаючи його ж салом.
Побачивши Тирана, свого давнього знайомого, який до того ж завжди добре платив, він зрадів ще дужче, бо актори приваблюють народ, а міські молодики не жаліють грошей на бенкети, обіди, вечері та інші пишні учти задля актрис, щоб солодощами, вишуканими трунками, цукерками, вареннями та іншими ласощами здобути прихильність цих кокеток.
— Який щасливий випадок привів вас, пане Іроде? — озвався господар,— Давненько вже ви не появлялись у "Г$р* бі Франції".
— Що правда, то правда,— відповів Тиран.— Але ж не можна весь час грати на одному місці. Глядачі зрештОіо так добре взнають усі наші прийоми, що вже й самі змогли, б їх виконати. Неодмінно треба хоч ненадовго виїжджати. Йоли люди щось забувають, воно стає вартим нового. Чи багато знаті зараз у Пуатьє?
— Багацько, пане Іроде, сезон полювання минув, і тепер знатні люди не знаходять собі діла. Не можна ж весь $ас тільки їсти й пити. Так що глядачів у вас буде немало.
— Тоді дайте нам ключі від семи чи восьми кімнат," засмажте на рожні трьох-чотирьох каплунів, дістаньте з потреба дюжину пляшок найкращого свого вина і пустіть по місту чутку, їцо в "Гербі Франції"* зупинилася славетна трупа сеньйора Ірода, яка прибула з новим репертуаром і збирається дати кілька вистав.
Поки Тиран отак розмовляв з хазяїном, актори повилазили з карети. Слуги взяли їхні пожитки й занесли у призначені кімнати. Кімната Ізабелли містилася трохи осторонь від інших, бо сусідні вже були зайняті. Це зовсім не засмутило скромну дівчину — її часом обтяжувала тіснота, неми* нуча в мандрівному акторському житті.
Незабаром, завдяки доброму балакучому Біло, господарем ві заїзду, все місто вже внало, що приїхали актори, які гнатимуть п'єси найвидатніших сучасних авторів не гірше, ніж у Парижі, якщо не краще. Місцеві джиґуни та баламути, смішно напиндючившись, самовдоволено підкручували вуса й розпитували, чи вродливі у трупі актриси. Біло відповідав їм з багатозначними гримасами, стримано й загадково, і це ще дужче наморочило голови й розпалювало цікавість тих молодих телят.
Зайшовши до кімнати, в якій стояли два фотелі, стіл на вигнутих ніжках, шафа, занавішене ліжко та рундук для дров, Ізабелла акуратно розклала на полицях у шафі свої речі й зайнялася туалетом — скромній молодій жінці, котра стежить за собою, після довгої дороги, та ще в товаристві чоловіків, неодмінно треба опорядитись. Вона розпустила довгі, м'якші, ніж шовк, коси, розплутала і розчесала їх, напахтила бергамотовою есенцією і знову зав'язала вузькими блакитними стрічками, які так пасували до ніжно-рожевого кольору її обличчя. Потім вона перемінила білизну. Той, хто побачив би її в ту хвилину, подумав би, що то німфа з оточення Діани, скинувши свій одяг, збирається ступити в ручай серед якоїсь лісистої долини Еллади. Але то була тільки мить. Чисту дівочу наготу відразу оповила ревнива хмарина полотна — в своїй цнотливості Ізабелла була сором'язлива навіть на самоті. Потім вона наділа сіру сукню, оздоблену блакитним плетивом, і, дивлячись на себе в дзеркало, всміхнулася тією усмішкою, яку дозволяє собі найменш кокетлива жінка, коли бачить, що все у неї — до Лиця.
Надворі стало тепліше, сніг розтав, залишки його біліли подекуди тільки на північній стороні. Сяяло сонце. Ізабелла не втрималась, одчинила вікно і виглянула — їй дуже хотілося побачити, що видно з кімнати; примха ця була тим більш невинна, що вікно виходило на безлюдну вуличку, де з одного боку був заїзд, а з другого височіла довга стіна саду, над якою стирчали голі верхівки дерев. Зверху видно було й сам той сад, у якому вирізнялись обриси квітників, облямованих букшпановими кущами; в глибині саду стояв мурований будинок, почорнілі стіни якого свідчили, що він уже вельми старий.
По грабовій алеї прогулювались два якісь чоловіки, обидва молоді, гарної постави, але, видно, не рівні, бо один (Зтавився до другого 8 особливою шанобою — ішов трохи позаду, а коли повертали, щоразу відступав з дороги. В цій дружній парі один був Орест, а другий — Пілад3. Орестові — не знаючи справжнього імені, називатимем його поки що так — можна було дати років двадцять — двадцять два. У нього було бліде обличчя, темні очі й чорне, мов крило ворона, волосся. Камзол з темно-коричневого оксамиту гарно облягав стрункий і гнучкий стан, такий же оксамитовий короткий плащ, обшитий потрійним золотим позументом, був накинутий на одне плече і зав'язаний шнурком з китицями, які спадали на груди; м'які білі юхтові чоботи на високих підборах підкреслювали обриси його невеликих ніг, таких зграбних, що не одна жінка позаздрила б. По сміливій невимушеності його рухів, спокійно-гордовитій поставі видно було високого вельможу, котрий не знає в своєму житті ніяких перешкод і певен, що їх ніколи й не буде. Рудоголовий і рудобородий Пілад, одягнений з голови до ніг у чорне, не мав і тіні такої переможної впевненості, хоч і він був непоганий на вроду.
— Кажу ж тобі, що Корізанда набридла мені,— мовив Орест, повертаючи в кінці алеї назад і продовжуючи розмо* ву, почату ще до того, як Ізабелла відчинила вікно.— Я велів більше не пускати її до мене і збираюсь одіслати їй портрет, такий же бридкий мені, як і вона сама,— і портрет, і її листи, ще нудніші,*ніж її мова.
— Але ж Корізанда любить вас,— песміливо заперечив Пілад.
— Що мені до того, якщо я її зовсім не люблю? — запально відповів Орест.— У тім-то й річ! Невже ж мені з жалю дарувати свою любов усім дурепам і шелихвісткам, яким стукне закохатися в мене? Я й так надто добрий. Мене легко зворушити млосними, як у замореної риби, очима, рюмсанням, зітханнями, жалісними наріканнями, і я зрештою мимоволі поступаюся, сам себе клянучи за поблажливість і боягузтво. Ні, тепер я буду лютий, як гирканський тигр, незворушний, як Іполит, і неприступний для жінок, як Йосиф. Дуже спритною мав бути та Потифара 4, яка зможе вчепитися за край мого плаща! Віднині і довіку я проголошую себе жононенависником, то пак ворогом будь-якої спідниці — і вовняної, і шовкової. Ніяких герцогинь і куртизанок, городянок і пастушок! Де жінка — там чвари, розчарування і всякі прикрощі. Я ненавиджу всіх жінок од голови до ніг і ховаюсь у доброчестя, як ченчик у свій каптур. Триклята Корізанда на все життя викликала у мене відразу до жіночої статі. І я зрікаюсь...
На тім слові Орест підвів голову, немов закликаючи небо в свідки свого рішучого наміру, і раптом побачив у вікні Ізабеллу. Він штовхнув ліктем свого товариша:
— Поглянь, що за краля он у тому вікні,— свіжа, як Аврора на балконі Сходу, русяві коси, ніжне чисте личко, лагідні очі, вся чарівна, просто богиня, а не жінка. Як мило обперлась вона ліктями на підвіконня й нахилилась трошки вперед, і як знадливо виступають під серпанком сорочки округлості її матово-білих грудей! Ручаюся — вона прекрасна і зовсім не схожа на інших жінок. Певно, скромна вдачею, привітна й чемна, а мова її приємна й люба!
— Ну й ну! — засміявся Пілад.— Добрячі у вас очі — роздивилися все це звідси! Я бачу в вікні просто жінку, доволі гарненьку, правда, одначе без тих незрівнянних достоїнств, якими ви її так щедро наділяєте.
— О! Я вже люблю її всім серцем. Я до нестями закоханий в неї; вона мені потрібна, і я доб'юсь її, навіть якщо мені доведеться вдатися до найбільших хитрощів, спорожнити всі свої скрині й порубати сотню суперників.
— Ну, ну, не гарячкуйте так,— сказав Пілад,— а то ще застудитесь. А що ж із вашою відразою до жіночої статі, з тією благородною ненавистю, яку ви так пишномовно проголошували? Перше ж гарненьке личко — і вона щезла.
— Говорячи все те, я зовсім не знав, що на світі є такий ангел краси, і мої прокльони — то суще богохульство, жахлива єресь, і я благаю Венеру, ласкаву богиню кохання, простити мене.
— Простить, не сумнівайтеся,— вона поблажлива до несамовитих закоханих, а ви гідні нести їхнє знамено.
— Я зараз же вирушаю на приступ,— мовив Орест,— і чемно оголошую війну моїй чарівній супротивниці.
Сказавши це, він зупинився, втупив погляд прямо в Ізабеллу, галантно і поштиво скинув капелюха, махнувши ним так, що довге перо аж землю підмело, і кінчиками пальців послав поцілунок у напрямку вікна.
Молода акторка, побачивши той жест, прибрала холодного й суворого вигляду і, ніби даючи нахабі зрозуміти, що він звертається явно не туди, причинила вікно й закрила завіску.
— Ну от, Аврора зникла за хмарою,— сказав Пілад,— це недобра прикмета на цілий день.
— Я, навпаки, вважаю, що це щасливий знак. Красуня відійшла, а коли солдат ховається за виступами вежі, то це означає, що стріла противника влучила в нього. Моїй голубці теж підбило крильце, поцілунок, що я послав, примусить її цілу ніч думати про мене, хай тільки заради того, аби лаяти мене й звинувачувати в зухвальстві, хоч ця вада не викликає у жінок особливого невдоволення.